Цейзнімок я давно розшукував у своїх домашніх архівах з колишньої журналістськоїроботи, і ось нарешті трапився до рук. Хвилинка, і він уже оцифрований сучаснимфотоапаратом, готовий з’явитися у світ. Хоч би у Фейсбуці, чи Інтернет-блозі
Мабуть,у році 1989-му, а то й у дев’яностому, коли я трудився в газеті «Правда України»,справи службові завели мене поспіль із нашим редакційним фотокором ПетромПриходьком у Дубно Рівненської області. На тамтешній масло- чи сирзавод, гарнетоді підприємство. Ходили ми цехами, розмовляли з робітниками і фахівцями. Петроблимав своїм апаратом. Дівчата верескливо відмахувалися…
Нарештіпривели нас до гарної зали. Переступили поріг, а там біло застиланий стіл, а наньому привабні свіженькі молочні продукти, а поміж них і м’ясні вироби, салати,ще гарячий хліб з сусіднього підприємства.
-Хлопці!– каже директор. – Ви ж, напевне, з учорашнього дня голодні. Адже той Київ…Бути на такому смачному підприємстві, як наше, і не підкріпитись – просто гріх…
Зрукава його білого халата щось підозріло забулькало в гранчасті стакани. І даліпішла розмова про підприємство, про те, як воно розширюється, впорядковується.Керівник каже:
-А оценещодавно ввели в дію нову лазню…
-Івона працює нині? – швидко знайшовся з запитанням наш фотомайстер.
-Працює,- відповідає директор. –Тільки попаритись вам нині не вдасться, у нашій сауні,так би сказати, якраз жіночий день. Ось закінчилася зміна, хто бажає з дівчат,йдуть у сауну. Там душ, є басейн…
Петровскакує з-за столу, мерщій вхоплює свої сумки, штатив. Звертається до головногоінженера:
-Покажите,куди пройти?
Колиза ними зачиняються двері, директор мовить:
-І щовін у сауні може сфотографувати? Та ще й у нас, на Заході України? Це ж не десьу безсоромному Криму, чи в богохульній, безбожній Одесі…
-Ой непоспішайте, - відповідаю. – Ви не знаєте нашого Петра Олексійовича, вінбудь-кого вмовити вміє. У чоловіка просто таки дар до цього Він як задумає певнукомпозицію відзняти, не відступиться від цього…
-Невірю, щоб наші дівчата перед ним голими стояли чи лежали, - зациклився насвоєму директор підприємства. – Б’юся з вами на заклад – п’ять пляшок коньяку,що він повернеться ні з чим…
Щомені було робити, адже я знаю характер Приходька. Сміливо подаю руку. Хтось тамрозбиває наше парі. А через кілька хвилин повертається головний інженер, якийпроводив до сауни фотокора.
-Ну,як там? Як? Буде знімок?
Інженерстенає плечима.
-Переконувативін уміє… Бо я думав, що наші дівчата поженуть нас звідти шваброю, а він такмило й лагідно підійшов, так улесливо все розстелив, що вони вигнали тільки…мене. Боюсь, що таки вмовить фотографуватися голяком…
-Невірю, - роздратовано підскакував на стільці директор… Безсоромні. Я їм пофотографуюся… Безсоромні
Однеслово, пані й панове, до столиці ми повернулися з п’ятьма пляшками коньяку і зізнімками з сауни. Але ж «Правда України» на той час була головним партійним друкованиморганом республіки, постали питання: як «вламати» на публікацію «саунноїкрамоли» редактора, щоб дозволив поставити світлину в номер. Андрій Зоненко бувще тим парійним чинодралом! Редактором районної газети в донецькій Дружківційого призначили з посади інструктора міському партії, бо знав на зубок статутКПРС, як казали. І він настільки вірно служив тодішнім ідеалам, що доситьшвидко доріс до керівника головного видання УРСР.
-Знаєш,- казав він мені колись, - я не журналіст. Я поставлений сюди чітко виконуватилінію партію в газеті. І я це вмію робити…
Аленадворі вже були більш-менш демократичні часи. Окремі газети таке собідозволяли після дрімучих часів партійних кастрацій…
-Вихочете, щоб мене завтра на політбюро викликали, з роботи звільнили? – запитувавмене і Приходька роздратований редактор. Нервово вимірював кроками кабінет узад-уперед…
-Такце ж дуже людяно буде виглядати, - переконував його П. Приходько. – Сан Саничкрасивий текст туди написав. Почитайте… Підприємство краще в області. А тутякраз почалася передплата на газети та журнали. Будьте певні число нашихчитачів у Дубному точно виросте…
Зоненкоспересердя виставив нас за двері. Знову гукнув з цієї ж проблеми за днівдва-три.
-Вимені лиш правду скажіть: тут є ваші дівки? – Йому вже було за шістедясят…
Мипопадали зі сміху під стіл…
-Майтена увазі, - заявив Андрій Тимофійович, - якщо Кравчук мене «розплете» за цюпублікацію, я вас обох також звільню з роботи…
***
РС. Я публікую ці історію з фотознімком і длятих, хто був зображений на світлині Петра Приходька. Милі й чарівні, паняночки,отакими ви без одягу були більш як чверть століття тому. Покажіться своїм дітямй онукам…
А ще було б цікаво знати, що сталося в житті з цими людьми за минулі десятиліття...