7 грудня великий день ушанувальників літературної творчості Вінниччини: вісімдесят літ виповнилося головномукраснописцю регіону Миколі Рябому. Чоловікові, який випродукував за своє життяпонад сорок романів і повістей, книг оповідань і новел, перекладів з інших мов.Людині, яка не упускає жодної доби, аби не створити десяток високохудожніхсторінок текстів для нових і нових книжок.
Усе почалося предосить несподівано.Хлопчиною із села Чоботарка (згодом його перейменували в Заболотне, на честьзнаменитого односельця мікробіолога Данила Заболотного) на Вінниччині, вінприїхав навчатися до Київського гірничого технікуму. Звідти Миколу з дипломом випускниканаправили на роботу до Вінницьких вапнякових кар’єрів, котрі якраз розгорталисяна території мого рідного села Джурин. Тут він зустрів і свою долю, чарівну Нінуз Йосипенок, що під Немировом, випускницю медичного училища, котру також направилина роботу до цього ж віддаленого райцентру. А після весілля в молодих скоїлася така ось придибенція.У дружини в черевику виткнувся кінчастий цвях. Микола вхопив черевичка і побігдо чоботаря. Той щось там постукав молотком, і повернув взуванку за троячку. А за добу-другу той же цвях боляче поранивногу…
Микола розсердився. Самусе починив, але ще й написав їдючу замітку до районної газети. Зайшов до редакції.Там почитали, покрутили написане перед фізіономіями газетярів, і запитали: «А ви, юначе,оповідань, бува, не пишете? Бо з фейлетоном справилися блискуче…»
Так починалася його газетнаробота. Ще в кінці шістдесятих Микола Рябий видає свою першу книгу новел та оповідань«Тост за невпольованого оленя» з переднім словом класика української літературиМихайла Стельмаха. Благословення метра справдилися:народився неординарний письменник, вельми уважний до слова, до образу своїх героїв.Зі своєю, оригінальною системою мислення, оцінок і суджень. Де МиколаОлександрович бере лицарів до своїх творів, можна зрозуміти з одного примітноговипадку.
Якось він чергувавсвіжоголовим у газеті «Вінницька правда», таким у редакціях називають тих, хтоостаннім вичитує полоси перед виходом чергового номера видання у світ. На одній з полос притулилася невеличка заміткапро те, що у якомусь там колгоспі механізатор встановив рекорд області з оранкигрунту: такою примітивною була радянська журналістика. Але письменника вразилоне те, Що сталося в полі, а саме прізвище того чоловіка - Земледух.
«Я наче аж підстрибнувтоді перед газетною гранкою, - якось розповідав мені Микола Олександрович. – Я зрозумів,що нарешті знайшов свого головного героя… Земледух. Це як лейтенант Орлюк в Олександра Довженка…»
Микола Рябий із числатих талановитих митців, котрому за сигнал для створення літературного шедеврадостатньо і одного-єдиного слова, як поштовху, як сигналу для творчості. Длястворення на основі його цілого дивовижного світу літературних героїв.Повернувшись з редакції після чергування додому, Микола Олександрович сідає зароман «Земледухи». Згодом прочитавши цей твір, незабутній Олесь Гончар напишепро нього надзвичайно теплі відгуки. Ниніписьменник Рябий створив на цій основі цілийцикл епічних творів з серії «Земледухи». А все почалося з одного-єдиного слова.
Рябий – великий патріот.Він першим в українській літературі описав подвиг київських студентів підКрутами. Його роман під претензійною назвою «Ще не вмерла Україна» з’явився насторінках одного з журналів ще до проголошення Незалежності України, звичайнож, з рядом купюр, зроблених невблаганними цензорами. Тільки 1994 року роман вийшов окремим виданняму повному обсязі.
Серед його творів, на мій погляд, найбільшуцінність складає упорядкований М. Рябим подорожній щоденник Павла Халебського «Україна — земля козаків». Цехвилююча, історична розповідь про подорож «православного патріархаАнтиохійського і Всього Сходу Макарія ІІІ з Халебо до Московії й на зворотномушляху через Русь-Україну заурядування христолюбивого й хороброго гетьмана Богдана Хмельницького.
Взагалі жбо, історична тематика в творчості відомого українського письменника займаєособливе значення. Останні його дослідження стосуються образів БогданаХмельницького, Івана Сірка. Нинішнього року вийшла допрацьована книга про образвідомого українського мікробіолога і епідиміолога, третього президента української академії наук, односельчанинаМиколи Рябого - Данила Заболотного «Чутки про смерть перебільшено». Ще на зорісвоєї творчості, Микола Олександрович у співавторстві написав книгу «Облава на «озброєногововка». Феноменальну документальну повість про знаменитий об’єкт «Вервольф» підВінницею. Книга стала справжнім бесселером про ставку Гітлера під Вінницею. Нетак давно, з додаванням нових даних, вийшло новий варіант цього твору підназвою «Вервольф. Хроніка «озброєних вовків».
З історичноїтематики – ще 1993 року видано повість «33-ий. Маленька повість про великийголодомор».
Ізвеличезного списку творів, написаних письменником, мені, чесно кажучи, найбільшедо душі його лірична повість «Золота колиска». Це своєрідна антологіяукраїнської народної пісні, пісень січових стрільців. Пан Микола навдивовижугарно співає і знає просто таки масу музичних творів, текстів і наспівів. Виявилося,окрім того, у нього є ще й чимало, подеколи справді дивовижних історій довкола них.
Цимиднями телефоную до рідного села. Там мешкає мій двоюрідний брат ВасильЄвдокимович Сайчук. Людина, яка, мабуть, прочитала на Вінниччині найбільшекнижок. Він їх буквально поїдає…
Справляюсяпро справи. Розповідає. У них нещодавно культпрацівники почистили бібліотеку,викинули на смітник практично всю колишню класику. Поставили в фонд дещо зсучасних видань.
-Знаєш, -каже, - я його, цього нинішнього, модерного читати просто не можу. Якась незрозуміла, не українська літературна мова, якісь дивні, здебільшого наче збожевільні позичені образи, багато різноманітної містики… Я цього пережувати неможу. А в тебе немає роману Миколи Рябого «Берег»? – враз запитує ВасильЄвдокимович. – Я б хотів його перечитати. Мені колись він надзвичайносподобався. І в мене був, але десь не стало…
Роман «Берег»Миколи Рябого вийшов друком 1974 року. Це твір про героїв епічної Сад-гори, якілупають скалу, працюючи в трудовому колективі. Колись я, трудячись в районній газеті,в нашому Джуринському шахтоуправлінні влаштував читацьку конференціюписьменника Рябого за участі робітників кар’єру,навіть членів робітничої зміни, яку він очолював в ролі майстра, саме ці люди зЛисої гори стали прообразами героїв художнього твору. В художній Сад-горі всівгадували Лису гору, з надр якої люди видобували вапняк-ракушняк. А мій брат,прочитавши роман тоді, удостоєний, до речі, однієї з престижних республіканськихпремій, захотів його перечитати нині, через сорок з лишком років. Так майстернобув він сколочений його твір, затесаний під людське життя. Помінялися формаціїжиття суспільства, а роман, бачите, не забувся. Хіба ж це не найвище визнаннядля письменника, якщо його твори читачі пам’ятають десятиліттями, шукають їхдля повторного прочитання й до тепер?
Привітайтеі ви поспіль зі мною, друзі, талановитого Миколу Рябого з його славним ювілеєм!Нехай йому здоровиться і пишеться в новому десятилітті!
***
Напередодні свого ювілею, Микола Рябий побував із виступамив університетах Вінниці. Особливо хвилюючими були гостини у студентів-медиків, позаякМикола Олександрович багато розповідав їм про свого односельчанина, всесвітньовідомого епідеміолога Данила Заболотного. Закінчилося все піснями. Спершу вищебечувалихлопці і дівчата, а потім за це майстерно взявся письменник. Він, щоб булозрозуміло, знає просто таки тисячі народних співанок і дум. Має унікальний слухі голос. Нікого не залишить байдужим після свого співу. Дві перших його співаночки акапельно були з репертуару родини Заболотного:
Перша з них: «Чогось менісумно, чогось мені дивно. а вже третій вечір милого не видно…»
Друга: «Ой ти горо крем’яная,- лупайся, а ти дівчино, кого любиш, – признайся
А третьою була козацька пісня, з репертуару діда Архипа,батька дружини Ніни: «Було літо... Було літо,та й стала зима…»
Фото автора.