День народження вождя
Кого і як ми шануємо.
19 грудня - не лише День СвятогоМиколая, до якого, кажуть, потрібно розрахуватися з усіма боргами, а колись цядата календаря була для всіх громадян СРСР - великим днем народження дорогоготовариша Леоніда Ілліча Брежнєва. Генерального секретаря ЦК КПРС, головиПрезидії Верховної Ради СРСР. Одне слово, виросла велика гуля на рівному місці…
У радянські часи з нагоди цієї грандіозної події зусіх сторінок газет, екранів телебачення, з радіочастот лилося стільки єлею,що, їй-право, й по нині здається, що в перед новоріччя ось-ось почуються словаздравиць в ім’я незабутнього вождя і вчителя. У цій партійній круговерті найважче,думаю, доводилося все таки нам, журналістам, позаяк жодна стаття не мала праваз’явитися в світ без згадки цього великого імені. Без послань на його вказівки.Це був катехізис кожного партійного видання. А інших видань в Союзі тоді небуло…
Можливо, саме тому мені до найменших подробицьзапам’яталося одне редакційне відрядження. Працював я тоді в газеті"Сільські вісті". Знаходився на найважливішому напрямку роботивидання – очолював відділ сільського господарства, був членом редколегіїгазети. А видавалася вона тоді накладом понад 2,5 мільйона примірників (!)щоденно, позаяк центральні газети видавалися шість разів на тиждень, окрімпонеділка. Отже, читали її щонайменше 10 мільйонів громадян: в журналістицііснує таке канонічне правило, що кожний номер передплаченого і доставленого заадресом читача видання до рук бере у середньому чотири людини. Власне,звідси така потужна цифра.
Так ось, це горнило щодоби потребувало масурізноманітної журналістської продукції. А оскільки вся держава розвиваласявідповідно до планів, то й у редакції був розроблений прискіпливий прейскурантдій. Називався він - аспект висвітлення передового досвіду у агропромисловомукомплексі республіки. Відповідно до його, завізованого у відділі пропаганди таагітації ЦК Компартії України, яким тоді, нагадаю, керував незабутній нашЛеонід Макарович Кравчук, передбачалося, що раз на місяць у газеті"Сільські вісті" за будь-яку ціну має з’являтися матеріал, форматом угазетну полосну А-2, із розповіддю про рекордно високий урожай, приміром,пшениці, ріпаку, гороху, чи, скажімо, про небувало підхмарний надій молока уякомусь там окремо взятому колгоспі-радгоспі, або ж про надзвичайно помітнийприріст живої ваги тварин на відгодівлі.
Але тієї пори, про котру йтиметься нижче, уже в поляхв основному завершили збирати цукрові буряки, і виявилося, що в одному зколгоспів Миронівського району Київщини накопали майже по 600 центнерів коренівіз гектара. Багато, як за гріш маку. Це був своєрідний республіканський рекорд.
Із ЦК протелефонували і безапеляційно наказали: допропагандистського плану роботи редакції вносяться суттєві зміни. Требапрожогом виїхати до даного господарства, подати звідти газетну полосупередового досвіду про даний «солодкий успіх». Назву колгоспу і село явже й не пригадаю, а ось головою правління господарства там працював чоловік нанезгладиме в пам’яті прізвище Півень. Хіба ж таке вивітриться?!
Ми з фотокореспондентом газети Іваном Репіком, доладним майстром своєї справи, симпатичним чоловіком із довгим, замало не наплечі смуглявим волоссям, розпущеним під косу а ля маестро, яке він раз по раззавчено і дещо кокетливе приправляв, то за одне, то за інше вухо, пірнули на"Більшовику" (тепер це «Шулявка») в метро, неподалік якогорозміщувалися «Сільські вісті», і невдовзі дісталися автостанції на Подолі.Запаслися квитками до Миронівки, і оскільки до відходу пообіднього автомаршруту залишалося ще хвилин із сорок часу, шаснули до генделика, котрий проглядавсянеподалік, аби ж, звісно, пропустити смачненького пива на дорогу.
У таких закладах, а особливо поблизу автостанцій,завжди людно, гамірно і, як всюди це відбувається, до заповітного крана зчередою щойно про людське око помитих протічною водою гальб, не так уже легко йпротовпитися. Одні пінливе пиво п’ють пожадливо з посміхом, інші навпаки -розважливо, неквапом, запінюючи губи, а то й навіть бороду, розклавши на столігору сушеної, в’яленої риби, а то й варених раків: неподалік же блищитьповноводий Дніпро. Ще решта візитерів, зібравшись довкруги столиків гамірливимикомпаніями, весело гуготять, почасти здобрюючи жовтаві бокали білими струмкамигорілки, яку випліскують із прихованої пляшки, котру хтось обачно тримаєв рукаві. Такі тут засиджуються довгенько, якщо не по пів днини.
У генделику тієї пори стояла повна пивна ідилія.Тільки напружено цокали бокали. Шуміло з крана кудлате під повний бокальнийналив "жигулівське" з бочки. Гелготіли всі на різні голоси. Хтосьрозповідав байки, вигризаючи в’ялене м'ясо з ребристих рибин, інші бавилисяанекдотами, вибухаючи раз у раз потужним масовим ги-ги.
Коли це враз я побачив, як із-за замурзаної фіранки,котра віддаляла прилавок від якогось там закамарку, де, схоже, сполоскують заслиненібокали, стрімголов вискочив стривожений чоловік, і нервово глянувши туди-сюди,так, щоб почули його всі, неспокійно, не те вигукнув, не те промовисто сказав,як на лопаті вивіз:
- Помер товариш Брежнєв...
Усі хто пили пиво, заклякли із бокалами біля ротів,хто їв рибу - задерев’янів із тим харчом за щокою. Горілка укотрогось із чоловіків полилася через верх бокала аж на підлогу: він і непочув...
Усі на мить умліло завмерли. Запала німотна гробоватиша. З дзенькотом під столом по бетонній долівці покотилася пляшка з-під«Столичної» ...
-Ізя, титоко нє дєлай понти, - гукнув у відповідь хтось з того кутка, де пиворозбавляли біленькою, - бо, бля, сядеш, як рак на мілині і на десять лєт забудєшь,как с пєнкі снімать пєнку: рідненьке КГБ нє дрємлєт…
-Какієпонти, какіє понти?! - направив свого горбатого носа в той веселий куток, дестіл прогинався від риб’ячих хвостів, рябий, як решето і худий, як трясця Ізя.– Вот токо шо пєрєдал всьо єто товаріщь діктор, - відтарабанив сміливий, як заплотом продавець пива.
Після вісімнадцяти літ беззмінного й мудрого правлінняз щоденними мільйонними здравицями і регулярними голосними публічними заявамизі з’їздів, пленумів, щотижневих інформаційних повідомлень з засідань політбюропро правильність вибраного курсу на шляху до неминучої перемогисоціалізму, це викликало в свідомості певний дисонанс. А що далі? А як же ж безнього дорогого? А що нам тепер робити? Всім велика дорога до світлогомайбутнього враз видалася слизькою, як щойно зірваний опеньок…
Та змертвіла дзвінка тиша в генделику мене так тодівразила, що я нібито й по нині пам’ятаю її вражаючу суть.
Це, звісно, не те, що могло б трапитися нині, якби, неприведи Боже, не стало когось із теперішніх мудрих вождів-правителів: усі ж мисмертні. Бо нині, гадаю, ще б не встигли повідомити про нещастя, якби вже,неодмінно почувся б чийсь єхидний, сардонічний голос такого собі, знаєте, іронічного розумника, котрий неодмінно б запитав: "а він випав ізгелікоптера, чи кілери його зняли?" Старий і трухлявий, як дупло улипі товариш Брежнєв нам видавався запорукою надійності і сталості розвитку нашляху невідомо куди. Бо хоч їсти все й далі не було що і навіть за курячими яйцяминалежало вистоювати довжелезні черги, але що не кажіть, було все краще й кращез туалетним папером: під Обухом на Київщині запускали цілий комбінат з йоговиробництва.
У генделику восени 1982 року, в правдивість почутоголюдям було важко повірити, позаяк стільки тих було здравиць щодня, слів про те,що глибокий пенсійний вік вождів-правителів, це лише початок справжньоїплідної, результативної роботи в ім’я рідної Вітчизни. Я навіть тоді десьпрочитав кимсь видряпаний до чийогось чергового ювілею вираз Бернарда Шоу,котрий буцімто стверджував, що людина повинна жити двісті років. З нихшістдесят літ відводиться на дитинство, вісімдесят – напродуктивно-репродуктивний період, і ще шістдесят на спокійну, блаженнустарість. Ця добросердна арифметика віяла озоном на міхи гордині йзарозумілості стариків, що стояли на чолі держави, мов би ті опудала насоняшникових ногах у сільських городах…
Знаєте, коли про молодецтво у древньому віцікерманичів говориться з усіх ефірів, і пишеться замало не на всіх сторінкахгазет та журналів, подумати про щось інше просто голови не вистачає... Я вже некажу про наш маленький за обсягами, людський розум. Де там у ньому знайти місцедля іншої думки, окрім офіційної?
Усю дорогу люди в автобусі тільки й шепотілися на цютему, а ось у голос ніхто не наважувався сказати про подібне. А що коли цевиявиться брехнею? Бо ж ніхто із цих людей офіційного повідомлення не чув. Чогодоброго, пов’яжуть люди у цивільному, припишуть антирадянщину. Тільки одніпасажири запитально зиркали на інших із мало прихованою цікавістю в поглядах:чи відають про новину інші? Відповідь на це намагаючись відгадати з міміки,жестів сусідів по рейсу.
У Миронівці, в райкомі партії першого секретаря намісці не виявилось: був у відпустці. Правив районом другий секретар, маленькийчоловічок у якійсь, здавалося, аж немовбито завеликій, задовгій для ньогокраватці, набурмосений і аж дещо переляканий. Ходив, неначе шляхи погубив.
Коли я заговорив із ним про завдання ЦК, так бисказати, широко висвітлити передовий досвід із вирощування цукрових буряків водному з їхніх господарств району, він ураз бурхливо, буцімто дитя у садочку,замахав маленькими ручками на мене, забелькотів.
- Ви що, - буряно затараторив скоромовкою, - які тамбуряки!? Який досвід!? Ви, мабуть, і не знаєте, що сьогодні помер товаришЛеонід Ілліч Брежнєв. Так що вважайте, всі ваші завдання відміняються... Ми всізаймаємось похоронами нашого дорогого генерального секретаря...
Я почав йому говорити про те, що, мовляв, Москвавсе-таки дуже далеко. Що товариш генеральний секретар був уже старим чоловіком,і смерть для нього неминуча, як і для кожного з нас. Що за днів два-три відбудуться,напевне, похорони, а далі життя країни продовжиться у звичному русі. Що узв’язку зі смертю генсека, зрозуміло, газета "Сільські вісті" неприпинить же свого випуску. Їй потрібні нові, свіжі, достойні матеріали наполоси. А коли ми нині впорожні повернемося з відрядження, як радить це зробитивін, другий секретар райкому партії, нас ніхто не зрозуміє. Сприймуть задиваків. Панікерів...
Він на мене дивився враженим поглядом, неначе до йогощойно на прийом потрапив пацієнт із... богодільні. Втупився у моє підборіддятак неприємно й виразно, буцімто вважав за свого найстрашнішого недруга. Бо,либонь, за все своє свідоме партійне життя цей чоловік із лисиною на потилиці,не міг навіть собі уявити, що зможе будь-коли почути таке богохульство у своємусвященному робочому кабінеті. Та ще й саме тоді, коли не стало вірного ленінця,керманича партії й держави, і насправді треба було б, щоб із-за тієї скорботи,жалоби зупинилося все - і машини, і люди. А тут якийсь молодик із іншимнестриженим, патлатим, звалилися наче з самого неба, і таке верзуть. Однеслово, біг пес через овес…
Не даючи йому отямитися, я вирішив застосувати своюостанню, і, мабуть, стратегічну зброю для цього не простого випадку.
- Ви ж, розумієте, - перейшов я на справжній форсаж, -я є завідуючим відділом сільського господарства і членом редколегії газети. Априїхав до вас у район за конкретним розпорядження відділу пропаганди таагітації ЦК. Ви хочете відмінити розпорядження Леоніда Макаровича Кравчука?...
Господар кабінету нарешті потягнувся до телефонноїтрубки. Підняв її і сказав, напевне, телефоністці, аби розшукала йому Півня.
До пізнього вечора ми з Іваном Репіком у колгоспізустрічалися, розмовляли з головою правління, агрономами, економістами,ланковими. Він їх фотографував у різних ракурсах та позах. Ваня завжди працювавз голосними жартами, веселими оповідками, потішними і палахкими анекдотами. Затаких умов всі довкруги його лагідніли, роз'яснялися, на їхніх обличчяхз’являлися приязні усмішки. Тому запропоновані ним фотознімки для газетнихполос після відрядження завжди були з промінцями доброти на обличчях сільськихлюдей. І це прикрашало, додавало благородства виданню.
Того ж дня я попервах навіть захвилювався: а як ниніпрацюватиме Репік, адже в країні оголошено триденний траур через смертьгенсека? Іванові Миколайовичу що не жартувати? Він залишися таким, як бувзавжди – націлений на добротну роботу фотокора…
Пізнього надвечірка із Півнем виїхали у напрямкуБогуслава. Бо їхнє село лежало якраз на трасі поміж Миронівною і Богуславом. Ідо останнього виявилося значно ближче, ніж до рідного райцентру. Та й, яквисловився Півень, у богуславському ресторані готували краще. А їсти хотілосянадто, бо ж тільки окропилися в генделику пивом та одним плавленим сирком надвох…
Коли в’їхали в сусіднє місто, за вікнами авто стояланезвична густа, жахлива непроглядна темінь пізньої осені, і жодне вікноБогуслава звично не світилося. Лише де-не-де тьмяніли, напевне, свічки. Вулиці немовби вимерли. Трохи пізнішедізнаємось, що десь на підході до райцентру геть погоріли якісь там дроти, ітому місто через аварію в електромережі було повністю знеструмленим.
Але коли не знаєш цього, а всі розмови в нічному автоточаться мимоволі тільки доокола того, що десь там, високо у Москві, померголовний чоловік у державі, і як тепер буде в країні, де без його іменідесятиліттями не вирішувалося нічого, а до того ж наяву бачиш, як у чималенькомумісті не світиться жодна оселя, стає, по-правді кажучи, дещо моторошно.Мимоволі починаєш шукати якийсь потаємний зв’язок між усіма цими моторошними подіями.Складається враження, що начебто якась велетенська, незбагненна силазмусила всіх людей дмухнути на свої вогні в домівках, аби душа генсека могласпокійно злетіти на небеса...
Одначе, час комуністичної доби, який пережив нашстражденний народ знав і інші пригоди, напряму пов’язані з порами народження ісмерті вождів-правителів.
У моїй рідній стороні - Шаргороді на Вінниччині, депочинав я свою журналістську кар’єру, редактором районної газети був такий собіоригінальний чоловік, Андрій Іванович Катеринич. Сталося так, що першимсекретарем райкому партії туди ж прислали працювати його майже односельчанина,і, зрозуміло, що мій шеф був, як кажуть, на коні. На партійній конференції, завказівкою першого, Андрія Івановича обирають членом бюро райкому. І це булотаким невимовним щастям для нашого керівника, що він уже не ходив, а буквальнолітав по району.
Якось Довгань, таке прізвище носив перший секретаррайкому, на добу чи дві, мав покинути межі району. А на ці дні випадало якраз22 квітня, день народження Володимира Леніна.
Довгань зібрав бюро райкому партії, і каже:
- Другий секретар райкому і далі нехай займаєтьсявсіма організаційними питаннями у районі, відповідає за весь порядок іекономіку у мою відсутність. Третій секретар повинна виступити з доповіддю наурочистому засіданні з нагоди дня народження товариша Леніна. А ось новомучлену бюро, редактору районної газети давайте доручимо проконтролювати за тим,як у мою відсутність особисто керівники районних організацій та установприйдуть вшанувати пам’ять нашого вождя та вчителя на урочисте засідання врайонному будинку культури. Відомо, що багато з них, як правило, намагаютьсявлаштувати собі замість цього відпочинок. Тому й їхні підлеглі ігнорують такуважливу подію. А це недопустимо для комуністів…
Тільки якоїсь там доби увечері з відрядженняповертається перший секретар райкому, а новий член бюро уже зі спискомпрогульників стукається до його кабінету. Андрій Іванович умів і любиввиконувати партійні доручення: наслинив у своєму гріховному списку аж десятьпрізвищ.
Повертів той папірець у руках сердитий, немов кропива Довгань,а тоді гукає завідувача загальним відділом Василя Дзісяка.
- Ось, - каже, - список. Залишися нині на роботі доопівночі, і рівно без десяти хвилин дванадцять починай їх обдзвонювати. Піднімивсіх. Хто не візьме трубки, пошли йому персональну записку із нарочним з міліції.Рівно о четвертій ранку вони повинні бути в моєму кабінеті на засіданнібюро райкому партії...
Дзісяк послушно взяв під козирок.
На світанку всі десятеро нечестивців, протираючиневиспані очі, топчуться в приймальній. Всі члени бюро зібралися в кабінетіпершого секретаря. Ніхто не знає, яка причина такого несподіваного, тривожноговиклику.
Катеринич першим у список поставив Михайла Винокура.Він голова райпромкомбінату. У нього в підпорядкуванні ковбасний цех,хлібозавод, лінія з виробництва безалкогольних напоїв, і все таке інше, восновному їстівне.
Але більше Михайла у райцентрі відома його дружина -Фіра. Вона звичайний продавець у ресторані "Левада", однак насправдіу неї значно більше авторитету й поваги, ніж у директора, чи зав. складом. Бохто з людей, керівників не зустрінеться в райцентрі, домовляються зустрітися уФіри. Ім’я її все одно, що пароль для всіх у Шаргороді.
Є гроші в кишені, чи навіть порожньо - завжди можеш уресторані навіть справжній банкет закотити. Зрозуміло, у борг. Це залюбкивирішить всіма знана, й шанована охайна Фіра Винокур.
Але коли її переляканий чоловік переступив порігкабінету Довганя, всі члени бюро райкому партії сиділи з кам’яними виразами наобличчях.
Довгань, великий зовні, могутній чоловік, із полискомзолотих зубів у роті, суворо, як батогом ударив, запитав:
- Поясніть товаришу Винокур членам бюро районногокомітету партії, чому ви, як комуніст, керівник крупної районної організації,опустилися до того, що злісно ігноруєте велику дату для всієї нашої країни - деньнародження Володимира Ілліча Леніна...
Винокур, молодцюватий, зовні примітний чорнявийчоловік, враз перелякано затремтів усім тілом, послаб, як в’ялена риба. Йому, іце було очевидно з його зовнішнього стану, стало наразі по-справжньому зле. Вінбув не в силі вимовити жодного слова. Онімів. Бо що ж тут, власне, скажеш: наврочистості справді не пішов. Вони щороку в райцентрі були гнітюче однакові –до відрази нудотні, даремна колективна трата часу: ні до чого не зобов’язуючадоповідь товаришки Чепелюк, пісної і обмеженої жінки. І аплодисменти,аплодисменти. Одне слово, гнила дошка цвяха не приймає…
- Повторюю запитання. Чому ви не були на урочистомузасіданні в районному будинку культури з нагоди дня народження товариша Леніна?
Винокур нарешті жалісливе видавив із себе:
- Забув, Василю Івановичу. Їй-богу, повірте, забув...
Довгань злісно зблиснув на нього очицями, нервовопоправив не густу зачіску на голові..
- Товариші члени бюро, - тихо, але твердо вимовив він,- я пропоную за одноразове, але грубе порушення партійної дисципліни, втратузв’язку з партією, виключити Михайла Винокура з рядів КПРС і звільнити ззайманої посади...
Стало тихо-тихо, хоч мак сій…
Почувши ці слова, Михайло Винокур тут же посередкімнати бухнувся на коліна, підняв до гори руки і залопотів:
- Василю Івановичу! Василю Івановичу, дайте сказатикілька слів до прийняття вами остаточного рішення. Я вам обіцяю, я вам усім,товариші члени бюро, клянусь, що з сьогоднішнього дня я можу забути деньнародження моєї дружини Фіри, але день народження товариша Леніна я більше незабуду ніколи...
У радянські часи з нагоди цієї грандіозної події зусіх сторінок газет, екранів телебачення, з радіочастот лилося стільки єлею,що, їй-право, й по нині здається, що в перед новоріччя ось-ось почуються словаздравиць в ім’я незабутнього вождя і вчителя. У цій партійній круговерті найважче,думаю, доводилося все таки нам, журналістам, позаяк жодна стаття не мала праваз’явитися в світ без згадки цього великого імені. Без послань на його вказівки.Це був катехізис кожного партійного видання. А інших видань в Союзі тоді небуло…
Можливо, саме тому мені до найменших подробицьзапам’яталося одне редакційне відрядження. Працював я тоді в газеті"Сільські вісті". Знаходився на найважливішому напрямку роботивидання – очолював відділ сільського господарства, був членом редколегіїгазети. А видавалася вона тоді накладом понад 2,5 мільйона примірників (!)щоденно, позаяк центральні газети видавалися шість разів на тиждень, окрімпонеділка. Отже, читали її щонайменше 10 мільйонів громадян: в журналістицііснує таке канонічне правило, що кожний номер передплаченого і доставленого заадресом читача видання до рук бере у середньому чотири людини. Власне,звідси така потужна цифра.
Так ось, це горнило щодоби потребувало масурізноманітної журналістської продукції. А оскільки вся держава розвиваласявідповідно до планів, то й у редакції був розроблений прискіпливий прейскурантдій. Називався він - аспект висвітлення передового досвіду у агропромисловомукомплексі республіки. Відповідно до його, завізованого у відділі пропаганди таагітації ЦК Компартії України, яким тоді, нагадаю, керував незабутній нашЛеонід Макарович Кравчук, передбачалося, що раз на місяць у газеті"Сільські вісті" за будь-яку ціну має з’являтися матеріал, форматом угазетну полосну А-2, із розповіддю про рекордно високий урожай, приміром,пшениці, ріпаку, гороху, чи, скажімо, про небувало підхмарний надій молока уякомусь там окремо взятому колгоспі-радгоспі, або ж про надзвичайно помітнийприріст живої ваги тварин на відгодівлі.
Але тієї пори, про котру йтиметься нижче, уже в поляхв основному завершили збирати цукрові буряки, і виявилося, що в одному зколгоспів Миронівського району Київщини накопали майже по 600 центнерів коренівіз гектара. Багато, як за гріш маку. Це був своєрідний республіканський рекорд.
Із ЦК протелефонували і безапеляційно наказали: допропагандистського плану роботи редакції вносяться суттєві зміни. Требапрожогом виїхати до даного господарства, подати звідти газетну полосупередового досвіду про даний «солодкий успіх». Назву колгоспу і село явже й не пригадаю, а ось головою правління господарства там працював чоловік нанезгладиме в пам’яті прізвище Півень. Хіба ж таке вивітриться?!
Ми з фотокореспондентом газети Іваном Репіком, доладним майстром своєї справи, симпатичним чоловіком із довгим, замало не наплечі смуглявим волоссям, розпущеним під косу а ля маестро, яке він раз по раззавчено і дещо кокетливе приправляв, то за одне, то за інше вухо, пірнули на"Більшовику" (тепер це «Шулявка») в метро, неподалік якогорозміщувалися «Сільські вісті», і невдовзі дісталися автостанції на Подолі.Запаслися квитками до Миронівки, і оскільки до відходу пообіднього автомаршруту залишалося ще хвилин із сорок часу, шаснули до генделика, котрий проглядавсянеподалік, аби ж, звісно, пропустити смачненького пива на дорогу.
У таких закладах, а особливо поблизу автостанцій,завжди людно, гамірно і, як всюди це відбувається, до заповітного крана зчередою щойно про людське око помитих протічною водою гальб, не так уже легко йпротовпитися. Одні пінливе пиво п’ють пожадливо з посміхом, інші навпаки -розважливо, неквапом, запінюючи губи, а то й навіть бороду, розклавши на столігору сушеної, в’яленої риби, а то й варених раків: неподалік же блищитьповноводий Дніпро. Ще решта візитерів, зібравшись довкруги столиків гамірливимикомпаніями, весело гуготять, почасти здобрюючи жовтаві бокали білими струмкамигорілки, яку випліскують із прихованої пляшки, котру хтось обачно тримаєв рукаві. Такі тут засиджуються довгенько, якщо не по пів днини.
У генделику тієї пори стояла повна пивна ідилія.Тільки напружено цокали бокали. Шуміло з крана кудлате під повний бокальнийналив "жигулівське" з бочки. Гелготіли всі на різні голоси. Хтосьрозповідав байки, вигризаючи в’ялене м'ясо з ребристих рибин, інші бавилисяанекдотами, вибухаючи раз у раз потужним масовим ги-ги.
Коли це враз я побачив, як із-за замурзаної фіранки,котра віддаляла прилавок від якогось там закамарку, де, схоже, сполоскують заслиненібокали, стрімголов вискочив стривожений чоловік, і нервово глянувши туди-сюди,так, щоб почули його всі, неспокійно, не те вигукнув, не те промовисто сказав,як на лопаті вивіз:
- Помер товариш Брежнєв...
Усі хто пили пиво, заклякли із бокалами біля ротів,хто їв рибу - задерев’янів із тим харчом за щокою. Горілка укотрогось із чоловіків полилася через верх бокала аж на підлогу: він і непочув...
Усі на мить умліло завмерли. Запала німотна гробоватиша. З дзенькотом під столом по бетонній долівці покотилася пляшка з-під«Столичної» ...
-Ізя, титоко нє дєлай понти, - гукнув у відповідь хтось з того кутка, де пиворозбавляли біленькою, - бо, бля, сядеш, як рак на мілині і на десять лєт забудєшь,как с пєнкі снімать пєнку: рідненьке КГБ нє дрємлєт…
-Какієпонти, какіє понти?! - направив свого горбатого носа в той веселий куток, дестіл прогинався від риб’ячих хвостів, рябий, як решето і худий, як трясця Ізя.– Вот токо шо пєрєдал всьо єто товаріщь діктор, - відтарабанив сміливий, як заплотом продавець пива.
Після вісімнадцяти літ беззмінного й мудрого правлінняз щоденними мільйонними здравицями і регулярними голосними публічними заявамизі з’їздів, пленумів, щотижневих інформаційних повідомлень з засідань політбюропро правильність вибраного курсу на шляху до неминучої перемогисоціалізму, це викликало в свідомості певний дисонанс. А що далі? А як же ж безнього дорогого? А що нам тепер робити? Всім велика дорога до світлогомайбутнього враз видалася слизькою, як щойно зірваний опеньок…
Та змертвіла дзвінка тиша в генделику мене так тодівразила, що я нібито й по нині пам’ятаю її вражаючу суть.
Це, звісно, не те, що могло б трапитися нині, якби, неприведи Боже, не стало когось із теперішніх мудрих вождів-правителів: усі ж мисмертні. Бо нині, гадаю, ще б не встигли повідомити про нещастя, якби вже,неодмінно почувся б чийсь єхидний, сардонічний голос такого собі, знаєте, іронічного розумника, котрий неодмінно б запитав: "а він випав ізгелікоптера, чи кілери його зняли?" Старий і трухлявий, як дупло улипі товариш Брежнєв нам видавався запорукою надійності і сталості розвитку нашляху невідомо куди. Бо хоч їсти все й далі не було що і навіть за курячими яйцяминалежало вистоювати довжелезні черги, але що не кажіть, було все краще й кращез туалетним папером: під Обухом на Київщині запускали цілий комбінат з йоговиробництва.
У генделику восени 1982 року, в правдивість почутоголюдям було важко повірити, позаяк стільки тих було здравиць щодня, слів про те,що глибокий пенсійний вік вождів-правителів, це лише початок справжньоїплідної, результативної роботи в ім’я рідної Вітчизни. Я навіть тоді десьпрочитав кимсь видряпаний до чийогось чергового ювілею вираз Бернарда Шоу,котрий буцімто стверджував, що людина повинна жити двісті років. З нихшістдесят літ відводиться на дитинство, вісімдесят – напродуктивно-репродуктивний період, і ще шістдесят на спокійну, блаженнустарість. Ця добросердна арифметика віяла озоном на міхи гордині йзарозумілості стариків, що стояли на чолі держави, мов би ті опудала насоняшникових ногах у сільських городах…
Знаєте, коли про молодецтво у древньому віцікерманичів говориться з усіх ефірів, і пишеться замало не на всіх сторінкахгазет та журналів, подумати про щось інше просто голови не вистачає... Я вже некажу про наш маленький за обсягами, людський розум. Де там у ньому знайти місцедля іншої думки, окрім офіційної?
Усю дорогу люди в автобусі тільки й шепотілися на цютему, а ось у голос ніхто не наважувався сказати про подібне. А що коли цевиявиться брехнею? Бо ж ніхто із цих людей офіційного повідомлення не чув. Чогодоброго, пов’яжуть люди у цивільному, припишуть антирадянщину. Тільки одніпасажири запитально зиркали на інших із мало прихованою цікавістю в поглядах:чи відають про новину інші? Відповідь на це намагаючись відгадати з міміки,жестів сусідів по рейсу.
У Миронівці, в райкомі партії першого секретаря намісці не виявилось: був у відпустці. Правив районом другий секретар, маленькийчоловічок у якійсь, здавалося, аж немовбито завеликій, задовгій для ньогокраватці, набурмосений і аж дещо переляканий. Ходив, неначе шляхи погубив.
Коли я заговорив із ним про завдання ЦК, так бисказати, широко висвітлити передовий досвід із вирощування цукрових буряків водному з їхніх господарств району, він ураз бурхливо, буцімто дитя у садочку,замахав маленькими ручками на мене, забелькотів.
- Ви що, - буряно затараторив скоромовкою, - які тамбуряки!? Який досвід!? Ви, мабуть, і не знаєте, що сьогодні помер товаришЛеонід Ілліч Брежнєв. Так що вважайте, всі ваші завдання відміняються... Ми всізаймаємось похоронами нашого дорогого генерального секретаря...
Я почав йому говорити про те, що, мовляв, Москвавсе-таки дуже далеко. Що товариш генеральний секретар був уже старим чоловіком,і смерть для нього неминуча, як і для кожного з нас. Що за днів два-три відбудуться,напевне, похорони, а далі життя країни продовжиться у звичному русі. Що узв’язку зі смертю генсека, зрозуміло, газета "Сільські вісті" неприпинить же свого випуску. Їй потрібні нові, свіжі, достойні матеріали наполоси. А коли ми нині впорожні повернемося з відрядження, як радить це зробитивін, другий секретар райкому партії, нас ніхто не зрозуміє. Сприймуть задиваків. Панікерів...
Він на мене дивився враженим поглядом, неначе до йогощойно на прийом потрапив пацієнт із... богодільні. Втупився у моє підборіддятак неприємно й виразно, буцімто вважав за свого найстрашнішого недруга. Бо,либонь, за все своє свідоме партійне життя цей чоловік із лисиною на потилиці,не міг навіть собі уявити, що зможе будь-коли почути таке богохульство у своємусвященному робочому кабінеті. Та ще й саме тоді, коли не стало вірного ленінця,керманича партії й держави, і насправді треба було б, щоб із-за тієї скорботи,жалоби зупинилося все - і машини, і люди. А тут якийсь молодик із іншимнестриженим, патлатим, звалилися наче з самого неба, і таке верзуть. Однеслово, біг пес через овес…
Не даючи йому отямитися, я вирішив застосувати своюостанню, і, мабуть, стратегічну зброю для цього не простого випадку.
- Ви ж, розумієте, - перейшов я на справжній форсаж, -я є завідуючим відділом сільського господарства і членом редколегії газети. Априїхав до вас у район за конкретним розпорядження відділу пропаганди таагітації ЦК. Ви хочете відмінити розпорядження Леоніда Макаровича Кравчука?...
Господар кабінету нарешті потягнувся до телефонноїтрубки. Підняв її і сказав, напевне, телефоністці, аби розшукала йому Півня.
До пізнього вечора ми з Іваном Репіком у колгоспізустрічалися, розмовляли з головою правління, агрономами, економістами,ланковими. Він їх фотографував у різних ракурсах та позах. Ваня завжди працювавз голосними жартами, веселими оповідками, потішними і палахкими анекдотами. Затаких умов всі довкруги його лагідніли, роз'яснялися, на їхніх обличчяхз’являлися приязні усмішки. Тому запропоновані ним фотознімки для газетнихполос після відрядження завжди були з промінцями доброти на обличчях сільськихлюдей. І це прикрашало, додавало благородства виданню.
Того ж дня я попервах навіть захвилювався: а як ниніпрацюватиме Репік, адже в країні оголошено триденний траур через смертьгенсека? Іванові Миколайовичу що не жартувати? Він залишися таким, як бувзавжди – націлений на добротну роботу фотокора…
Пізнього надвечірка із Півнем виїхали у напрямкуБогуслава. Бо їхнє село лежало якраз на трасі поміж Миронівною і Богуславом. Ідо останнього виявилося значно ближче, ніж до рідного райцентру. Та й, яквисловився Півень, у богуславському ресторані готували краще. А їсти хотілосянадто, бо ж тільки окропилися в генделику пивом та одним плавленим сирком надвох…
Коли в’їхали в сусіднє місто, за вікнами авто стояланезвична густа, жахлива непроглядна темінь пізньої осені, і жодне вікноБогуслава звично не світилося. Лише де-не-де тьмяніли, напевне, свічки. Вулиці немовби вимерли. Трохи пізнішедізнаємось, що десь на підході до райцентру геть погоріли якісь там дроти, ітому місто через аварію в електромережі було повністю знеструмленим.
Але коли не знаєш цього, а всі розмови в нічному автоточаться мимоволі тільки доокола того, що десь там, високо у Москві, померголовний чоловік у державі, і як тепер буде в країні, де без його іменідесятиліттями не вирішувалося нічого, а до того ж наяву бачиш, як у чималенькомумісті не світиться жодна оселя, стає, по-правді кажучи, дещо моторошно.Мимоволі починаєш шукати якийсь потаємний зв’язок між усіма цими моторошними подіями.Складається враження, що начебто якась велетенська, незбагненна силазмусила всіх людей дмухнути на свої вогні в домівках, аби душа генсека могласпокійно злетіти на небеса...
Одначе, час комуністичної доби, який пережив нашстражденний народ знав і інші пригоди, напряму пов’язані з порами народження ісмерті вождів-правителів.
У моїй рідній стороні - Шаргороді на Вінниччині, депочинав я свою журналістську кар’єру, редактором районної газети був такий собіоригінальний чоловік, Андрій Іванович Катеринич. Сталося так, що першимсекретарем райкому партії туди ж прислали працювати його майже односельчанина,і, зрозуміло, що мій шеф був, як кажуть, на коні. На партійній конференції, завказівкою першого, Андрія Івановича обирають членом бюро райкому. І це булотаким невимовним щастям для нашого керівника, що він уже не ходив, а буквальнолітав по району.
Якось Довгань, таке прізвище носив перший секретаррайкому, на добу чи дві, мав покинути межі району. А на ці дні випадало якраз22 квітня, день народження Володимира Леніна.
Довгань зібрав бюро райкому партії, і каже:
- Другий секретар райкому і далі нехай займаєтьсявсіма організаційними питаннями у районі, відповідає за весь порядок іекономіку у мою відсутність. Третій секретар повинна виступити з доповіддю наурочистому засіданні з нагоди дня народження товариша Леніна. А ось новомучлену бюро, редактору районної газети давайте доручимо проконтролювати за тим,як у мою відсутність особисто керівники районних організацій та установприйдуть вшанувати пам’ять нашого вождя та вчителя на урочисте засідання врайонному будинку культури. Відомо, що багато з них, як правило, намагаютьсявлаштувати собі замість цього відпочинок. Тому й їхні підлеглі ігнорують такуважливу подію. А це недопустимо для комуністів…
Тільки якоїсь там доби увечері з відрядженняповертається перший секретар райкому, а новий член бюро уже зі спискомпрогульників стукається до його кабінету. Андрій Іванович умів і любиввиконувати партійні доручення: наслинив у своєму гріховному списку аж десятьпрізвищ.
Повертів той папірець у руках сердитий, немов кропива Довгань,а тоді гукає завідувача загальним відділом Василя Дзісяка.
- Ось, - каже, - список. Залишися нині на роботі доопівночі, і рівно без десяти хвилин дванадцять починай їх обдзвонювати. Піднімивсіх. Хто не візьме трубки, пошли йому персональну записку із нарочним з міліції.Рівно о четвертій ранку вони повинні бути в моєму кабінеті на засіданнібюро райкому партії...
Дзісяк послушно взяв під козирок.
На світанку всі десятеро нечестивців, протираючиневиспані очі, топчуться в приймальній. Всі члени бюро зібралися в кабінетіпершого секретаря. Ніхто не знає, яка причина такого несподіваного, тривожноговиклику.
Катеринич першим у список поставив Михайла Винокура.Він голова райпромкомбінату. У нього в підпорядкуванні ковбасний цех,хлібозавод, лінія з виробництва безалкогольних напоїв, і все таке інше, восновному їстівне.
Але більше Михайла у райцентрі відома його дружина -Фіра. Вона звичайний продавець у ресторані "Левада", однак насправдіу неї значно більше авторитету й поваги, ніж у директора, чи зав. складом. Бохто з людей, керівників не зустрінеться в райцентрі, домовляються зустрітися уФіри. Ім’я її все одно, що пароль для всіх у Шаргороді.
Є гроші в кишені, чи навіть порожньо - завжди можеш уресторані навіть справжній банкет закотити. Зрозуміло, у борг. Це залюбкивирішить всіма знана, й шанована охайна Фіра Винокур.
Але коли її переляканий чоловік переступив порігкабінету Довганя, всі члени бюро райкому партії сиділи з кам’яними виразами наобличчях.
Довгань, великий зовні, могутній чоловік, із полискомзолотих зубів у роті, суворо, як батогом ударив, запитав:
- Поясніть товаришу Винокур членам бюро районногокомітету партії, чому ви, як комуніст, керівник крупної районної організації,опустилися до того, що злісно ігноруєте велику дату для всієї нашої країни - деньнародження Володимира Ілліча Леніна...
Винокур, молодцюватий, зовні примітний чорнявийчоловік, враз перелякано затремтів усім тілом, послаб, як в’ялена риба. Йому, іце було очевидно з його зовнішнього стану, стало наразі по-справжньому зле. Вінбув не в силі вимовити жодного слова. Онімів. Бо що ж тут, власне, скажеш: наврочистості справді не пішов. Вони щороку в райцентрі були гнітюче однакові –до відрази нудотні, даремна колективна трата часу: ні до чого не зобов’язуючадоповідь товаришки Чепелюк, пісної і обмеженої жінки. І аплодисменти,аплодисменти. Одне слово, гнила дошка цвяха не приймає…
- Повторюю запитання. Чому ви не були на урочистомузасіданні в районному будинку культури з нагоди дня народження товариша Леніна?
Винокур нарешті жалісливе видавив із себе:
- Забув, Василю Івановичу. Їй-богу, повірте, забув...
Довгань злісно зблиснув на нього очицями, нервовопоправив не густу зачіску на голові..
- Товариші члени бюро, - тихо, але твердо вимовив він,- я пропоную за одноразове, але грубе порушення партійної дисципліни, втратузв’язку з партією, виключити Михайла Винокура з рядів КПРС і звільнити ззайманої посади...
Стало тихо-тихо, хоч мак сій…
Почувши ці слова, Михайло Винокур тут же посередкімнати бухнувся на коліна, підняв до гори руки і залопотів:
- Василю Івановичу! Василю Івановичу, дайте сказатикілька слів до прийняття вами остаточного рішення. Я вам обіцяю, я вам усім,товариші члени бюро, клянусь, що з сьогоднішнього дня я можу забути деньнародження моєї дружини Фіри, але день народження товариша Леніна я більше незабуду ніколи...
Liga.net без реклами
60 грн на місяць, або 600 грн на рік.
