Що ж, друзі, нарешті йна моєму подвір`ї радість: став реальністю книжкового світу твір, над яким ятрудився останні майже півтора роки – «Постаті з вирію». Є книжка, є електроннаїї версія. Ви й зараз, натиснувши на цей ось посил -
Чим то все закінчилосядля героїв моєї оповіді в кількох реченнях не передається, потрібнозаглиблюватись у читання. Зауважу лише, в центрі уваги сім ` я доктора права,гуцула, поліглота (володів вісьмома мовами світу!), сотника УкраїнськоїГалицької Армії (УГА) Романа Домбчевського. Його дружини – Ірини/ІрениДомбчевської, активістки «Просвіти», журналістки; їхньої дочки – Христини.
Усе почалося особистодля мене з того, що під завісу 2015 року в архіві україномовної газети «Свобода»,яка з 1893 року щоденно виходить У США, я випадково надибав невеличку розповідьпро те, що 25 травня 1984 року американська діаспора широко вшанувала сторіччявід дня народження правника Романа Йосифовича Домбчевського. Я здивувався тому,що про цю людину нічого не чув у нас, в Україні. Як же ж так, чому Америкавшановує українця, пам’ятає його, а ми, та ще й за років Незалежності, нічогоне знаємо про неї? Бо жодної згадки у грудні 2015 року про Романа Домбчевськогоніде не було в Україні. Не знав такого і Інтернет.
Погодьтесь, дивина! Яввімкнув, так би сказати, всі свої пошукові можливості, і замало не кожної добипочав відкривати для себе нові деталі, обставини життя людини, а за тим і їїсім`ї, котру з повною відповідальністю можна назвати героями боротьби за нашу Незалежність,нашу горду ідентичність. Тим паче, що пан Домбчевський незабаром (1934 року)напише і видасть книгу «За права мови». У Західній Україні вона станесвоєрідним паспортом у боротьбі проти полонізації Галичини. Її згадуватимутьзамало не в кожному судовому процесі, в якому брали участь українці, і якібажали спілкуватися рідномовно, а польська адміністрація протиправно недозволяла цього.
Надзвичайноцікава доля дружини пана Романа – Ірини Домбчевської. 2015 року її львівськагромада обирає управителькою шпиталю Українських Січових Стрільців. Їй довелосяорганізовувати побут нашого геніального поета і філософа Івана Франка, під їїдбайливим наглядом він доживав останні свої дні й ночі...
Прихідрадянської влади в Галичину перевернув усе життя Домбчевський. РоманаЙосифовича чекісти арештували буквально за тиждень після своєї появи у ЗахіднійУкраїні. Тієї ж ночі, пані Ірина з дочкою Христиною тікають до Польщі, звідтидо Мюнхена, згодом переправляються за океан – до Нью-Йорка.
РоманаДомбчевського судить військовий трибунал. Його звинувачують у підривнійдіяльності за «розстрільною» статтею. Здавалося б, що порятунку вже немає.Перед інквізиторами на столі лежить його книжка «За права мови», чималопублікацій місцевої і зарубіжної преси, де розповідається, як юрист Домбчевськийактивно і вміло відстоює інтереси нашої рідної мови, українців у польських судах,добивається виправдальних вироків і, здавалося б, у завідомо програшних справахнасамперед. Але на те він і доктор права, щоб і за даної ситуації декласуватирадянський військовий трибунал. Панові Романові присуджують лише сім роківкаторги Сибіру.
Щоназивається, «відмотавши» весь присуд на Колимі, Роман Домбчевськийзвільняється з ув’язнення у віці 61-ин рік. Куди подітися? Позаяк, де його сім’я– дружина, дочка - не відомо: всі листи бранця роками поверталися без будь-якихвідповідей. Суровий вирок каральної системи чіткий і однозначний: до Галичинийому їхати не можна. Займатися юридичною практикою забороняється. Писати статті,публікуватися – також. Але жити на щось же ж потрібно? І тоді пан Домбчевськийнаправляється до Одеси, влаштовується вантажником у морському порту, підробляєй сантехніком. Блискучий доктор права, поліглот! У віці виснаженого каторгою пенсіонера…
Пошукисім’ї ніяких результатів не приносять. Про Ірину й Христину в рідних краяхзнайомі й забули, їх ніхто й ніколи не бачив у радянському житті. У голоді,холоді, з моральної розпуки, знаходячись під постійним наглядом НКВС і «Смершу»,як колишній сотник УГА, Роман Домбчевський помирає 1952 року…
Активісткаі журналістка Ірина (за кордоном її називали Іреною) Домбчевська доволі швидкостає помітною особою в русі української діаспори. Ще активнішою за матірвиявляється і дочка Христина, в заміжжі – Навроцька. Через деякий час її обираютьзаступником голови Союзу Українок Америки (СУА). Вона ледве не два десятиліттяобіймала цю помітну посаду в США.
Аматір без утоми все знаходила нові й нові шляхи пошуку батька в Україні. Безкінця вона слала запити до різноманітних установ СРСР з єдиним тривожним запитом:«…де доктор права Роман Домбчевський?» Організувала навіть такого ж чолобитногозмісту документ за підписом заступника Генерального секретаря ООН? Але й це недопомогло будь-що прояснити: відповіді - жодної.
Особливийцинізм радянської влади полягав, як мені здається, у тому, що знаючи про смертьРомана Домбчевського ще 1952 року, людожерна комуністична кліка продовжувала щедванадцять літ (!) насолоджуватися тим, як бідна жінка, до останнього свого дня(5 серпня 1964 року) відсилала запити до Києва і Москви, бажаючи вияснити долю рідногоі милого чоловіка.
Осьчому, власне, моя книга називається «Постаті з вирію». Тому, що я повернувУкраїні імена її доблесних українців: Романа Домбчевського, Ірини Домбчевської.Написав про них статті до Інтернет енциклопедії «Вікіпедія». Вам варто нині забитиїхні імена до пошукової системи цього сайту, як перед вами постануть розповідіпро цих великих людей. Створив, як бачите, я і історико-документальну повістьпро їхні непрості життя й боротьбу. Книга нарешті вийшла у світ. Її, завдякиспільному проекту Київської міської організації Національної спілкиписьменників України (НСПУ) та Київської міської державної адміністрації,видано на кошти столичного муніципалітету – за це, можливо, моя перша подякавладі. Перед тим рукопис книги пройшов ретельний творчий конкурс. На нього своїтвори минулого року представили 86 членів НСПУ з Києва. Я, зізнатися, невимовнощасливий з того, що моя книга на цьому конкурсі зайняла перше місце – набрала 42-аочка з 50—и можливих. Віддруковані книги безпосередньо з друкарні «Фенікс»відправили в бібліотеки навчальних закладів і районів Києва. Кілька десятків їхпотрапили мені, як, сказати б, авторська пайка.
Завдякимоїм публікаціям вдалося розшукати і оцифрувати оригінал книги РоманаДомбчевського «За права мови». Вона є в Інтернеті, можете перевірити. Наюридичному факультеті Львівського Національного університету імені І. Франка студентивже захищають курсові і дипломи за працею науковця, якого мені вдалосяповернути до числа відомих і не забутих борців за незалежність, за українськумову.
Яще б хотів, щоб кожен, хто візьме мої «Постаті з вирію» до рук знав: вони з’явилисяна світ тільки тому, що мені понад усе хотілося жорстоко публічно засудити комуністичнийрежим, який був головною рушійною силою людиноненависницької політики СРСР, яказдійснювалася «вірними ленінцями», і насамперед в Україні. Я хотів усім довестицією книгою, що українці – безсмертний народ. Він не підкориться ніякомуагресору. Панували в наших краях поляки, наші люди всяко чинили їм неймовірнийспротив, прийшли московити – тисячі сталина боротьбу з ними, нагрянули завойовникиз фашистськими хрестами – до смерті билися з ними. І так буде завжди, до тихпір, поки хоч один українець буде живим на землі. І нехай запам’ятають усі: ми завжди постоїмо один за одного, за нашу ріднуземлю…
ПС.
ДЕ ЗНАЙТИ КНИГУ «ПОСТАТІЗ ВИРІЮ»
У зв’язку із виходом у світ моєї нової книги «Постаті звирію», надійшло багато запитань від читачів: а де ж можна придбати твір?Пояснюю, що наклад книги, яка, до речі, стала переможцем літературного конкурсурукописів письменників столиці 2016 року, проведеного торік у Києві (набраланайбільше – 42 бали з 50 можливих) про це можна прочитати тут -
украй невеликий – 500 примірників. Уся літературна продукціяє надбанням Київміськдержадміністрації, котра (і за це їй велика дяка!)профінансувала проект і залишилася в столиці, за винятком кількох десятківкниг, котрі виділені мені, як авторські. Знаю лишень, що бажаючі почитати книгуможуть її віднайти, приміром, у бібліотеці імені М.В. Гоголя м. Києва (вул. ВеликаВасильківська, 136 – район станції метро Либідська; ось телефон і електронна адреса книгозбірні – 529-14-73
Е-mail: gogolya2011@ukr.net ) , яка заявила публічно про їїнадходження -
Шукайте її у розділі «Історія. Історичні науки» -надходження за лютий 2017 року.