Сьогодні у полудень ходив допосольства РФ, де обіцяли протестну акцію проти мордування української бранкиНадії Савченко в московітському полоні. Якщо чесно, то краще б я туди не потикався,позаяк витерпіти таку примітивність, скудоумство наших політиків просто неможливо.Треба пити валідол після їхніх пустопорожніх виступів, розшаркування передворогами. Наяву продемонстровано справжнє пігмейство, публічну нікчемність.Інакше й не скажеш.
Зібралосятрохи людей. Звичайно, думав, що зважаючи на вихідний день, на яскраву, теплу,сонячну погоду, прийде значно більше. Але й того могло б вистачити, щоб голоснозаявити під головним форпостом Московії в Україні, що ми будемо горою стояти закожного нашого громадянина, і тим, хто влаштував загибель понад дев’яти тисячукраїнці у Донбасі, хто заживо убиває в камері СІЗО Надю Савченко, як і заанексію Криму, доведеться відповісти сповна. Рахунки ми пред’явимо, тремтиРосіє.
Алехто ж це може заявити, продемонструвати нашу відчайдушну рішучість?
Організувалий вели ту акцію декілька жінок народних депутатів України. В мене склалосявраження, буцімто вони подумали, що від їхніх імен рашівські вороги потьмяніютьза наглухо задраяними бійницями вікон московітського посольства, а всі, хтозібрався перед ворітьми амбасади поклоняться в шанобі. Бо такі ж вони великілюди.
Апочали відкривати роти перед мікрофоном – зазвучали трафаретні слова. Без тривоги,без болю, хоча Україна як наелектризована від подій у ростовському Донецьку. Жодноїживої думки. Дешева політична тріскотня.
Осьвиступає пані Кужель. Майже дослівно:
-Язнаю Надю, ми з нею зустрічалися. Вона дівчина зі стержнем. Думаю, що вона всевитримає, ми з нею. Слава Україні! Слава Надії Савченко!
Альона Бабак від «Самопомочі». Все таке жподібне. Можливо, трішки ширше висловилася. Але по суті нічого. Начебто виступна тусовці з відкриття мосту закоханих побіля стадіону імені Лобановського. Аде ж вогонь полум’яного слова в часи, коли вороги катують наших героїв, закликдо нації? Якщо не вмієш, чого лізеш на горбате авто, яке слугує трибуною. Неможеш бути трибуном – не соромся.
БорисТарасюк:
- Подібні акції протесту відбуваються в багатьохмістах світу… Тому ми теж зібралися тут…
Еге ж, це мизнаємо й без його. Мабуть, значно більше того, що він як жвачку видавлює з себечерез старі зачовгані слова. Мова фактично ні про що. А ось у багатьох країнахсвіту люди не лізуть до кишені по слово щодо оцінки убивць українців. Ріжутьправду-матінку московітам в очі. Пан же Тарасюк все кругленьке так стелить,наче прийшов на іменини до Путіна, а не на акцію захисту дівчини-офіцераЗбройних сил України, яку московіти ганебно викрали з нашої території, а тепер доводять до смерті. Не знаю чого в цьомубільше – банальної старості, чи хитрості – щоб у російському посольстві незасікли, не позбавили права в’їзду в країну. Якщо боїшся, чого прийшов? Грійдивана дома…
Ведучий зпозаминулорічного Майдану знаменитий Євген Ніщук з висоти величезного джипазачитує через потужні динамики, встановлені в авто, резолюцію цього начебтомітингу. Все настільки стандартно, аж вити хочеться від зубодробної банальноїпроцедурщини. Жодної серйозної вимоги до агресора. Точно, як у тій примовцімовиться: злякали їжака голою дупою. Петицію доручають віднести і вручитинародним депутатам України. До входу прямують уже вище названі особи, а такожІрина Луценко, Світлана Заліщук, ІваннаКлимпуш-Цинцадзе, Борислав, Розенблат.
І тутпочинається найганебніше. До хвіртки навпроти входу в посольство РФ збилисянардепи, десятки операторів з телевізійниими камерами і фотокореспондентів, людей з плакатами ібез них. Натовп завмер. Бо ніхто до них не поспішив назустріч. Московітська амбасада,насуплена, як озброєний панцерник, дивилася на людей похмуро й загрозливо.Здається, ось зараз з ляскотом відкриються бійниці, і зсередини загрозливовиглянуть стволи кулеметів та гармат. Люди натискають раз по раз кнопку викликуна вході. Відповідь - мовчанка. Минає хвилин п’ять, десять. Знову тиснуть. У відвіт:«Подождите…»
На проводі,напевне, Москва. Доповідають, радяться. Минає ще хвилин десять. Знову тиснутькнопки. У відповідь чергове «Подождите…» І народ весь стоїть, чекає. Явнознущаються рашівці. Напевне, глузують з наших: "пусть хохли подождут..."
Я невитримую, підходжу до вибраних біля хвіртки і голосно, так, щоб почули всі вцьому нардепівському десанті, зично гукаю: «А станьте всі на коліна… Я вамзараз принесу поему Некрасова «Размышлениеу парадного подъезда…»Там все про вас, недолугіполітикани, бездарі оратори. Вважайте, що вас майже на годину поставили дляроздумів перед парадним раші… Ви цього заслужили своїми недолугими виступами.Точно такими, як у Савіка Шустера на телеканалі… А якби на вашому місці булаНадія Савченко. Чи мурликала б вона вашими слівцями до агресора? Ви подумалипро це?»
Боже, що тутзчинилося. Всі повернулися до мене. Забули про посольство. Очі горять ненавистюі презирством. З'їли б, роздердли б у гніві. Що за ідіот, де він узявся тут? Дєвочкі-нардепкі отигралікрасівий спектакль под посольством, показав все лучшиіє своі помади і наряди,готови вот-вот разлєтеться по своім дєлам, а тут якийсь чоловічина причепився,все перековбасив. Одна з баришень, заховавши очі за величезними окулярами,почала не своїм голосом волати у мене під боком: «Провокатор! Провокатор!» Як ядізнався, депутат Київради від «Солідарності». Мені так стало страшно, я замалоне присів від переляку. Захисниця політичних імпотентів...
Ось баришня, яка з усіх сил кричала на мене "Провокатор!", коли я привселюдно голосно заявив, що Надія Савченко не так би мироблюбиво виступала на подібному мітингу, де нардепів і натовп прохачів під хвірткою московітського посольства принизливо поставили замало не на коліна, заставивши чекати хвилин сорок для прийому петиції. Вона представилась на моє прохання, як депутат Київради від "Солідарності". Як бачите, кусюча...
Ну, звичайнож, провокатор. Бо я ще тут же заявив, що якби вони були патріотками ісправжніми народними обранцями, а непристосуванцями, то повинні були не ставати на коліна перед амбасадою тисячолітньоговорога, а виступити так на цьому мітингу, щоб з посольства вискочили десяткиприслужників Путлєра, готові взяти резолюцію, тут же передати її до Москви. Ато прішлі дєвочкі, покрутили… шевелюрами серед невеличкого натовпу, і, вважається, відпрацювалисвоє. Відіграли спектакль. Ось він справжній гнилий сучасний парламентаризм,який через свою безпорадність, бездарність привів до напіврозвалу України, доповної зневіри народу у владі. Висновок може бути лише один – гнати,якнайшвидше гнати в шию всіх оцих бездарних дєвочєк і мужиків, які нічого нероблять для держави і людей під скляним куполоз ради\зради. Лише комизяться і проїдають народні грошики. Тільки дострокові парламентські вибори можуть змінити ситуацію в державі!
Тим часом,біля авто, яка правило за трибуну, грали на гітарі, пісні співала Марічка Бурмака. Я помітив там і СтепанаХмару, маленького, сухенького:вік бере своє...
-Як вам цейбедлам?
-Що непускають? – запитує, наче не розчув мого запитання.
-Та вважайте,на коліна поставили. Мором беруть. Все за Нєкрасовим про роздуми у парадного під’їзду… Тримають хохлів за мужиків-холопів з дев’ятнадцятогостоліття…
-Ану, - кажеХмара, - дай мені мікрофон, я їм розкажу, як потрібно мітинг проводити, а не напубліці красуватися. Так говорили, що замало гімн Росії не заспівали…
Євген Ніщук як завжди найвище і з магічним мікрофоном у руках, котрим маніпулює, немовби вправний гендляр
Я кричу знизувід джипа до Євгена Ніщука, щоб дав мікрофон Степану Хмарі. Євген уже не той,що був на Майдані. Женя пройшов найвищу школу чиновницького мазохізму іобдурювання людей. Клацнув мікрофоном і заявив, що він, мовляв, не працює. Еге ж, в одну мить хитро з дурощів зламався. Ікинув його з висоти водію в руки, в протилежний від мене бік автомобіля. Тойіще комусь передав його зі свого оточення. Одне слово, наперсточники від владиі їхня бридка мажорна прислуга. Хіба ж дадуть вони слово дисиденту Степану Хмарі, якийжиттям своїм, як Надія Савченко нині, платив за нинішню демократію, свободуслова. Вони тепер у владі, яку він їм дарував в обмін на своє здоров’я, а Хмаранавічно залишився в опозиції до влади. Бо вона від виборів до виборів стає всегіршою та гіршою, на жаль. Тепер, ховаючи мікрофона, як від дитини, насміхається над високопавжним чоловіком, Героєм України.Цинічно й відверто.
Зчинився шум,бо люди в натовпі побачили всі ці непристойні ігрища. Почали кричати, аби дали мікрофон Степану Хмарі.Ніщук стрибнув з джипа, почав виправдовуватись переді мною: «Зламався мікрофон,їй-богу, зламався…»
Кажу йому: «Женя, тихоч Бога сюди не мішай. Якщо дуриш і гендлюєш, в угоду не знаю кому, то при чому тут Господь?»
Повернулисянардепи, когось із них там пропустили за огорожу до порога амбасади, взяли петицію. Основна частиназ великих слуг народу тут же осідлала авто. Хтось, я чув, сказав Хмарі. Ви, мовляв, Степане Ільковичу,приходьте сюди завтра. Тут, ЗДАЄТЬСЯ, буде новий мітинг. Там вам, можливо, дадуть слово…
До чого ж тидоборолася, рідна моя Україно? За кого і за що ти помираєш в рашівському СІЗО, Великанаша Надіє?