Учора вранці дочка каже:
-Тату! Ти іще до цих пір не забрав з пошти свою пересилку? Третєнагадування прийшло. Давай, мабуть, свійпаспорт, я сама схожу, отримаю переказ, а то вони назад його відішлють твоємувідправнику.
Справді, хтось з моїх домашніх із поштової скриньки ще передНовим роком забрав перше повідомлення про цю оказію для мене, і поклав його нашафу перед дзеркалом, не попередивши алресата, себто, мене про це. Перед Різдвом нагодилося друге нагадування.Ось тоді вже вчинився в помешканні легеньких переполох.
-Та ні,- відповідаю,- це явно якась плутанина: новий романвід колеги-письменника я напередодні отримав, он уже й дочитую його…
Дочка дивиться в повідомлення і приходить до висновку, що цехтось новим подарунком ощасливив мене. Гарно, мовляв, починається для мене Новийрік. Читає вголос текст з реляції: «Просимозабрати просту бандероль вагою 1 кілограм 466 грамів…»
-Ні, - каже весело, - сходи, либонь, усе-таки ти отримувати, бо це явно не узбецька диня.
Можливо, ви й знаєте, друзі, що найсмачнішою в світівважається саме торпедовидна узбецька диня, вирощена в Мирзачульському районі Узбекистану.Через те і зветься – мирзачульська. Колись до якогось там мого ювілею, колега –один з головних редакторів газети, яка виходить у Ташкенті, прислав запашистийподарунок. Ми з дочкою, яка ще тоді була підлітком, їздили отримувати тупосилку, і втриматись не могли, аби не поласувати однією довгастою ягодоюбезпосередньо під поштовим відділенням. Тіп’янкі, немовби наркотичні ласощі не забуваються і через десятиліття. Ось і яскравийдоказ цьому: згадали дома про посилку, а їй уже видиться диня.
Одначе на пошті вручили мені плоский пакет. Взяв до рук –книги. Глянув на зворотню адресу: «село Пасинки, Василь Симонишин…» Зрозумів: поезія. Ні, для мене це таки кращаштука навіть за узбецьку диню. Духмяніша, солодша, вища своєю природньоюсутністю. Мирзачульська ягода, так би мовити, живить лише шлунок, а лірика, поетичність – облагороджує,підсилює душу, серце, все людське єство. Прирощує крила, дає можливість подивитися насвіт крізь сприйняття довколишніх щедротпоглядом залюбленої в людей, їхні стосунки, природу митця. Надихнутися натворчість самому.
Колись шістнадцятилітнім хлопчаком зі школи я прийшов на роботув районну газету. Василь Олексійович Симонишин уже трудився заступникомдиректора Соснівського цукрокомбінату, що під Шаргородом на Вінниччині.Статний, чорнявий молодик. Їздив на мотоциклі з коляскою. Не раз і не двічі миз ним відвідували села і хутірці, тваринницькі ферми, які входили до складугосподарства. Він знайомив кореспондента з людьми. У мене відтак простеливсяшлях роботи в обласній газеті «Вінницька правда», за тим у «Сільських вістях»,у «Правді України». А Василь Олексійович залишався в районі. Якось дійшла домене вістка, що його обрали головою колгоспу у селі Пасинки. Подумалось: «Вирішив,мабуть, зламати свою кар`єру…»
Що таке колишні Пасинки? Навіть сама етимологія словапоходить від значення «пасинок», що вказує на не вельми блискучі значення –нерідний син, або ж зайвий боковий росток. Той, що належить обламати івикинути. Село й справді якось бочком притулилося, мовби сиротинець доШаргородського району і фактично було своєрідним кінцем цивілізованого світу. Всоціальному, культурному вимірах. Непрохідна болотнеча, все якесь замизгане,напривітне. Як тільки люди цього місця трималися? Мабуть, через безвихідь…
А хтось із місцевихвождів, немовби у насмішку до гнітючої дійсності ще й тамтешній колгосп повелівназвати «Зорею комунізму». Насправді це було не світило, а справжня кагла,себто ніколи нечищений димохід комунізму. Тамтешні поля вчасно не виорювалися, незасівалися, врожаї не збиралися, частина цукрових буряків традиційно замерзалав полі. А на фермах – концтабір для громадського стада. Фуражири, доярки завждинапідпитку. Іноді корів доїти було просто нікому. Худоба вічно голодна…
Знаєте, от якраз колгоспна цивілізація мені наочно десяткамиприкладів із конкретного життя довела значення ролі господаря в колективному хазяюванні.Потрапляє в ось такі задрипані пасинки чи пупчинці толкова людина, і ось у селі,де десятиліттями все не складалося так, як хотілося б, належало б, змінюється тут лишеодна-єдина людина, а завдяки її зусиллям усе з часом перемінюється, стає мовби догоридриґом.
Ось саме така чудова метаморфоза сталася і в означених Пасинках заголовування Василя Симонишина. Життя перевернулося буквально для всіх тут. Відновили,добудували ферми. Спорудили тракторний стан, обладнали найсучасніший тік знабором машин для переробки врожаю культур. Надої молока, прирости живності –стали найвищими у районі. Удобрені поля стали давати таку рекордно високу віддачу,що делегацій з обміну досвідом не можна було зупинити. Всі дивувалися, як такемогло статися? Забудували нові вулиці. Заявки від механізаторів й тваринників напоселення в котеджі з усієї України надходили – можна було вибрати хоч іфахівців виключно зі спеціальною освітою. Запустили свій консервний завод, сталивипускати власну воду, за якою черги вилаштувалися. Здається, і хлібопекарнясвоя з’явилася і ковбасний цех. Ось вам і Пасинки…
Я все це у всій його хазяйській красі і розквіті побачив у пам’ятнийдень – 19 серпня 1991 року (не забули, це ж день горезвісного ГКЧП?): гостюваву матері за кілька десятків кілометрів, приїхав поглянути на це рукотворне диво,яка сотворив Василь Симонишин.
Знову зустрілися ми 19 травня 2015 року. У той день, з моєїініціативи на фронтоні Клекотинської середньої школи в тому ж такиШаргородському районі Вінниччини відкривали пам’ятну дошку АркадіюДобровольському, поету, письменнику,перекладачеві й автору сценарію культового радянського кінофільму «Трактористи»,багатолітньому в’язню сталінських таборів. Коли скінчилися врочистості,підходить з натовпу до мене чоловік. Приглядаюся – Василь Олексійович Симонишин.Геть сивий, аж білий. Дещо поважчав із виду: уже ж восьмий десяток. Але ще міцний,усміхнений, привітний…
-Почув, - каже, - що будете тут – приїхав привітатися. Іось подарунок привіз…
Ого, аж три гарно виданих збірки віршів!
-Завершив усі господарські справи, тепер по-доброму віршами «грішу»,- щиро усміхається Василь Олексійович. – А це така справа, казати б, не меншеза колишній колгосп повсякчас мучає, і вдень, і вночі жити не дає. Іноді рими йобрази аж присинаються…
Отож, учора Василь Олексійович прислав мені свій творчийужинок за 2016-ий рік. Вийшло, як зважування підтвердило, - 1 кілограм 466 граміввіршів. Дві збірки поезій і шикарний поетичний фотоальбом: у ньому до кожного вірша вишукана, елегантна,настроєва фотокартина з пейзажів Вінниччини. Справжнє мистецьке диво, бо кожен віршнасамперед відповідає змісту етюду, чи швидше навіть навпаки.
Ще майже два роки тому, у Клекотині, розгорнувши книжку –одну, другу, третю, я здивовано побачив, що це російська поезія.
-А ви, маубть, і не знали, що я росіянин? – Запитав мій візаві. - Зсамого Виборга родом. Там і нині рідня моя мешкає. Але давно вже моя Вітчизна тут, наШаргородщині…
-Звичайно ж не знав, навіть не здогадувався, - знічено кажу.- Та й як, коли за п’ятдесят літ нашого знайомства від вас не чув жодногоросійського слова… Жодного!
-Знаєте, це, либонь, клич родинного коріння. Він дає про себе знати. Красномовніше висловитисьпоетично мені значно легше російською. Тому моя поезія пишиться мовою матері…
Ще зізнається Василь Олексійович, поетичними категоріями вінмислить давно. Коли вдавалося, записував свої настрої в записнички і зошити, наобривках аркушів. Тепер прийшов час зібрати їх до ладу, сформуватиорганізаційно. Відтак, за неповних останніх п’ять літ видав аж вісімнадцять (!)разом із поетичним фотоальбомом ліричних збірок. Першими їх читачами, звичайнож, є жителі Пасинок. Бо колишній голова колгоспу не втік з села до різних там (рай-, обл-) центрів, не відгородився від людей, а мешкає тут же, поруч із ними. Все що міг – зробив дляних у селі.
Плыви мой челн, к истокамистин
(Есть у меня такой причал)
К корням деревьев, в трепетлистьев,
В начало, что есть всехначал.
И хоть нельзя потрогать
Исток тумана и дождя, -
Причал сродни самому Богу,
Ведь это Родина моя.
Хто бажає більшеознайомитись з поезію Василя Симонишина, отримати, можливо, його один із поетичнихзбірників у подарунок, пишіть: 23520, село Пасинки Шарогородського районуВінницької області Василю ОлексійовичуСимонишину.