В останній день минулого, 2016-го року, вимережив я статтю-роздумпро те, хто, на мій погляд мав би зайняти головний постамент пам’ятника вцентрі Києва – навпроти Бессарабки, де десятиліттями в червоному граніті цвівмосковітський варвар і головний убивця наших співплемінників Владімір Ленін.Однією з моїх приватних кандидатур на цей святошний приміст був славнийукраїнець, подвижник багатьох демократичних процесів в Україні у кінцідев’ятнадцятого і на початку двадцятого століть, великий меценат і друг МихайлаКоцюбинського, багатьох інших письменників-демократів, журналістів, СимонаПетлюри, Сергія Єфремова, зокрема, - Євген Харламович Чикаленко (1861 – 1929 рр).
Вельми прикро, пані й панове, навіть дуже образливо,зізнаюся, що люд нинішньої України в своїй масі фактично не знає імені цієїлюдини, її колосального внеску в підготовку революційної ситуації, боротьбу застворення Української Народної Республіки. Що Євген Харламович найбільше з усіхтодішніх благодійників вклав власних коштів, енергії душі, поривів благородствау справу розповсюдження ідей незалежності і суверенітету України, фінансуючи тавидаючи фактично першу україномовну газету «Громадська думка», а потім і«Рада», тижневик «Селянин», підтримував матеріально ряд письменників-демократів,надзвичайно багато зробив для формування на наших теренах української мови. На його гроші видано«Русско-український словарь» Уманця-Комарова, він допомагавжурналу «Киевская Старина», даючи нагороду (1000 крб) за найкраще написануісторію України та сплачуючи гонорари за українські твори письменства,друковані в цьому виданні; організував при Наукове товариство імені ТарасаШевченка у Львові фонд ім. Мордовця для допомогиукраїнським письменникам, фінансував тижневик «Селянин» у Львові,став головним фундатором «Академічного Дому» у Львові (25 000 крб), заохочуючинаддніпрянську молодь їхати на студії до цього славного міста.
Целюдина, яка фактично віддала всі свої матеріальні статки на розвиток нашоїнації, закінчивши власне своє життя в голоді і холоді. В середині двадцятихроків минулого століття, приміром, україномовна газета «Свобода», яка щоденновидавалася в США, із номера в номер закликала своїх читачів здавати поможливості кошти на підтримку пана Євгена Чикаленка та його дружини, котріскиталися, злидарювали без засобів для існування в Австрії, за тим уЧехословаччині, де вельми убого й бідово скінчили свій земний шлях. І українці діаспори (за це їм велика честь!)по 50, 75 центів, по долару США, власне, хто скільки мав, скидалися на прожитокучорашньому благодійнику побудови українського світу в Україні.
Нинішні українці, на жаль, невиправдано швидко забули цьогонезрівнянного милостивця, філантропа. Це ще й, напевне, тому, що був вінзагалом скромною, не галасливою людиною. Знаючи при чиюсь там скруту, надававфінансову допомогу багато разів вибачаючись при цьому, що потурбував... Коли,до прикладу, під загрозою зриву випуску, банкрутства, опинилося його і друзівспільне дітище – україномовна газета, він не вагаючись продавав свою маєтність,землі, аби врятувати спільну справу. Так, якось із молотка пішло 250 десятин власностіу Молдові. Зате запустили видання газети «Рада».
Євген Харламович був навдивовижу удатним господарником: йогомаєтки тієї пори були територіями найбільшого благоденства й достатку. Бохазяйнували там по-новому - по-науковому, з технікою світових зразків, полязасівали кращими сортами культур, виписаними Чикаленком з-поза морів-океанів. Упоміщика-новатора була одна чудна особливість: елементи свого досвіду вінпрагнув і умів завжди вправно викласти на папері. А щоб багатшою була Україна,про свої методи хазяювання він видавав брошури. Так з-під пера Євгена Чикаленкаще 1897 року виходить п’ять книжок, озаглавлених «Розмови про сільськегосподарство».
Ниніможна сказати, що Євген Харламович по тій порі створив справжню енциклопедіюхазяювання на землі. І видав її півмільйонним накладом! Фактично роздав їїкожному господарнику. Що вельми важливо – видана вона була, хоч і з неймовірними потугами, але саме українською мовою. Зброшур Чикаленка Україна вчилася грамоти. Особливо ж босонога малеча. Йогоподарунки для багатьох сімей фактично були першою книгою в убогій хаті. На рівні з "Кобзарем" Тараса Шевченка...
Дивно, але в Києві й досі не має жодного навітьпровулку імені Євгена Чикаленка…
Добропристойний і цікавий чоловік, науковець іколишній народний депутат України Юрій Гнаткевич сформував громадськуорганізацію, метою якої, як я розумію, є поширення в масах імені Чикаленка,популяризації його заслуг перед Україною і українцями у середовищі народу такиян насамперед. Очолювані ним активісти поставили собі за мету добитися того,щоб на мапі столиці ім’я Євгена Чикаленка позначало назву станції метро таоднієї з вулиць центру столиці. І я б цього теж неймовірно хотів. Одначепідтримки на подібне соратники Ю. Гнаткевича не отримали ні в столичних чиновників,ні в середовищі депутатів Київради. Їм сказали: переконуйте, мовляв, містян, аби вони були з вами за одне,адже ви хочете ім’я Чикаленка присвоїти станції метро, а також вулиці, котрінині носить ймення Льва Толстого.
Клопітлива,виснажлива робота групи Юрія Гнаткевича поки що показує один і той же, аленевтішний результат: люди справді незнають, хто такий Євген Чикаленко, що він зробив для України, і для кожного зних особисто. Те за що взялися ентузіасти вельми непроста справа. І насампередтому, що нинішній народ нині майже нічого не читає, свідомо стає аполітичним.Він зумисно цурається сучасного радіо й телебачення: ЗМІ явно перегодували людрізними «фейками», «дезою». Годі й розібратися, хто герой справжній, а хтолиповий. До того ж диктори здебільшого бубонять мовою агресора. А тут, бачите, наамвоні, який потрібно посунути, всівся сам граф Лев Толстой, відомий кожному змалолітства, з шкільних підручників. Його «Анну Кареніну» ще й по нині оновленоекранізують і влаштовують прем’єрні покази з артистами, котрі від природи єукраїнофобами. До того ж мій давній приятель професор Валерій Бебик стверджує,що у Лєви Толстого начебто було єврейсько-українське коріння. Себто, він якимось там краєчкомначебто й наш, український…
Ісаме через такі пікантні проблеми Великий Українець Євген Чикаленко уже чвертьвіку не може повернутися до пантеону визначних борців за незалежну нашу державу.Щоб заслужено зайняти своє гідне місце в пам’яті українського народу, для якоговін старався і зробив так багато. Попри те, що майже вподовж всього останньогостоліття московщина, радянщина усе робили для того, аби витерти, витравити зісторії нашого щирого люду імена таких подвижників, як достойний меценат іфілантроп. В цьому я ще раз переконався безпосередньо взявши до рук первіснийваріант «Спогадів...» публіциста Євгена Чикаленка.
На межі двадцятого століття до Кононівки (нині це селоДрабівського району Черкащини) завітав відомий громадський діяч, згодомзнаменитий меценат і український письменник Євген Харламович Чикаленко. Віндавно хотів перебратися зі степових країв, де народився і тривалий час мешкав (с.Перешори, тодішньої Херсонської губернії, нині це Подільський, до 2016 року -Котовський район Одеської області) на Полтавщину, де на той час географічнорозміщалася Кононівка. Виявилося, що саме тут продавалося 1100 десятин землі, змаєтком у центрі, а головне, як писавЄвген Харламович у своїх «Спогадах...», що поруч був чудовий парк, про котрийщонайбільше він просто таки марив. Щоб мати змогу якось уранці пробігтися його тінистимиалеями, заповненими настояним запахами дубів, кленів і пахкої хвої, у густомузатінку дерев знайти прохолоду спекотної днини, помріяти на захід сонця підвербами над чистим ставку, де весело лопотять крилами лебеді і дикі гуси…
Спершуподібне багатство належало відомому на Полтавщині потомку українськогокозацького старшини, товстосумові Лукашевичу. Після його смерті всім цимволоділа його дочка, котра вийшла заміж за франта з Петербургу пана Черепова.Він виявився нещасним картярем і безпросипним пияком, доволі швидко фактичнопрогуляв частину приданого з 4 000 десятин землі дружини. Рятуючись від повногобанкрутства, пані Лукашевич розвелася з Череповим, тим самим уберігши 1100десяти від неминучої втрати. Невдовзі вона вийшла заміж там же, у столиціімперії, за генерала Келлера, заїзного німця. Саме п. Келлер, котрий виявивсяблизьким приятелем тодішнього міністра внутрішніх справ Росії Сєпягіна, оформив купчу Євгену Чикаленку на маєток і начастину збереженої від розорення землі й маєтності.
У метикуватого діда Чикаленка був природній міцний козацький дух, хазяйська поміщицька вдача й неперевершений хліборобський талант. Вививвся він людиною толковою, щедрою й всебічно обдарованою. Не дарма ж київські вожді пропонували йому гетьманську булаву після повалення влади Павла Скоропадського. А був би чудовим поводирем українства... Сам повернув свою долю інакше...
Описуючи Кононівку у своїй книзі «Спогади…», Є. Чикаленкоповідомляє, що розташована вони за 20 верст від м. Яготина (тепер Київськаобласть), де знаходився маєток князя Репніна, «у якого в сорокових рокахминулого століття проживав Тарас Шевченко, малюючи портрет вельможі, і з дочкоюякого, як відомо з біографії Кобзаря, він заприятелювався…» Узяті мною в лапки слованалежать Євгену Харламовичу Чикаленку. Мешкаючи в Яготині, Шевченко часто буваву сусідніх панів Закревських у селі Березова Рудка, у Волховських - у Мосенці.Чикаленко стверджує, що в маєтку останніх йому особисто показували кактус, наякому Кобзар своєю рукою видряпав власні ініціали.
Євген Харламович розповідає у «Спогадах…» вельми курйозний випадок, про який йомуповідали місцеві жителі, де, власне, він поселився. Колишній магнат Лукашевич,котрий також насмілився показати відомому поету свої володіння, якось умовивТараса Григоровича відвідати його Кононівку. «Коли вони ввійшли в передпокіймаєтку, - пише автор «Спогадів…», - то слуга, який повинен був їх зустріти,спав, сидячи на ослоні. Пан Лукашевич так розлютувався на слугу, що розбудивйого ляпасами по обличчю. Побачивши це, Шевченко повернувся і вийшов зпередпокою і попрямував до воріт. Лукашевич вибіг за ним, прохаючи Шевченка повернутись.Але Тарас махнувши рукою, попрямував пішки до Яготина…»
Двадцятьверств, підкреслю, пішки. На стільки болючою, глибочезною була образа поета зарозпусний учинок панича щодо свого тодішнього раба. Таким безправним, покірнимперед своїм феодалом ще донедавна був і сам Кобзар…
Сей факт відомий з біографії Шевченка, Тарас Григоровичрозповідав про нього, хоча ніколи й ніде не вказувалося, де саме сталася цяпосмучена подія, - писав автор «Спогадів…», підкреслюючи реальність цієїразючої предибенції. Насправді, як стверджує Євген Чикаленко, трапилося подібнесаме у Кононівці на тодішній Полтавщині, за сучасною логістикою - утеперішньому Драбівському районі Черкаської області.
Моє первісне знайомство з Чикаленком-письменником, борцем занезалежність України, проповідником української мови почалося доволі давно, щевосени 1969-го року. Тоді мене 19-літнього хлопчака, який подавав певні надії влітературних вправах з районної газети забрали до вінницької молодіжної газети«Комсомольське плем’я» (КП). А це було вельми відоме в Україні видання.Невдовзі перед тим воно форматом А-2 виходило на весь Подільський економічнийрегіон – Вінницьку, Хмельницьку і Тернопільську області та Буковину, де мешкалобільше семи мільйонів громадян. У КП утворився і зберігся міцний журналістськийкістяк, серед якого першу скрипку вели молоді письменники Григорій Усач, ЛеонідПастушенко, Микола Рябий, Анатолій Заблоцький, Михайло Каменюк. Частодрукувалися тут уже відомі поети Ніна Гнатюк, Анатолій Бортняк, АнатолійГарматюк.
Мене зарахували до відділу робітничо-селянської молоді.Іншими словами, спровадили до «хліва». Так по-простецьки величалася найбільша редакційнакімната за туалетом, фотолабораторіями, куди всі приходили просто посидіти на дивані, поплескати язиками, можливо,навіть із тумбочки іноді розжитися на хліб з салом, бо ж ми тут займалися восновному аграрними справами на газетній полосі. Відділом завідував МиколаРябий, котрий уже видав свою першу збірку прози, озаглавлену вельми претензійно«Тост за невпольованого оленя», але він то був у відпустці, то їздив десьнадовго в творче відрядження до Карпат. Два з лишком місяці, які я трудився у«хліві» до того, як мене забрили в матроси, справами заправляв такий чоловічок,літ під сорок, - Саша Гетьман. Це був маленький, худорлявий молодик ззозулястим обличчям. Мені, коли я іноді побачу кінофільм «Зайчик», то йогоголовний герой, якого грає невеликий Леонід Биков один в один нагадує СашкаГетьмана з вінницького «хліва».
Мій начальник по службі був досвідченим газетним вовком: усесприймав на льоту, писав швидко і нестандартно. Мої матеріали правивблискавично і безпощадно. Зрозуміло, що креслив найбільше ті абзаци, над якимия трудився найбільше, і виписував старанніше, котрі самому мені навітьподобалися. У мене це викликало внутрішню образу і навіть лють, але будь-що озвучития, звичайно ж, боявся. Одначе обсипаний густим ластовинням «зайчик» завжди вмівзамість викресленого дописати одне-два таких смачних, густих речення, якими япотім неймовірно гордився, позаяк на полосі вони ставали моїми. Вони подеколи йтримали своєю суттю всю оновлену публікацію: чуття до слова в Гетьмана булоособливе.
За тиждень-два, придивившись до мене, він якось ставрозпитувати, що я читаю, яка література мені подобається.
-А серйозні книги почитати хочеш? – справився під кінецьрозмови.
Я, звичайно ж, учорашній сільський школяр і здогадатись неміг, що це таке, але хіба можна було відмовитись від книг. Та тих іще, котрі, якздогадувався, були забороненими. Саме тієї пори редакцію КП трясло аж перевертало через партійні і комсомольські збори ззасудження книги Івана Чендея «Березневий сніг». Того Чендея, котрий поспіль зСергієм Параджановим нещодавно сотворив сценарій знакового кінофільму «Тінізабутих предків». Так Гетьман мені якось приніс роман «Марія» Уласа Самчука. Це була відверта, приголомшлива розповідь про голодомор українців на початкутридцятих років, котра буквально потрясла мене. Я прочитав її вночі на редакційномудивані КП у «хліві», не маючи де ночувати в Вінниці. Саме про це мені багато разів пошепки уночі розповідала мати, її незраяа сестра тітка Сандра. Про людоїдство в нашому рідному Джурині і довколишніх селах...
Тут же я познайомився зпоезією Євгена Маланюка, відкрив для себе неповторну красу і силу слова Наталі Лівицької-Холодної, найвродливішої жінки української діаспори (прожила 103 роки - до 2005-го!). Це були зшитки машинописнихаркушів, які зігрівали мені душу відвертістю сутності, без реляцій про партію йЛеніна і соцреалізм. Окремі вірші я виписав і вони й по нині у мене зберігаються. І ними я горджуся. Особливо ж поетичними відвертостями Наталі Андріївни. Бо так, як управлялася з поетичним словом мила й чарівна пані, дочка міністра УНР Андрія Лівицького, не віршував ніхто. Ось, до прикладу, її поезія "Червоний колі р - колір зради":
Поцілую —
і до скону будеш прагнуть уст моїх,
і затруїть кров червону,
кров юначу п’яний гріх.
Такеточно сталося з геніальним Євгеном Маланюком, який до нестями кохав Наталю, іприсвятив її ряд промовистих поезій.
Аодного дня Сашко зранку забіг з портфеликом. Одразу за ним до «хліва» вскочилаГалинка Стебновська, ніжна красива дівчина, кореспондент відділу культури, якачасто навідувалася до Гетьмана, ходила з ним разом обідати. «Зайчик» з усіх силнамагався її причарувати і тому обдаровував її різними принадами.
-Нущо? – запитала багатозначно.
-Звичайнож, приніс, як я міг про тебе забути!? – відповідаючи, дістав з портфеля гарнообгорнуту, напевне ж, книгу, а окрім того видобув з теки і тендітну, яскравутроянду. Синьоока Галя вся зашарілася, але від вогнистого подарунку невідмовилася. Тільки вийшла дівчина, зозулястий Сашко передав мені, знаками показуючи,щоб сховав презент подалі до шухляди столу, перепліт, як з зрозумів, газетнихвирізок. Уже увечері я розгорнув його і прочитав: «Євген Чикаленко «Спогади,щоденник та листуваннє.», том 1. (1861-1906)». Це були вирізки публікацій зякоїсь давньої, від часу зжовклої газети. Усього було понад шістдесят листків,на останньому унизу значилися слова: «Далі буде».
Незабароммене на три роки забрили в матроси. По службі я женився. Жодної вакантноїпосади в КП на час мого повернення не виявилося, а в рідній Шаргородській районнійгазеті, куди мене запросили на роботу, вручили ключі від квартири, дали врозпорядження мотоцикл з коляскою: мовляв, літай, Горобець, пиши, скількизаманеться….
Незабаромя дізнався, що за час моєї трирічної відсутності в редакції «Комсомольськогоплемені» відбувся страшний кадебістський трус. Начебто виявили підпільнуорганізацію буржуазних націоналістів. У центрі її буцімто стояв заїжджийжурналіст Олександр Гетьман, який проводив активну антирадянську пропаганду,розповсюджував підривну націоналістичну літературу. Мене ж ніхто начебто нечіпав. Щоправда, до одного дня.
Стоялапізня осінь 1973-го. Якось у мене на робочому столі обізвався телефон. Я піднявтрубку і почув голос другого секретаря райкому партії Володимира Ульянова. Ми зним не були друзями, але за всі часи роботи в пресі я один раз зустрічав напартійній роботі більш-менш порядну людину, то це був він. ВолодимирМиколайович завжди з симпатією ставився до моїх літературних проб на газетнійниві. Іноді їдучи в те чи інше село на збори, запрошував мене з собою. Одначе,він ніколи не телефонував мені особисто, все вирішував через редактора…
-Тиможеш підійти до мене буквально зараз, полишивши всі службові справи? –справився Ульянов.
-Звичайно.А що сталося, Вол…
-Нічогоособливого, але ти тут дуже потрібен. Чекаю…
Відредакції до райкому, можливо, з кілометр, розмашисто крокуючи, гарячково думав: «Я ж не комуніст, нередакційний начальник… Якийсь там зав. відділом сільського господарства газети.Що зі мною можна вирішувати?»
Укабінеті Ульянова сидів моложавий чоловік з краваткою під стиль сорочки –голубуватий, голова коротко стрижена. Чорні очі – буравчики. На руках золотийгодинник, золотий перстень…
-Осьдо тебе чоловік приїхав, порозмовляйте тут у мене, а я маю справи в місті…
Гістьполіз рукою до внутрішньої кишені піджака і на золотистому ланцюжку звідтивитягнув густо червоне шкіряне посвідчення. Він назвав своє звання і прізвище,які, звичайно ж, я через хвилювання, яке відтак обняло мене, не запам’ятав, алепоміж пальцями встиг прочитати «КГБ СССР».
Важкопередати зміст тієї розмови, але це був і допит, і погрози, і спроба щосьвивідати… Вся бесіда мала приблизно таку схему:
-Унас є дані, що ви виходили до антирадянського націоналістичного підпілляредакції газети «Комсомольське плем’я». – Почав він, виразно притискаючи наслові «ви».
-Ні,- кажу твердо, - такого не було. Це чиясь підла вигадка…
-Хтобув вашим керівником?
-Умене був один начальник – редактор газети Володимир Петрович Конюк, затвердженийна цій посаді на бюро Вінницького обкому партії та бюро ЦК ЛКСМУ, інших патронівпід час роботи в обласній молодіжній газеті я не знав… Цього мені вистачало…
-АОлександр Гетьман?
-Гетьман,як і я був кореспондентом відділу робітничої і селянської молоді газети, ми просто з ним працювали поручв одній робочій кімнаті. Зрозуміло, що спілкувалися з усіх виробничих проблем…
-Ахто до нього приходив?
-Тапрактично всі журналісти газети, бо був він комунікабельною людиною. Багатознав, багато читав…
-Ащо він читав?
-Авін ніколи не розлучався з книгою. Кожна була охайно загорнута, так що й назвине прочитаєш. Як є вільна хвилина в нього, він гортає сторінки, щось виписує.Як справжній журналіст, котрий хоче багато знати, оперувати різними даними,широко використовувати лексичні багатства української мови… Мабуть…
Мійвізаві за приставним столом секретаря райкому аж побагровів, його чорні очі,мені здалося, перетворилися на палаючі вогники. Він щосили гупнув рукою попапці, яка лежала перед ним:
-Титут не дуже задирайся, не корч із себе розумника. Ще раз так виї***ся, розмажупику… Ми все знаємо про твого Гетьмана, і про тебе також. Які він книжки тобіпоказував, які давав читати?
Оцетак поворот! Як з гілля зірвався. Від цього вибуху гніву кадебіста можна буловпасти зі стільця, але я втримався. Тільки ще більше згрупувався. Зрозумів:справу маю з повним ідіотом і садистом…
-Яне пригадую, я в «Комсомольському племені» працював чотири роки тому… Можливо,щось і показував, бо Гетьман завжди носився з книжками. От «Березневий сніг»Івана Чендея я в нього бачив, хоч і не читав його… Тоді всі носилися з цієюкнижкою… Спершу всюди рецензії на неї, похвала, а тоді враз постанови, заборона…Не можна ні читати, ні обговорювати, навіть згадувати…
-Акниги Грушевського, Винниченка? Зерова, до прикладу брав у його?
-Ні,таких авторів не бачив?
-ІХвильового у нього не примітив? Він же ж боготворив його… Усім давав читати, атобі ні…
-ІХвильового теж ні, не бачив, не чув. Можливо, він остерігався мене….
-Аколи ти востаннє бачив Гетьмана? – забувши про попередній етикет, підкресленоввічливе звертання на «ви», з чого починалася наша бесіда, запитав голомозийофіцер у цивільному.
Яна хвильку-другу я задумався, а тоді чітко відповів:
-Увечері10 листопада 1969-го року. В редакції накрили стола з нагоди моєї мобілізаціїна військову службу… Були всі, хто міг, хто знав мене. Оскільки все відбувалосяв кімнаті, де ми з Гетьманом працювали, то він начебто був за старшого на цій скромнійвечері…
-І ви більше не бачились, не переписувались?
-Ні, ніколи…
-І ти ніколи не шукав спроби знайти Гетьмана, відновити вашу антирадянськудіяльність?
-Та ні. Ні, ні, - поспішив я запевнити кадебіста, і тут явно втрапив в очевиднухалепу. Він через стіл боляче стиснув мені руку, яку упіймав буквально нальоту, під час мого розмашистого, заперечливого жесту. Аж у очах меніпотемніло. Я зойкнув від несподіванки. Хам із шкіряним посвідченням у кишеніболяче крутонув руку, і по гадючому просичав:
–Падло не бреши. Зараз по стінці розмажу, весь райком не відколупає.
–При цьому він продовжував, немовби пес зубами утримувати своєю клешнею моюлівицю. Міцно і болісно.
–А ну, дивися мені в очі і відповідай. У вересні цього цього року ти був уКиєві?
-Був.
-Чого?
-Їздивна установчу сесію на факультеті журналістики Київського національного університетуімені Шевченка.
-Тизаходив до редакції журналу «Тваринництво України»?
Мабуть,моя рука здригнулося, я від несподіванки, здається, закліпав очима, серцезакалатало так, що, здається, намагалося, вискочити з грудей. Я відчув, як всемоє обличчя запашіло. «Он воно що!? – подумалося. - Мене точно здав огрядний,здоровенний чоловік із редакції журналу….»
Усенасправді було так. Восени 1973-го мені прийшов виклик на першу університетськусесію. Я довго думав над тим, до кого мені можна було б притулитися в столиці,бо заочників, зрозуміло ж, не забезпечують, а ні житлом, а ні іншимижитейськими гараздами, і знайшов, що єдиною людиною, котру я непогано начебтознав був, звичайно ж, Олександр Гетьман, котрий, як розповідали знайомі, післяпотрясінь у Вінниці з буцімто розгромом антирадянщини в КП, виїхав до столиці іприлаштувався на роботу в журналі «Тваринництво України». Якось після лекцій, япо обіді, з жовтого корпусу університету попрямував на сусідню вулицю, тодішню- Леніна (нині Богдана Хмельницького), і у прилеглих дворах до автомагістралізаходився шукати редакцію цього профільного видання. Вхід до нього, виявилося,розташувався якраз навпроти бокового входу до Оперного театру, але через вулицюу дворі. Був по-серпневому гарячий сонячний день. Всі вікна і двері редакціїжурналу розчинені навстіж. Заглянув в одну кімнату – нікого, зайшов до іншої –порожньо. Тільки в третьому чи четвертому кутку голову від стола піднявнеймовірно товстий, опецькуватий чолов’яга. «Ви когось розшукуєте?» – запитав.«Олександра Гетьмана», - весело відповів я. «Цікаво, - оживився товстун, - ахто ж ви йому будете?» Я ж, чесна душа, візьми та й розкажи цьому охломону все:що ми з Сашком разом працювали у Вінниці, в КП, що тепер я приїхав на сесію вуніверситет, хочу побачити колишнього старшого побратима. Він навіщосьпоцікавився моїм прізвищем, у якій я групі першого курсу навчаюся і таке інше.А в кінці повідомив, що Гетьман у відряджені і буде не раніше, ніж за два тижні.Одне слово, він неодмінно передасть Олександру про мій візит, і далі зачитав нимже записане з аркушика, що заходив такий-то такий, працює там-то й там-то,навчається на сусідній вулиці – на кафедрі журналістики КДУ. «Все вірнозаписано?» - уточнив Гладун Пухтійович. Я підтвердив, і щиро йому подякував. Аось для чого це все було занотовано, щоб тут же постукатись з цієї інформацієюдо КДБ.
-Ну,що, був у журналі «Тваринництво України», - буквально закричав від безсилля мійкат. Хтось, здається, із переляку, либонь, почувши цей оскаженілий репет,зацікавлено відкрив двері, побачивши, напевне, що тут ще ніхто нікого неповалив на землю, швиденько прочинив двері. Я тим часом зібрався з духом івисмикнув з кігтів кадебіста руку.
-Нуй що, що був у редакції журналу? Я завжди знав Гетьмана, як порядну людину, і вмене окрім його не було нікого знайомого в столиці…
Далідіалог не вартий уваги. Мій візаві намагався взяти з мене розписку про те, що ябільше не буду ніколи спілкуватися з Олександром Гетьманом, Михайлом Каменюком,Василем Шевченком – останні двоє працювали в вінницьких газетах. Називалисяімена якихось інших людей, котрих я й справді ніколи не знав, навіть не чув протаких. Я відмовився. Були погрози вивезти мене до Могилева-Подільського, дерозташувалося регіональне відділення Вінницького КГБ, «попрацювати зі мною».Але я зрозумів, що то було тільки залякування, і тому почав глузувати зпридуркуватого кадебешника.
(Далібуде).