На початку осені 1991-го журналісти редакції (66 «за», троє «проти») враз обрали мене головним редактором газети «Правда України». Ніхто й не може уявити собі, які несподівані проблеми звалилися на мене. За списком працюючих – 130 творчих і технічних працівників. На рахунках жодної копійки коштів. На складах й кілограма газетного паперу. До кінця року оформлена 340 тисячами передплатників доставка п’яти їм номерів газети на тиждень, «Укрпошта» привласнила ці кошти і відмовилася поділитися з нами. Господарюй, як хочеш. Погляди всіх повернуті до тебе. Люди чекають на зарплату. Роби, що хочеш...
Ще одне завдання: аби вижити в новому світі, конче необхідно з учорашнього бойового листка ЦК КПУ, якою була "Правда України", створити дійсно демократичне, ні від кого незалежне видання. З російськомовного перетворити на двомовне видання, давши тим самим йому широку дорогу у західні області України, що, власне, я невдовзі й учинив.
А тут іще одна приємна проблема: дружина збирається родити: знаходиться під опікою рідні поза межами столиці. 
18 листопада я повернувся додому пізно увечері і застав у дверях записку: (либонь, телефонували комусь із сусідів) мою суджену забрали до пологового будинку. Отож, роздумати було ніколи. Я крутнувся на підборах під дверима і щодуху кинувся вниз до авто, позаяк уже заступала двадцять третя година ночі, а їхати належало майже 150 кілометрів за Київ. 
На шістдесятому кілометрі траси сталася несподівана оказія. Я тисну на газ, а авто, знаходячись на п’ятій швидкості, не прискорюється. Мотор реве, а швидкість гасне. Зупинився в розпачі: що ж сталося? Двигун працює справне, але вмикаю швидкість, відпускаю щеплення: машина залишається без руху. Зрозумів: обірвалося шасі. Оглянувся. Справа й зліва лісок, в обидва боки порожня траса, ніде й нікого, до найближчого села і назад, і вперед по декілька кілометрів, місяць викотився на все небо. Морозяно, але без снігу. За метрів триста-чотириста, примітив, бовваніє щось подібне на вантажівку. Вирішив піти, поглянути. Справді, на обочині, гаркаючи дизельним двигуном стояв величезний, чимсь ущент завантажений самоскид. Схоже на те, що мандрує він здаля. Я почав стукати в кабіну з різних боків. Відповіді ніякої. Зрозумів: мені ніхто не відкриє, ніхто не обізветься у цій глухомані. А то ще й огріють чимсь замашним по кумполу, прийнявши за злодія...
Ураз далеко на трасі зблиснуло світло. Я завчасно почав щосили махати, подаючи сигнал, аби авто зупинилося. Одначе все марно… Проскочив один, за ним ще два легковики. Вони, здалося, летіли щодуху групою. Ніхто й не применшив швидкості. Починалися лихі дев’яності роки. Щодня преса була засипана повідомленнями про найрізноманітніші злочини, грабежі, і чи не найбільше їх, зрозуміло ж, траплялося якраз на дорогах. Хто ж тут зупиниться серед лісу, коли стоїть підозріла чорна «вісімка», далі за нею – вантажівка без будь-яких вогнів?
Я поплівся в бік своєї машини. І коли вже підходив до неї, тут на мене здаля знову почали насуватися дві фари трасою. Я швидше по інерції змахнув раз чи двічі рукою, подаючи знічев`я знак на зупинку, і, о, диво!, наблизившись до мене, вантажівка, стала гальмувати, а проїхавши десятки два-три метрів і геть стомлено зупинилася. Це була довжелезна «Колхида», завантажена довгомірним металом. Труби, пруття з гострими кінцями хвостом своїм аж звисали за відкритим бортом. Беззастережно покинувши кабіну, до мене наблизився літній чоловік. «Що у вас сталося?» – стривожено і зовсім по-домашньому запитав. Я пояснив: зателефонували, що в місті, котре попереду, до тамтешнього родильного дому забрали дружину, летів туди із Києва, а тут враз, здається, обрізало тягу. Чи як ще кажуть, обірвало зчеплення. Для певності, тут же продемонстрував це наяву. 
Мій новий нічний знайомив почисав затилицю
-Залишити тут вас, серед лісу, я просто не можу, - сказав якось дуже просто, по-людськи і зрозуміло шофер. – Але якщо я вас візьму на буксир, ви повинні бути надзвичайно уважні. Якщо у вас є буксир, ми з’єднаємо його з моїм, щоб подовжити линву. Коли цього не зробимо, то це дуже небезпечно, оскільки кінці моїх труб, і вістря гострого металу тут же опиняться в вашому салоні. Ви, сподіваюся, розумієте, чим таке загрожуватиме вам. Будемо їхати трохи швидше ніж волами, але вас я дотягну до потрібного міста, тим паче, що даїшники давно спить…
При цьому ще раз перепитав, чи справні в моєму авто гальма. Від цього, зрозуміло, залежало чи доїдемо без проблем і... ран.
Я іноді, коли пригадую тих сімдесят кілометрів дороги, у мене перед очима виринають картини неймовірних жахів. Уявіть собі, кінці тонких і гострих труб, шведерів буквально за метрів півтора - два від лобового скла. Тільки на мить проворонишся, виб’єшся з темпу мого буксира, і нахромишся на них. З-під коліс вантажівки здіймається густа курява. Води обмити шкло уже не вистачає… 
Їхати у такому неймовірному напруженні - просто нескінченний страх. Очі заливає нервовий піт. Навіть обтертись не можна, позаяк постійно треба бути надзвичайно пильним і тримати обидві руки на кермі. Нога на гальмах уже задерев`яніла. Ці жахливі металеві штирі, які, мабуть, мені будуть снитися все життя, то наближаються, то віддаляються...
Я багато разів хотів тоді якось посигналити, нехай би ця «Колхида»-рятівниця до біса зупинилася, нехай би я відчепився від цього жахливого і смертеподібного буксира. Краще і значно безпечніше було б, мабуть, зачекати з розв`язкою проблеми до ранку, бо й двигун працює, я точно не замерзну, гріючись у салоні, але вантажівка, звісно ж, не зупиняється, несамовито дзеленькотить і гицає на нерівностях нашого асфальту, на плавунах і гористостях, уже ось дві години повзе й повзе уперед. Ти хоч кричи, хоч волай щосили – ніхто ж не почує. Аж поки мій рятівник не добуксирує мою поламану чорну «вісімку» до умовленого місця в великому місті на трасі. 
Коли нарешті відвязався від "колхиди", я опустив руку до кишені, протягнув водію все що там мав. Він образився. «Коли рятуєш людину, грошей не можна брати», - сказав. Повернувся і пішов до кабіни. Я багато разів пошкодував, що не запитав його навіть прізвища, імені, не уточнив звідки цей чесний чоловік, котрий поїхав далі у ніч на Захід. А можна було б колись з’їздити до нього в гості всією сім’єю. З подарунками. Дуже шкодую, що так сталося. Чи живий, здоровий цей добрий і чесний, безкорисливий чоловік?
А зателефонувавши о пів на восьму ранку до пологового будинку, я дізнався: п'ятнадцять хвилин тому у мене з’явилася дочка… 
 

З Днем Народження, мила й чарівна пані!
Олександр Горобецьперед пологаминіч на буксиріновела з життя