Їхав у геть переповненому тролейбусі: людей, як оселедців у кухві. А тут де не візьмись ще й гамірливий контролер нагодився. Пробирається все ближче і ближче. Мені хвилюватись нічого: держава мене возить уже безкоштовно. Тихо в салоні, тільки пришелець галасує, слух підколює його дрімуче, рашівське невігластво: 
-Покажітє, будьте любєзни, ваш білєтік… І ви представьтє мнє праєздной докумєнт для проверкі… Нєт, нєт, єто, простітє, нє падходіт под наш стандарт…
Я не витерпів і кажу, в голосі строго й запитально, одначе, так, щоб усі у транспорті почули:
-Контроль з Москви?
Маленький чоловічок ошелешено оглядається на мене, очі його дурновато округлилися. Поки він розмірковує на те, що мені відповісти, я його добиваю черговими запитаннями:
-А, можливо, з В’ятки чи з Караганди?
- З України, - дивлячись на мене, мимрить невпевнено пан контролер…
-Та де ж України, якщо гугнявите на весь салон, як Малюта Скуратов до опричників. – Я, щоправда, й не подумав, що він міг зовсім не знати, хто то був такий, і чого про нього й по сьогодні погано відгукуються у народі…
З заднього майданчика тролейбуса хтось гукає:
-Поки звертається по-кацапськи – ніхто не показуйте йому талони. Нехай їде в Москву перевіряти…
-Викиньте його нафік, московського придурка, - почулося з іншого кутка…
-Та я вмію українською, - захвилювався контролер. – Прошу всіх приготувати проїзні квитки для контролю…
Мені належало виходити, що було далі – не знаю…
Олександр Горобецьмоваспілкуваннякультурасовокмосковщина