І якби це все зрозумілішепередати… От задам загадку для всіх. Які жінки нині у містечках, райцентрах навидноті? Ні, зовсім не колишні райкомівські активістки: вони вже давнопобабились, вилиняли. Таких тепер взагалі не видно. Здиміли як клас. Позаяк ниніне буває масових зборів ніяких: пленумів, форумів, зльотів. Ні розфуфирених учительокне видно, причепурених, звабливих лікарок з медсестрами, відомих телефоністок зосиними таліями. Зникли різноманітні ударниці, яких так любило розглядати, наскрізьпросвічувати начальство з президії: затяжним рентген-поглядом з прощупуваннямзнизу вгору, вгору, вгору – згори до половини туловища, упираючись свердлячимпоглядом…
Знаєте,хто нині всіх їх замінив? Продавчині. Молоді, привабні. Здебільшого з вищоюосвітою, бо ж виші стільки наклепали вже тих дівчаток з дипломами, що їм більшенікуди подітись, тільки одна дорога - за прилавок. З напацьканими нігтями, зпалаючими поглядами.
Умене є знайомий, який, напевне, найдовше в одному західному місті, ще з часіврадянської інквізиції, має власну кав’ярнюз великим попитом на сьорбання питва. Розгадка напливу відвідувачів у тому, щовін бере на роботу найкращих баришень міста. Тільки з’явиться якась файнадівчина на бродвеї, він її обов’язково вмовить трішки попрацювати. Всі парубійки тут,як тут, одні за одними замовляють каву. І кожному відомо: їх обслуговують лишечарівниці. А завтра будуть нові, ще солодші…
Умістечку, де довелося трішки затриматись, я ревізором обдивився цей чудовийтовар і прийшов до висновку, що тут найкращою є одна… Струнка, зі смачними варґами,язиката як бритва. З вродливим обличчям, матовою, ніби шліфованою шкірою. ВолоокаКсеня. Загляну ніби за покупками до магазину, а сам лише прислухаюся, як вонавлучно коментує ту чи іншу новину. Залюбки послухати. За словом до кишені нелізе.
Давносюди не заглядав. Якось під’їжджаю на авто. На сучасній призьбі магазинугріються на сонці після нагальної серпневої прохолоди дві продавчині. Забачившимене, одна піднялася. Придивляюся: моя симпатія Ксеня. Я, напевне, зашарівся,бо жодного разу з неї не спілкувався, та ще й так, як тепер - віч-на-віч. Покизаходимо, надтріснутим голосом кажу:
- І що трапляється, коли у вас черг не буває? А тож до вас ніколи не доступишся?
- Як бачите. Тепер люд збіднів, практично нічого не купляє… Хліб та сіль, олію…
- Це ще вам нарікати не безгрошів’я… Це ж вашвласний такий великий магазин.
- Не мій, а батьків. А ми всі свої гроші віддаємона навчання.
- О. так ви іще навчаєтесь! І де, коли нетаємниця, оскільки в тому університеті, де читаю лекції вас не зустрічав..
- Та не я, а син…
- У вас такий дорослий?
- Ага, такий. І - дорогий – дорогий… Уявіть собідвадцять тисяч доводиться платити за навчання. А оце на початку літа з’явивсяхвіст, і такий, що трішки потягнеш з ним – виключать з третього курсу. Беру торбугрошей і їду до вашого Києва зализувати справу.
- І скільки коштувало те «зализування?
- Зовсім нічого – сім тисяч на лапу. За четвірку. Анижче не можна…
- І кому занесли?
- Професору.
- Він, мабуть, кривився.
- Ще й як! Бридився. Клявся мені, що вперше івостаннє бере. Я хотіла там його убити. Спеціально ж так підвів ситуацію, щотреба викупляти той екзамен. А я змушена крізь сльози ненависті йомуусміхатися: «беріть, беріть». Повний ідіот… Приїхала додому, включилателевізор. Там тільки й про цю корупцію й говорять, а я її стимулюю. Аж себеперестала любити.
Очі в неїсині-сині. Я забув, що мав купляти. Можливо, тільки подивитись у ці озерця тапослухати сповідь…