Огидне вбивство серед білого дня,в центрі Києва відомого журналіста змушує задумуватись: чому таке можливе, комувоно вигідне, що це за сигнал і кому адресований? Але інтуїтивно відчуваю, що об’єктомзнищення явно фігурував не Павло Шеремет. І ось чому.
Якна мене, Павло був надміру м’який та інтелігентний, щоб когось довести докривавої помсти. Аби переконатись у цьому, погортайте його блоги в тій же «Українськійправді». Там фактично немає за що знищувати фізично автора публікацій.Жодного серйозного розслідування, навіть гострої критики на будь-чию адресу.Найдошкульніше сказано, мабуть, про тихвійськових колабораціоністів, які зрадивши українській присязі перейшли на бікагресора і публічно палили свої паспорти. Пост блога називається «Предатєлі».
Взагаліж бо, за той час, поки мешкав Шеремет в Україні я прочитав лише ОДИН йогосерйозний, достойний текст – це звіт пропоїздку до придніпровського міста Бендерів, де він познайомився з людьми,багато розвідав про те, як там мешкав, до школи ходив, чим захоплювався і яквходив у доросле життя майбутній глава держави Україна Петро Порошенко, за щосудили в радянські часи його батька, як ставилися до їхньої сім`ї в молдовській стороні. (Читайте тут.)Тобув справді цікавий, пізнавальний матеріал, гарна інформація для роздумів.
Аось для Росії, не кажучи вже про особисто Олександра Лукашенка у Мінську, П.Шеремет був ворогом. Таким вважали його і ті, хто заходився мечем і вогнем «будувати»за кремлівськими лекалами якусь новоросію в українському Донбасі. Щоб уяснитисуть звинувачень проти П. Шеремета, почитайте, будь ласка, пост «Травля» в його блозіна ресурсі міжнародної радіостанції «ЭХО Москвы». Однак, тут попутно зауважу,що все це відбувалося настільки давно (17 липня 2014 р.), що навряд чи хто пам’ятаєнині про той прецедент. За таке вбивати через двароки? Ні, не повірю…
Чомусьмені здається, що Павло виявився невинною жертвою на ранковій вулиці. Вибухівка,швидше за все, призначалася комусь іншому. Тому, хто є власником, чи частокористується цим авто. Хоча вбивство добре відомого журналіста одразу в трьох державах світу - Україні, Росії та Білорусі обернеться, зрозуміло, замало не планетарним вибухом. Це найбільше на руку Москві, яка третій рік поспіль стверджує: Україна це політичне пекло...
Думаю,що завданням вибуху було не лише когось конкретно покарати, а головне – посіяти паніку в Києві,учинити резонанс на весь світ. Дивіться, мовляв, що собою насправді уявляєхвалена Україна, за якою горою стоять і ЄС, і НАТО, і Штати. Якщо ця остання мояверсія приймається для розгляду, то не важко зрозуміти, що вибух пекельноїмашинки о 7.45-ть, 20 липня ц.р., це лише початок до чогось ще більш резонансного.А що може бути таким? Тільки одне-єдине – зміїна хода вірних московськогопатріархату зі Сходу України до центру Києва, можливі непередбачувані події навулицях столиці, у середмісті, куди прибудуть тисячі й тисячі начебто віруючих «руськогоміра», з провокативними і ворожими нам георгіївськими стрічками, з анафемами вголові щодо незалежності України, її сувернітету, прагення до руху в Європу, іскільки серед них буде людей, готових тут же зі зброєю в руках піти на штурм державнихорганів влади, накинутись на «бандерівців», якими вони вважають усіхукраїномовних, – ніхто сказати не може. Думаю, що нинішнє цинічне вбивствожурналіста і те, що може статися 27 липня, якщо завчасно не запобігтиконцентрації тисяч невідомих, вороже налаштованих щодо України і її громадян людейу самому серці держави – подібне до загравання з отруйною змією. Нині, коли вусьому світі підвів голову тероризм, у людних місцях лунають смертоноснівибухи, і подібне вбивство сталося в самому серці Києва, цілком виправдано уже заразнегайно заборонити ходу представників «руського міра» до столиці. Краще нехайнас покритикує Дм. Кісільов на каналах РТР, а ніж потім ми будемо рахуватижертви провокації.
Щож стосується цілеспрямованості вибуху, то, як я вважаю, його згубна силапризначалася не комусь конкретно, а щоб залякати усіх, і, насамперед, журналістів«Української правди». Бо це видання по інерції ще вважається буцімто флагманом українськоїпреси, хоча вже помітно втратило свою колишню привабливість і значимість. Злободенністьі читабельність. Скотилося до розряду середньостатистичних Інтернетвидань, якихмаса. Вилиняло, як ганчірка після прання. Ви що, можливо, прочитали тамостаннім часом щось цікаве – якесь розслідування, викриття, які, для прикладу, проводить«Слідство.інфо», чи «Наші гроші». УП перетворилася за вішалку матеріалів "Інтерфакса". Бо хто його, достойний матеріал підготує для УП?Пані Притула? Севгіль Мусаєва-Боровик? Смішно. Хоч апломбу в кожної на трьох. Чи,можливо, тут постарається пані з Росії, якій під чиїмось там тиском терміновоподарували українське громадянство. Читаєш її статті, так і вчуваєш підсвідоме ридання замосковітсько-українською «віковічною» дружбою, в результаті якої Україна втратиламільйони громадян, або, складається враження, що ось-ось, у наступному абзаціпрочитаєш, як вона проклинає бандерівців та «київську хунту». Тон цей, про якийкажу, присутній у текстах, лише слова інші. Поки що. А вчитайтеся у так звані україномовнітексти УП. Калька на кальці. Це просто жах. Пора «Українській правді» вручатиприз пріснопам`ятної Вєрки Сердючки за скалічування нашої мови. І нічого дивного, позаяк матеріали до друку благословляють коріннікримчанки та москвички. Ті, хто щедрі гранти вручає УП, теж, мабуть,українською видання не читають. Тому їм байдуже, подібне не цікавить аніскільки…
Думаю,що цей вибух - пряма пересторога швидше за все для колишнього журналіста «Українськоїправди», нині нардепа від БПП Сергія Лещенка. Ось хто по-справжньому піднімаєіноді на найвищу вершину престиж цього видання, публікуючи там свої матеріали,пости блогів. Але, заради справедливості скажу, що, либонь, вельми частеспілкування колеги з російським олігархом Григоришиним, а про це переконливо стверджують у багатьох виданнях, і, здається,не безпідставно, що пан Лещенко йому служить, теж на нього дурнісінько впливає:Сергій тепер здебільшого пише й розмовляє окупаційною мовою. Як підміниличоловіка. Став нардепом – перейшов на містечкову мову. І тому я особисто нечитаю його російськомовних текстів, не слухаю подібних виступів. Думаю, що я неодин такий.
Ана завершення зверну всіх увагу на те, якою буває доля жінок. Рокова.Шістнадцятий рік фіам загадки крутиться довкруги незрозумілого вбивства Г.Гонгадзе, де були замішані «Українська правда» та одна відома баришня. Думаю,що живим, щасливим і здоровим був би нині толковий і усміхнений Павло Шеремет,якби не скористався авто редактриси УП…
Я,до речі, лише один раз спілкувався з ним, і то лише віртуально. Торік же ж,здається, присудили Нобелівську премію громадянці Білорусі Світлані Алєсєєвич. Накотромусь з телеканалів я почув її виступ, слова про те, що своє дитинство вонапровела в Україні. Хотілося дізнатися, де саме. Я почав шукати телефони,електронну адресу лауреатки. Стукався через мінські редакції – нічого невийшло. І тоді я згадав про Павла Шеремета. Написав йому листа, і вже за кількагодин прилетіла відповідь. Шеремет черкнув, що з пані Світланою він спілкуєтьсялише через e-mail, і вказав її (чи – його).Написав ще кілька жартів щодо лауреата. Це буде для мене, як пам'ять продобродушного і щирого колегу, котрий прийшов мені на поміч…
Шеремет своїми публікаціями в Україні нікому не "перейшов дороги", не зачепив за живе ні владу, ні олігархів, ні бандитів. Він просто занадто близько опинився біля рокової жінки... Знову, як 2000-го року, коли сталося вбивство Г.Гонгадзе, журналіст вийшов з квартири пані Притули. "Українська правда", авто, смерть. Справжня диявольщина, прости мене Господи за відвертість...
Землятобі пухом, Павле!