Коли мої вороги прагнуть, яктепер кажуть, «потролити» мене, достати до живого, вони найперше, чим менідорікають: мовляв, він – випускник ВПШ. У радянські часи це був закритийпартійний вуз – Вища партійна школа при ЦК Компартії України. Там готувавсярезерв кадрів для районів та областей, центральних органів влади. Мав вінчотири відділення – для підготовки відповідальних партійних і радянських (голіврайвиконкомів) працівників, комсомольських вождиків і журналістів.
Нанавчання відбиралися, як правило, люди, котрі мали перспективу стати першимикерівниками в районах і областях,журналісти – майбутніми редакторами видань. Кажуть, що туди вряди-годивисовували тих, хто неугодні були на місцях. Можливо, траплялося й подібне,щоправда, схожих там чомусь не зустрічав.
Принаймні,як на мене, то це був ідеальний спосіб збагатитися знаннями, як ніде інакше.Адже для слухачів ВПШ створювалися такі умови для навчання, про котрі можна булолише мріяти. Насамперед, було вирішене фінансове забезпечення. Я по тій порі(1979-1981 рр) отримував на руки 220 рублів. На рівні району це був оклад однієїпосадової особи – першого секретаря райкому партії, в області - заступника голови облвиконкому. Саме восени1979 року було здане чудове приміщення дев’ятиповерхового гуртожитку ВПШ нувулиці Мельникова, 84. Тривалий час люди, які мешкали в окрузі ніяк не моглизрозуміти, що за люди поселилися там. Десь за пів року прийшли до висновку: то,либонь, студенти консерваторії, або артисти, бо вже занадто часто співають.Було ж на що…
Гуртожиток– сама казка. Великі й просторі кімнати. В кожній мешкає по двоє слухачів. Усев килимах. Ідеальні кухні на кожному поверсі. В самій школі – шикарна бібліотека.В ній можна було замовити будь-яку літературу, навіть історичну. Я звідтибуквально не виходив. Хіба що їздив у відрядження від республіканських газет,публікуючи в них свої статті. Насамперед, у «Сільських вістях», які незабаром,ще далеко до закінчення мого навчання в ВПШ, запропонували мені посаду власногокореспондента цієї газети по групі західних областей України. І цим ідеальним творчимшансом я скористався.
Такщо ВПШ я не соромлюся, а горджуся тим, що два роки навчання у ній витратив за цілковитимпризначенням – для власного інтелектуального збагачення. А ось що за люди втраплялитуди, розповім на одному життєвому прикладі.
Менеобрали старостою однієї з трьох груп журналістів, де на одному курсі навчалося45 служителів пера. Мабуть, тому, що я був наймолодший – мав лише 29 літ. Всірешта були дещо старші -- літ під сорок, один лише Віктор Стельмах, колишнійпрацівник ЮНЕСКО у Парижі, був дещо старшим. По закінчені ВПШ Віктор Івановичстав першим прес-секретарем глави української держави Леоніда Кравчука. Нині вжепокійний.
Видаваласяв начальному закладі своя газета. Звалася ж вона, зрозуміло, «Ленінець». А готувалиїх до друку по черзі групи слухачів-журналістів. Староста групи виступав у роліредактора, всі інші були за кореспондентів.
Нашійгрупі випало редагувати номер, напевне, в жовтні-листопаді 1979-го. Я зібравсвоїх колег. Ми розписали майбутні теми, закріпили виконавців матеріалів. Собія залишив роль мисливця на щось особливе. І не помилився чуттям. Позаяк відомо,що на стрільця й звір біжить. Згодом майже таємно дізнаюся, що на нашому курсі сталасядивна надзвичайна подія, про котру начебто навіть заборонено говорити.
Усі44-ри слухачі-журналісти поселилися в новому гуртожитку на вулиці Мельникова,якраз навпроти мотоциклетного заводу. А ось одна наша колега з Криму – Тамара Маланінамешкала в іншому гуртожитку, котрий знаходився у провулку Нестерівському, це буквальноза спиною Львівської площі. Цей виняток їй зробили через те, що вонамати-одиночка. До столиці на навчання прибула поспіль з сином школяриком: умісті над морем за ним не було кому приглянути протягом двох літ. Ось їм івиділили кімнату в старому, але вельми пристойному гуртожитку. Тамара ходила доВПШ, син – до київської школи.
Женя,так звали хлопчака, не зважаючи на малий вік, був заїдливим авіапланеристом:моделював літаки. Ось якось, поки мати була на навчаннях, він пішов на руїни старогобудинку, якого напередодні розвалили будівельники, неподалік їхньогогуртожитку, готуючись звести нове житло. Йому конче потрібна була будь-якафанера. Обстежуючи розруї, він натрапив на стару грілку з довгою вицвілоюоранжевою трубкою. Вхопивши її за довгий кінець, він почав щосили розкручуватизнахідку над головою, і на його приголомшливе здивування з старої грілки наземлю дощем посипалися… гроші. Папірці, а були це банкноти по 25, 50, 100, 200і навіть 500 рублів, розлетілися на всі боки. Тільки тепер він помітив, що всягрілка була набита купюрами.
Оглянувшисьчи ніхто не побачив його кружляння з грошевим веєром, хлопчина старанно позбиравусі банкноти, склав їх на місце і заховав знахідку поміж руїнами, щодуху кинувсяшукати матір.
ТамараМаланіна, була жінкою віком років 37-38. До ВПШ трудилася заступником редакторав одній з районних чи міськрайонних газет Криму. Мрійлива ідеалістка,переконана комуністка. В цьому дусі й виховувала сина. Почувши про грілку згрішми, заборонила тут же Жені будь-кому розповідати про знахідку. Старанно загорнувшизнахідку в свіжий номер газети «Правда», разом із сином понесла її до райвідділуміліції…
Колия прийшов до неї з ідеєю розповісти мені всі деталі історії з грішми, вонабуквально заніміла. Страшенно перелякалася. З великими очима почала менепритишеним голосом переконувати в тому, що про цю історію не можна навітьговорити. Стала виясняти, звідкіля це мені стало відомо і таке інше.
-А хто жзаборонив про це висловлюватись? – уточнив я.
-Начальникміліції. Він забрав гроші і сказав нікому про це не говорити. Таке є державноютаємницею…
Вона ніяк немогла зрозуміти, чому я відверто сміюся з її розповіді. Хіба, мовляв, можна жартуватиз «державною таємницею». Це була доросла жінка з свідомістю наївної дитини, якавірила в усе, що її казало начальство, а особливо ж представники правоохороннихорганів. Це був надійний гвинтик механізму радянської системи, який ніколи інічого не піддавав сумніву. Коли я їй сказав, що завтра піду до начальникарайвідділу міліції, зажадаю показати мені, де знаходяться гроші, які знайшов їїсин, Тамара вчепилася мені руками в одяг і стала гірко плакати. Вона булапереконана, що за розголошення «державної таємниці» її виключать з ВПШ, відтак,доведеться дочасно повертатися з навчання. А в неї все так було добре і надійно,до цієї знахідки…
На завтрапісля занять я справді відправився на прийом до начальника Шевченківськоготоді, здається, райвідділу міліції м. Києва. Благо, він знаходився буквальночерез дорогу від ВПШ, у тому ж таки провулку Рильського, де й наша бурса.Бравий підполковник довго не міг второпати, а, можливо, робив лише вигляд проце, що не може зрозуміти, який мій інтерес до грошей, котрі він отримав відТамари Маланіної і її сина. Це справаміліції їх конфіскувати - стверджував.
Я ж вимагавпоказати мені їх, або дати довідку про те, що вони прийняті державою.Розказати, яка буде їхня доля.
-Ви хтотакий? Ви слухач ВПШ? Яке відношення маєте до цієї історії? Ніяке, – через якийсьчас уже сердився міліціянт.
-Ні, -буломоє заперечення. – Ви не правильно ставите наголоси. Я не просто слухач. Я нацей момент редактор газети «Ленінець» ВПШ при ЦК Компартії України. Я знаю, щонаша слухачка звершила достойний людський учинок, а ви забравши гроші, несклавши ніякого документу про це, заборонили їй про подібне будь-деповідомляти. Де гроші – також не відомо. І мені ви також не пояснюєте подібне,довідку також не даєте. Для газети. Як це все зрозуміти? У мене є два виходи.Перший – написати про все в газеті і за день-два про це прочитають секретарі ЦК,яким кожен випуск «Ленінця» обов’язково кладуть на стіл. От про все це вас тодібуду запитувати не я, а, напевне, інші люди, мабуть, і ваш міністр особисто.Другий – дайте мені довідку про те, що студентка Тамара Маланіна здала дорайвідділу таку-то суму знайдених грошей. Тоді ви також будете своєрідним героєм…
Мій візавігірко скривився. Подумав і запропонував прийти завтра.
На завтра яйого не дочекався під кабінетом. Наступного дня також. Але третього ранку язустрів підполковника вранці на вході до райвідділу. Не вітаючись, він махнувмені рукою, мовляв, пішли зі мною. Під дверима кабінету показав на стілець.Мовляв, підожди тут.За дві години,після того, як у нього побувало декілька десятків людей, він раптом розчинивдвері і мигнув мені: іди сюди. Посеред кабінету подав мені папірець з печаткою.Це була довідка, видана редактору газети «Ленінець» про те, що Шевченківськимрайвідділом міліції від слухачки ВПШ Тамари Маланіної дійсно отримано 11 721рубель, які знайдено її сином, школярем Євгенієм на місці розвалин будинку в провулкуНестерівський…
Суму я запам’ятавна все життя, бо вона вкладалася в вартість двох «Жигулів», а потім ця довідка пилилася ще років десять тому в моємуархіві і невідомо куди поділася. На жаль…
Я прибіг догуртожитку, швиденько написав статтю. Назвав її так: «Що упало – не пропало…»Вранці з відповідальним секретарем газети Сашком Соловйом, це був єдиний штатнийпрацівник ВПШ в редакції «Ленінця», розмістили її примітним підвалом на першійполосі видання, виділивши текст забористими привабними шрифтами, рельєфним заголовком,підзаголовком, й здали весь номер до набору. Наступного дня мене розшукав переляканийСоловей (про нас із ним казали: «Розвелося птахів на газетній ниві»). Йому зателефонувавцензор, не пропускає в номер мою статтю. Потрібні докази, що все з Маланіною навигадка.
На щире здивуванняСолов’я я ніскільки не засмутився. Ми тут же з ним поїхали до цензора. Я подавйому довідку з міліції. Покрутивши її з усіх боків, симпатична жіночка цензорсказала: «Це справді може бути доказом», і поставила штамп санкції на вихідгазети у світ з моєю статтею.
Ви неуявляєте, яке це велике задоволення спостерігати за тим, як люди пожадливочитають твою сенсаційну статтю, пропонують ознайомитись з нею іншим.
Свіжий номергазети завжди лежав на вході до ВПШ. Хто заходить, бере собі безкоштовно.Слухачі тут же прямують до їдальні. Далі відкривається така картина. Вздовж довжелезногостелажу з наїдками (адже самих слухачів в ВПШ було, здається, 250 осіб) людиповільно просуваються вперед, до каси, пожадливо читаючи, «Що пропало…» Потімобговорюють все написане за столами, в коридорах, аудиторіях. Куди непоткнешся, всюди про це розмови…
Як менірозповідали очевидці, Тамара Маланіна, запримітивши статтю в газеті,розплакалася, розвернулася біля входу до ВПШ і поїхала до гуртожитку. Мабуть,готуючись до від’їзду додому. Але все повернулося стовідсотково навиворіт. Пообіді її викликали до телефону чергової гуртожитку на першому поверсі.Телефонували від ректора – Івана Павловича Грущенка. Він особисто сказав їй утрубку про те, що вона велика людина, чесна комуністка. Її запрошують наспільне засідання ректорату і парткому, де хочуть по достоїнству оцінити вчинокїї і сина-школяра…
А ще замісяць Тамара Маланіна справді від’їхала з навчання до Криму, перевівшись у ВПШна заочну форму навчання. Поспішила на позачерговий пленум, здається, Феодосійськогоміському партії, якому ЦК КПУ рекомендував обрати її секретарем міськкомупартії.
Після того ябільше ніколи не бачив і нічого не чув про Тамару Маланіну. Ніколи й вона меніне подякувала за те, що я так мимохіть однією публікацією зробив її секретаремміськкому партії. Хто знає, можливо, вона залишилася вірити в те, що я, якжурналіст, не мав права розголошувати «державну таємницю», якою пов’язав її волюй журналістське чуття, сумління начальник райвідділу міліції. Гадаю, що я тоді простобув більш прагматичний, ніж вона. Я уже знав, що менти часто крадуть такізнахідки, і був упевнений у тому, що ті гроші мали лягти комусь до кишені. Томуй наполіг на видачі довідки. Вона ж в свою чергу врятувала публікацію відпильного ока цензора.
Іноді думаю:а чи могли б сьогодні знайтися такі люди, як Тамара Маланіна? Простакуваті. Безкорисливі.Навряд чи… Якщо знаєте таких – напишіть меніна Фейсбук - https://www.facebook.com/profile.php?id=100004693296272