ЧИЯ ПОСТАТЬ НА ПАМ`ЯТНИКУ МАЄ СТОЯТИ У ЦЕНТРІ КИЄВА? 

Найважливіше усе встигати робити вчасно. Щоб потім не кусати лікті. Якщо, звичайно, ми з вами, панове, господарі своє долі і держави. Хоч би умовно.

Я тут про те, що, здається, ще 8 грудня 2014 року ми з ганьбою вирвали головного гнилого зуба на лобному місці Хрещатику – повалили пам’ятник вождю кривавого рашизму товаришу Лєніну. І що далі? Чекаємо того, щоб Вальцман, Гройсман, Коломойський, а чи навіть Кличко таємно, чи у колективній змові, продали комусь місце поспіль з постаментом. Отож, було б гіркого сміху і ганьби, якби одного дня всі побачили, що новий пам’ятник уже стоїть. Приміром, Голді Меїр, визначному політику, уродженці Києва. А чому, здавалося б, і ні? Хоча Україна не лише не Росія, але й не Ізраїль також. 

Хочете, можливо, прикидку на подібний московський варіант? Будь ласка.

Якщо Путлєр впливає на вибори президента США, то чому б йому підпільно, включивши в дію всіх своїх замаскованих агентів впливу Кремля, не скоригувати ситуацію так, аби на постамент піднесли, скажімо, великого українофоба, киянина Міхаїла Булгакова. Людини справді з «собачим серцем» щодо українців. Але скільки ж знайдеться в нашій столиці старих сцикунів, переконаних дрімучих «совків», які боготворять його антиукраїнську «Білу гвардію». А потім, цього українофоба так любив товаріщ Сталін! Проведіть відкритий конкурс і ви побачите, що це тупо-агресивне поріддя, в якому тисячі і тисячі потомків тих, хто в далекому Сибіру, на Колимі та Карелії охороняло концентраційні табори, геть набиті українцями, проголосують за автора «Майстра і Маргарити». Хоча, думаю, той твір із них не дочитав до кінця ніхто. Тому, щоб усе зрозуміти про що йдеться в ньому, потрібно бути таким же пришибленим електричною дугою, яким насправді був Булгаков. 

 Саме тому, на перетині Хрещатика й Бульвару Тараса Шевченка, у самому центрі нашої столиці конче має стояти пам’ятник справжньому, талановитому УКРАЇНЦЮ. З тріском звідси викинули рузького з єврейським корінням Бланка-Ульянова, який приніс в Україну Голодомор, комуністичні репресії, розстріли українців за їх походження (його кати-послідовники дійшли було до того, що в графі про «причину смерті» писали: «українець»), тепер це святе для України місце навпроти Бессарабки має зайняти істинний УКРАЇНЕЦЬ-ПАТРІОТ. 

Звісно, що підхід до вибору кандидатури може бути різний. Якщо історичний, то на лобне місце, як сонце над Києвом має зійти, наприклад, хтось із мудрих наших гетьманів, героїв з давньої нашої історії. Але їх і справді було багато. Либонь, із найдостойніших, звичайно ж, - Петро Сагайдачний. Справжній український полководець, кошовий отаман війська Запорізького. Бив усіх – вояків Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства. Але ж, Слава Богу, маємо флагман українського флоту фрегат «Гетьман Сагайдачний», і цим нинішня наша розмова, мабуть, має вичерпатись.

Хтось неодмінно згадає за Петра Багатостраждального (під цим ім’ям канонізувала гетьмана Петра Калнишевського Українська Православна Церква Київського Патріархату, приєднала до лику святих). Справді достойник, прожив замало не 113 літ, значну частину свого життя як смертник московського режиму. Єдина, але суттєва пляма на ньому – здав святу Запорізьку Січ московітам БЕЗ БОЮ. Як нинішні ерзац-вожді Крим. Можливо, й не зрадники, але не герої - це точно. А це так важливо для історії й українського народу.

Як на мене, найбільш достойним з числа поводирів наших предків був би козацький полководець Іван Богун. За часів Хмельниччини неодноразово бив поляків – під Вінницею, під Берестечком, під Монастирищем та Жванцем, що викликало велике обурення щодо бездарності своїх військовиків у самій Польщі. Насправді ж, усе складалося на полі бою саме так, завдяки мудрості українського керманича. 

Богун був не просто воїн-рубака, а політик, справжній стратег. Він жорстко проперчував за Білоцерківський договір з поляками самого Богдана Хмельницького, який надав тим циркуляром нашим ворогам явно забагато прав на українській території. Іван Богун фактично виявився найжорстокішим голобельником (себто, критиком) союзу українців з Москвою. Він горою стояв проти укладання Переяславської угоди. Богун навідріз відмовився складати присягу Московському царю, а згодом у військах очолив антимосковську старшинську опозицію. І від цієї своєї лінії не відступав.

Для мене щодо Івана Богуна є святими слова знаменитої Олени Теліги, котра вважала, що кожен українець має бути причарованим цим мужнім і твердим у переконаннях своїх полководцем, повинен бажати «Бути таким, як він!» Обворожлива наша поетка під час одного з своїх виступів 1937 року казала: «Богун був тим героєм, якого неспокійний дух живе і досі і пекучим вогнем вривається в душу молоді. Він був найяскравішим представником типу тогочасних українців, що зі сміхом зустрічали небезпеку, не розв'язували вузли, а розрубували їх, не жебрали, а здобували, що вважали потрібним здобути. Безперечно той тип людей міг мати тисячі вад, що їх не має пересічна людина, може, бракувало багато чеснот, але він у своїй боротьбі проти ворогів України був чесний…"

Ось чому я, власне, за Івана Богуна на постаменті в центрі нашої столиці.
Але якщо нам гетьмани і славні полководці часів народно-визвольного часу чомусь на це місце не підходять, тоді кого ж вибрати? З числа достойних українців-громадян. Давайте поміркуємо разом…

Не забуваймо, що на погорбі над Хрещатиком височить задумлива фігура батька нашої нації Тараса Шевченка. Звісно, що сюди б найкраще підійшла фігура достойної жінки-українки. І такою, напевне б, могла стати Марія Вілінська, Марко Вовчок (моє дослідження про цю навдивовижу цілісну фігуру, читайте тут -http://blog.liga.net/user/ogorobets/article/25404.aspx

Так, вона народилася в російській родині, але стала не просто українкою, а світочем глибокого сприйняття української мови та культури розумними людьми, пропагандистом нашої національної народності, її етнографії. Недарма свого часу її ставили на другу позицію слідом за Тарасом Шевченком у популяризації українського життя, побуту українців. У зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою. Цей образ посідає центральне місце у всій україномовній творчості Марії Вілінської (Марко Вовчок), перед образом якої схилялася вся тогочасна еліта України, Росії, Європи.

Якщо і ця постать з якихось там причин не підходить для монументального зображення українця у центрі нашої столиці, тоді у мене є остання кандидатура. Це – Євген Харламович Чикаленко. Людина, яка віддала всього себе, свої вміння і багатства на благо України. Це був господар від Бога, в обійсті котрого все богатирськи росло і множилося, підсилюючи славу України головної житниці планети. Усе, що надбав пан Євген, він віддавав на розвиток української культури й мови, на підтримку просвіти й краснописьменства, історичних досліджень українців. 

Був меценатом різних починів: на його гроші видано «Русско-український словарь» Уманця-Комарова, він допомагав журналу «Киевская Старина», даючи нагороду (1000 крб) за найкраще написану історію України та сплачуючи гонорари за українські твори письменства, друковані в «Киевской Старине»; організував у Львові фонд ім. Мордовця для допомоги українським письменникам; в Алупці купив землю, щоб збудувати дім відпочинку для українських письменників; фінансував тижневик РУП «Селянин» у Львові, там же став головним фундатором «Академічного Дому» - спорудивши гуртожиток для студентів університету і Політехніки. 

Євген Чикаленко написав і видав, перед цим п’ять літ поспіль умовляючи міністра внутрішніх справ Росії надати дозвіл на їх публікацію українською мовою, що забороняв робити знаменитий Валуївський циркуляр, практичні поради для сільського господарства, озаглавлені «Розмови про сільське хазяйство» у 5 книгах. Вони таки з'явилися півмільйонним (!) накладом і становили своєрідну популярну енциклопедію для селян. З 1900 року Чикаленко мешкав у Києві. Видавав українські щоденні газети «Громадська думка», а потім і «Рада». У редакціях працювали Борис і Марія Грінченки, Сергій Єфремов, Микола Вороний, Симон Петлюра, Дмитро Дорошенко, Людмила Старицька¬-Черняхівська. Гадаю, цих людей представляти не потрібно…

Якби сталося диво і ожив Михайло Коцюбинський, він би сказав, що людиною, котра найбільше опікалася письменниками його пори, хто надавав їм посильну безповоротну матеріальну допомогу в житті і побуті, і йому, зокрема також, був меценат Є. Чикаленко. Цими днями у друкарні київського видавництва «Фенікс» завершується до виходу у світ моєї книги «Постаті з вирію», один з її розділів розповідає про поїздку за кордон М. Коцюбинського та Є. Чикаленка. Шукайте твір – буде вельми цікаво прочитати.

Досліджуючи долю Євгена Харламійовича, я нещодавно знайшов разючу публікацію однієї з газет української діаспори в США про те, як колишній український багатій Чикаленко, котрий усі свої заощадження віддав на громадську, літературну роботу з утвердження української мови й культури в нашій стороні, залишився з дружиною без будь-яких засобів до існування за кордоном. Все що мав, віддав на благо України. Чоловік, якому, до речі, після Павла Скоропадського (1918 р.) запропонували булаву гетьмана України, від якої Чикаленко відмовився.

 Отож, у вівторок, 13 червня 1922 року одна з газет американської діаспори виставила такий заголовок: «Тяжке життя Євгена Чикаленка». В замітці вказувалося (транскрипція тієї пори дотримана): „Відомий наш діяч Евген Чикаленко опинився в тяжкім, просто безвихіднім становиші. Здавна хоріючи, він в останнім часі дуже надвередив своє здоров’я і якщо не піддасться операції, то життя його в небезпеці. Тим часом матеріяльні засоби старого заслуженого діяча, одного з фундаторів „Академічного Дому" й добродія Наукового Тов. ім. Шевченка, такі, що рішучо на се не позволяють. Чикаленко та його жінка дуже бідують на еміграції. Старий збирає дрова в громадськім лісі, а жінка ходить на фабрику о 6-тій рано. І от недавно, підважуючи в лісі важке дерево, старий підірвався і лежить тяжко хворий, без догляду. Ні помогти йому встати, ні зварити їсти — нікому, бо жінка працює на фабриці. Треба-б старому зробнти операцію, але на клініку й лікування у нього грошей нема. Наші інституції, а в першу чергу Наукове Товариство ім. Шевченка, повинні поратувати заслуженого українського діяча". 

Ця публікація підняла на ноги українців за кордоном, насамперед у США. Газета «Свобода», яка без перерви видається в Чикаго з 1893 року, розпочала збір коштів на порятунок колишнього мецената та його дружини. Матеріальна допомога була надана. Є Чикаленко після цих подій прожив іще сім літ…

Примітка:
Пані й панове, не забуваймо, що нам потрібно відбирати кандидатури на увіковічнення фактично двох постатей знаменитих українців у центрі Києва. Другу – на місці кінотника під вигаданою фігурою ненависного більшовика Щорса.
Олександр Горобецьморальний авторитетбез пам`ятникаСагайдачнийЧикаленко