Страшно бути українським народом
Якбия мав великі гроші, був багатою людиною, то неодмінно написав би сценарій ізняв кіноепопею під сакральною назвою «Страшно бути українським народом».Думаю, що вона мала б не меншій успіх, ніж екранізація відомого творуамериканської письменниці Маргарет Мітччел «Звіяні вітром». Тут же, що важливонасамперед? Життєва історія, захоплююча фабула. А вона, знаєте, якраз і є.
Я випадково знайшов її, доторкнувсядо неї понад пів року тому, випадково прочитавши в щоденній україномовнійгазеті «Свобода», яка видається в цьому форматі безперервно з 1893 року, заміткупро те, що в травні 1984 року, в Нью-Йорку українська діаспора відзначила100-річчя з дня народження доктора права зі Львова, гуцула РоманаДомбчевського. Я здивувався, що нічого не знаю, ніколи не чув про таку людину. Почалися пошуки, струшування пилу з архівнихполок. І переді мною відкрилася нечувана історія родини, яка неймовірнопостраждала від «торжества» комуністичного режиму. Мені довелося написатистаттю про поліглота Домбчевського (володів вісьмома мовами світу) статтю до «Вікіпедії»,розмістити публікацію в газеті «Просвіта», видати в Інтернеті ще рядпублікацій, відтак, ім’я воістину великого українця повернулося до пам’ятінашої нації. З архівів піднято головну працю Романа Домбчевського – книгу «Заправо мови», видану автором 1934 року. Її ви можете читати тут. Спасибікерівництву юридичного факультету Львівського національного університету, воно запевнило мене, що тепер за цим трактатомстуденти та викладачі, громадяни зможуть захищати дипломні роботи, науковізвання.
Нинішньої ночі я виставив на сайт «Вікіпедії»,так би сказати, жіночу історію сім’ї Домбчевських – розповідь про дружину панаРомана – Ірину/Ірену Рибчак-Домбчевську, активну громадську діячку довоєнноїГаличини, журналістку, яка після арешту доктора права енкеведистами восени 1939-гозуміла зберегти код родини – втекла з дочкою до Мюнхена, за тим до США. Якщо випрочитаєте цю статтю, ви зрозумієте, чому я фільм назвав би «Страшно бутиукраїнським народом».
А тепер розповідь про жіночу долюДомбчевських:
Ірина/ІренаГригорівна Домбчевська (нар. 06 лютого 1886, м. Бучач, Гуцульщина,Австро-Угорщина — пом. 05 серпня 1964, Нью-Йорк) журналіст, публіцист,громадський активіст, фундатор «Просвіти» у Галичині,керівник шпиталю Українських січових стрільців,організатор курсів підготовки медсестер для Української Галицької армії,прес-секретар Нью-Йоркського відділення Союзу українок Америки,дружина доктора права Романа Домбчевського.
Вступ до життя[ред. • ред. код]
Ірина Рибчак народилася 6 лютого 1886 рокув містечку Бучач (тепер Тернопільська область, у родині священник]]а греко-католицької віри отцяГригорія. Батьки її були щирими патріотами і в цьому дусі виховували дочку. Активно дбалипро те, щоб вона здобула освіту, і тому школу Ірина закінчила у Львові, мешкаючи в близьких родичів. Пані Рибчак дуже раностала громадською активісткою, зайнялася журналістикою. В пору виступів української молоді Львова проти полонізації, переводу Львівського університету на польськумову викладання, познайомилася з молодим випускником юридичного факультету, гуцулом Романом Домбчевським, поліглотом, який у свої двадцять п’ять літ уже володіввісьмома мовами світу. 1911 року вони зіграли весілля.
Активістка «Просвіти»
Молоді поселилися в містечку Миколаїв під Львовом. Роман відкрив юридичну контору,зайнявся юридичною практикою, Ірина — фундатор місцевої бібліотекитовариства«Просвіти», комплектувала, яку в основномуза кошти сім’ї та батьків. Під її проводом споруджено і будинок «Просвіти» вмістечку, де Ірина Домбчевська, організувавши перший тут драматичний гурток,поставила на сцені п'єсу поетеси-гуцулки Марії Підгір'янки (справжнє прізвище -Ленерт) «У чужому пір'ї». У Стрию, куди переїхала згодом сім’я (1928-1932 рр.) очолюваламісцеву організацію Союзу Українок. Активно друкувалася в журналах «Жінка», «Жіноча доля», «Кооперативна родина»,«Кооперативна республіка». Організовувала у Львові жіночі гуртки такооперативи. З-під її пера вийшло і опубліковано в виданнях "Новахата", "Діло" ряд блискучих нарисів. Особливо високим художнім рівнем відзначається спомин"Три стрічі. Пам'яті Олекси Новаківського" (журнал "Жінка",1935 р. ч.11).
Управителька шпиталю Українських січових стрільців
З початком бойових дій Першої світовоївійни, усі члени родини проявили свої кращі людські якості, виступили на захистрідного краю. Батько Ірини, отець Григорій Рибчак, служив духівником Української Галицької армії. Чоловік Роман, доктор права, пов’язавши свою долю зполітичною силою «Союз визволення України»,у складі її місії відправився до Австрії, в табори військовополонених, з метою агітуватиукраїнців для вступу в національну армію для захисту незалежності рідноїВітчизни. Після цього він був сотником Української Галицької армії. А ІринаДомбчевська, залишаючись у Львові, постійно знаходилась у центрігромадсько-політичних подій. У червні 1915 року, коли війнавпритул підступила до міста, у великій залі митрополичої палати на горі Святого Юра зібралисяповажні громадяни міста і утворили так звану харитативну, тобто, спонсорськуустанову під назвою „Українська самаритянська поміч” (УСП). Організацію, якапланувала займатися питаннями забезпечення життєдіяльності вояків-українців,котрі борються і проти поляків, і проти московітів, за незалежну Україну. Нацьому засіданні несподівано люди обирають журналістку Ірину Домбчевськусекретарем УСП. Галичани ділилися всім зі своєю армією: несли гроші,коштовності, возами з сіл доставляли продукти. А за тиждень-два пані Іринаорганізувала на ремонт приміщення десятки львів’ян – студентів, монахинь,професорів, домогосподарок для обладнання шпиталю Українських січовихстрільців, бо поранених не було де лікувати. Незабаром такий медичний закладвідкрився на дванадцять кімнат у монастирі студитів при вулиці Петра Скарги, 2»а». На черговихзборах УСП Ірину Домбчевську призначають управителькою лікувального закладувояків.
Опікунки здоров’я Івана Франка
У листопаді 1915 року до шпиталю прибулипосли (так величалися депутати) австрійського парламенту від Галичини, якібуквально попід руки привели важко хворого великого українського поета Івана Франка. Ірина Домбчевська разом з лікарем ВолодимиромЩуровським та медсестрою Софією Монджейовською доглядализа великим мислителем української нації в останні дні його життя. Згодом паніІрина організувала курси підготовки медичних сестер для Української Галицькоїармії, в якій її чоловік служив сотником.
Чекістський «воронок» прилетів уночі
Після війни родина Домбчевських мешкалав Стрию і Львові. Ірина й тут розбудовувала організації товариства «Просвіти»,активно виступала з блискучими статями у пресі. А пан Роман, практикуючиюриспруденцію, підготував і видав трактат «За право мови» (1934 р.), який заклав правові основидля вільного користування українцям рідною мовою в державних органах влади, і,насамперед, у судах, проти чого різко виступала польська влада. Це буввідчутний публічний удар по дискримінаційній полонізації краю, подібне вкрай несподобалось в офіційній Варшаві. Романа Домбчевського зарахували до ворогів режимуполяків. Але, коли у вересні 1939 року Галичину окупувала Червона Армія, тоодним із перших тут арештували саме доктора права Романа Домбчевського. І зновуж таки причиною була його книга «За право мови». Зрозуміло ж, української мови.Нових окупантів ще більше, ніж поляків турбувало те, що науковець підносив вище«вєлікого і могучєго» мову простого народу, мову Тараса Шевченка і Івана Франка. Серед ночічекісти нагрянули з обшуком і вивели до «воронка» Романа. Назавжди.
Втеча від радянського монстра
Було зрозуміло, що наступною за кимприйдуть енкеведисти, буде Ірина Домбчевська, бо чимало її публікацій булоспрямовано проти радянської влади, сталінський режим | сталінського режиму]],імперських посягань Кремля на ласий шматок - Україну. Журналістка разом іздочкою Христиною покинули назавжди домівку. Направилися в Польщу, звідти попрямували до Німеччини. Поселилися в Мюнхені. А в кінці сорокових роківперебралися до США.Отаборилися вчотирьох – мати Ірина, дочка Христина, зять Юрій Навроцький івнучка – в Нью-Йорку. Тут Ірина, яку за океаном звали всі Іреною, не зрадиласвоїм уподобанням і нахилам, хисту, стала громадською активісткою. В США тодіякраз ширився рух за створення Союзу українок Америки (СУА),викликаний новим напливом вихідців з України. Ірина Домбчевська була серед тих,хто формував перші організації в різних містах Америки. Виконувала обов’язки референта і прес-секретаря Нью-Йоркського відділення. Багато її статейз’являється в україномовній газеті «Свобода»,в журналі СУА – «Наше життя».
На різних берегах океану
В сім’ї Романа та Ірини/ІрениДомбчевської було двоє дітей – Стефанія та Христина. Старша дочка померла відтифу. Молодшу, 1916 року народження, вдалося виходити. З нею матір і пройшлакрізь війни Європи, дісталася американського континенту, тікаючи від червоної,радянської чуми. Вони удвох ні на одну хвилину не забували про чоловіка ібатька, який залишився в лабетах комуністів. Різними способами намагалисядізнатися про його долю. Багато разів зверталися з запитами до радянськогопосольства з проханням повідомити обставини життя доктора права РоманаДомбчевського. Пані Ірена якось потрапила навіть на прийом до заступникаГенерального секретаря ООН,умовила його написати листа до радянського уряду з проханням сповістити, дезнаходиться її чоловік, ув’язнений органами НКВС. Але й тут не було ніякоївідповіді. Бо що, власне, було відповідати? Роману Домбчевському інкримінувалиодну з найстрашніших статей Кримінального кодексу СРСР –54-13. Її називали «розстрільною». Його ж звинувачували в «зраді» за те, що вінслужив сотником в Українській галицькій армії і, звичайно ж, за книгу «За правамови», де польську та російську мови названо «окупаційними». Доктор права панДомбчевський, вимучений кількамісячними знущальними допитами, зібравши останнісили, на суді військового трибуналу так розвінчав червонозоряних кровопивць, щоїм потрібно було б його випускати з-під варти, вибачатись за незручностіутримання і мордобійних «опитувань», але судді «виписали» тільки сім роківтаборів. Відбувши їх на Колимі, метикуватий гуцул отримав «білий квиток» зчотирма пересторогами. Йому заборонялося: в’їжджати до областей Західної України; займатися юриспруденцією;писати статті на будь-які теми; будь-де публікуватися. Іншими словами, доктораправа позбавили всього, чим він жив, що було сенсом його життя. РоманДомбчевський, аби не померти з голоду, змушений був поїхати до Одеси,влаштуватися у шістдесят з лишком своїх літ вантажником у морському порту. Черездекілька літ, 1952 року, його не стало. А дружина й дочка ще багато літ поцьому надсилали в московські інстанції запити про його долю. Останнього такоголиста пані Ірена Домбчевська відіслала в кінці липня 1964 року, а через кількаднів - 5 серпня, серце її зупинилося.
Діти ідуть далі
Дочка Домбчевських Христина Навроцькався вдалася в своїх активних, бойових батьків. Вона пішла по маминій стезі –знаходила зиск у громадській роботі, працювала референтом у Союзі українок Америки.Колеги достойно оцінили її цілеспрямованість і організаторські здібності, напочатку сімдесятих років минулого століття обрали заступником голови СУА, натой час вельми впливової громадської організації США. Цей пост вона займала аждо травня 1985 року. Розбите, знищене, понівечене родинне щастя Романа йІрини/Ірени Домбчевських, як ніяке інше, крізь призму подій на двох берегахсвітового океану показує, яким антилюдяним, антигуманним був радянський режим.Ця історія проситься до сценарію кіноепопеї.
У пам’яті назавжди
6 червня 1993 р. у Львові, в Музеї Івана Франка, урамках відзначення пам'яті роковин смерті Франка, відбулося вшанування двохукраїнок — завідувачки шпиталю Українських січових стрільців Ірини (Ірени)Домбчевської та медсестри притулку і реабілітації вояків Софії-ЗоніМоджейовської. У зв'язку з цим директор музею Івана Франка Роман Горак випустив дві брошури, в яких розповів продвох славних українок, які опікувалися долею хворого творця в останні дні йогожиття. На урочистостях побували рідні опікунок Івана Франка з США та України.
Джерела
· Іван Франко вшпиталі Українських січових стрільців
· За ІваномФранком доглядала Софія Монджейовська
· У Музеї Франка вшанували українок, які рятували ВеликогоКаменяра
