Осьуже 98 років від того морозяного дня, як у полі на Чернігівщині озлоблені й п’янімосковіти намагалися сходу зім’яти, розіп’яти горстку молодих людей, які стали назахист України. Пізніше стане відомо, що сили у протистоянні були такими: протитрьохсот оборонців лізло на станцію Крути понад шість тисяч головорізів.
Менеу цій величезній трагедії вже давно цікавило: чому українців було лише триста?Та й то переважно дітей? Документи показують, що тієї пори, січня 1918 року, Українамала на озброєнні не менше мільйона вояків. З досвідом окопів, бойових дій. Ана оборону рубежів України, в бік Бахмача вийшли тільки рожевощокі парубчаки Першої української військової школи, Студентськасотня і чота Гайдамаків. Там булигімназисти і студенти двох Київських університетів. При чому, частина останніх сталив стрій під загрозою відрахування з вишів. Ви розумієте: вони пішли у бій, підкулі, бо якби не полізли на смерть, могли потрапити під втрату статусустудента. Ну точно, як вчиняли в радянські часи за відмову збирати буряки чи картоплюв колгоспі.
Ащо ж з мільйонним українським військом, яке й не думало вирушити назустріч московітськимокупантам?
Самев той час, коли спалахнув бій під Крутами, і впали мертвими першіюнаки-українці, у Києві відкрилося аж три військових з’їзди. Солдати, склавширушниці в піраміди, і собі мітингували. З’їзди, в унісон настроям у казармах,не зважаючи на те, що Росія кинула в наступ війська і їх не було кому зупиняти,проголосили «нейтралітет». Усі говорили про розподіл землі, про повернення додому.
Тієїпори влада знаходилася в руках Центральної Ради, яку окупували соціалісти.Їхній вождь Володимир Винниченко повсюдно твердив: «Російські соціалісти ніколине підуть війною проти українських соціалістів». Під цим лозунгом він закликавдо розпуску української армії. Той же Винниченко тим же менторським тоном повчав: «Не своєїармії нам соціал-демократам потрібно і всім щирим демократам треба, а знищеннявсяких постійних армій». Цим явно підштовхувався процес анархії. Про це жсвідчить і той факт, що недавно ще українізовані полки на очах перетворювалисяна скопище волоцюг і бандитів з великої дороги. А дотримання «нейтралітету» в їх виконанні виглядало вельми дивно. Коли, до прикладу, Студентський курінь і юнаки старшинської школи прямували до Крут,їх у дорозі зробив спробу роззброїти й пограбувати… полк імені Тараса Шевченка.
Живорізи московітського полковника Муравйова 29січня 1918 року спростували всі дурнуваті тези В. Винниченка. Московітам байдуже було, хто правив у Києві, їм потрібна була Україна цілком. До речі, ще до смерті українцівпід Крутами, Симон Петлюра, розуміючи всю загрозливість ситуації відросійського наступу, різко заперечив головному українському соціалісту, на знак протесту проти цього безумствавийшов з уряду і відправився на Полтавщину формувати українську армію.
У тридцятих роках минулого століття, вукраїнських колах поза межами СРСР, героїв Крут стали називати «лицарями абсурду».Адже всі вони, необстріляні юнаки, виступаючи проти російської навали, напевне ж, знали,що з поля бою не повернуться живими. Але не зважаючи на це, як згодом напишемайже ровесник загиблих студентів, відомий публіцист і поет, літературнийкритик Євген Маланюк: „Саме від Крут не тільки психологічно, але хронологічнопочинається тип новітнього українця» .
Частинаюних вояків полягла на полі бою, ще частина була розстріляна, потрапивши до більшовицькогополону. Коли на основі Брестського миру в Києві отаборилися українські танімецькі війська, була споряджена спеціальна місія, яка виїхала на місце боюпід Крутами. Вона звідти доставила лише сімнадцять домовин, які були захороненніна Аскольдовій могилі. Згодом московіти у дикій ярості зрівняли це поховання з землею. У цілому мизнаємо лише двадцять прізвищ з тиз трьохсот, хто загинув за молоду незалежнуУкраїну.
Несудіть мене суворо, я нікого не хочу принизити, нічию смерть недооцінити, колискажу, що між історичними подіями під Крутами і нинішніми просто такибезглуздими смертями при обороні рубежів держави у Східному Донбасі існуєтісний зв’язок. Насамперед при подіях у Донецькому аеропорту, в Іловайську,Дебальцевому. Є багато схожого і навіть спільного. Під жорна московськоївоєнщини знову потрапили нові паладини, рицарі невиправного українського абсурду.Насамперед тому, що історія Крут нас нічому не навчила.
Аяк вона могла навчити, коли ніхто в нинішній Україні глибоко не знає, що саместалося під Крутами. Ось візьміть сьогодні громадські активісти, зберіться іприйдіть до Міністерства молоді та спорту. Зайдіть до міністра, попросіть,нехай скличе колегію. І ви задайте чиновникам запитання, хто були ті діти, чиїдіти, які безстрашно подалися на вірну смерть за Україну. Щоб вони нині маликабінети, пости, зарплати, козирні авто, і при цьому здебільшого спілкувалисямовою окупантів. Що є повним абсурдом. Чому це міністерство не виступитьініціатором того, щоб на увіковічення пам’ять Героїв Крут день українськоїмолоді стало саме 29 січня?
Пройдітьдо міністерства освіти і науки, запитайте чиновників, з яких навчальнихзакладів були там студенти. Даю тисячу відсотків на те, що ніхто не відповістьна це питання. Подібні запитання можна поставити й у Мінобороні, бо були там Першої української військової школи.Де стоїть пам’ятна дошка в честь юних українських вояків. Та звісно ж, ніденемає подібної. Тому, власне, й ми говоримо про Героїв Крут лише 29 січня. І чому ще й по нині цей день не став Днем української молоді? Адже молодь розрахувалася за це великою платою?
Українаживе без ідеологічного культу, героїки безсмертних Крут ще й тому, що про подіїна цій далекій станції в українській літературі є лише один художній твір –роман Миколи Рябого «Ще не вмерла Україна», виданий 1993 року зовсім мізернимтиражем. Письменник багато років оббивав пороги різних установ, писав листи прем’єрам і главамдержави, переконуючи в тому, що твір треба було б перевидати великим накладом.Щоб роман був у кожній бібліотеці і школі. Але хіба ж докричишся до глухих?
Трохикраще з поетичним доробком щодо теми Крут. Я декілька днів перечитував їх,аналізував, пропускаючи крізь серце і душу. Прийшов до однозначного висновку,що краще всіх про це сказав Олександр Олесь, батько відомого українського поетаОлега Ольжича. Ось ці чудові рядки:
Щедо хутора далеко
Натомився… шкода ніг…
Сніп під голову поклав я
І у чистім полі ліг.
Срібним лебідем у хмарах
Місяць весело купавсь,
Срібло струшував із себе
Може сонцю усміхавсь.
Не згадаю, що до мене
Вітер тихо шепотів,
Мозок стомлений не вловить
Тихокрилих навіть слів.
Я заснув і став, як камінь,
Коли чую хтось прибіг
І схопив мене за руку.
Я отямитись не міг.
Срібним лебідем у хмарах
Місяць груди обмивав…
Біля мене з довгим крісом
Хлопчик змучений стояв…
Що з тобою? Де упав ти!?
Зранив голову свою?
Сумно й гордо відповів він:
"Так я впав… але в бою…
Ти не чув хиба сьогодні,
Як гриміли тут громи?
Бились з ворогом ми славно
І вмірали славно ми!!!
Я лежав і бачив очі
Карі, сині, голубі
Як квітки цвітуть, сміються,
Ні сльозиночки тобі.
Оточив нас дужий ворог,
Покосив усі квітки,
Обіцяли нам підмогу –
Не наспіли козаки…
Обіцяли нам набої…
Ах, колиб вони були!
Ми б напевне їх розбили,
Бо ми бились, як орли…
Десь захована нам зброя,
Десь закопана в землі.
Ми тепер ідем шукати
І ми знайдемо її.
Ну, а ти як прийдеш в місто
Моїй матері скажи:
"Син твій впав в бою, як лицар.
Горда будь, а не тужи!"
А тепер прощай! Я військо
За собою поведу.
Я отаман… Я вестиму…
Зброю перший я знайду".
Мов крило простяг він руку,
Блиснув шаблею в руці…
Крикнув голісно і дзвінко:
"По набої, молодці"!
Наче скошені косою
В полі в чистому квітки,
Як один, почувши голос
Повставали вояки…
"По набої! По набої!"
Заспівали як пташки…
Подивились, попрощались
З білим світом на віки.
І пішли шукати зброї…
Спів поволі затихав.
Срібним лебідем у хмарах
Місяць груди обмивав.
20/І 1923 р.
***
ПС
Не знаю чим би це пояснити, алесаме ось ця публікація про Крути, за лічильниками Інтернет сайтів, де була розміщена, набрала найбільше читачів зопублікованого мною в січні 2016-го. Таке, повірте, не завжди буває, коли статтяначебто до офіційної дати привертає підвищену увагу громадян. За цих умов всеусім буцімто відомо, що нового може сказати автор? Я подумав, можливо, подібнесталося тому, що я найбільше готувався, роздумував про всі події довкруги Крут припідготовці письменницького відгуку на подію. Але все одно прилетів один коротенькийлист, який не міг залишитися без уваги.
Якийсь підприємець з Полтавщининаписав. Мовляв, годі піаритись на всенародній трагедії. Все одно справжнімборцем за Україну є дідусь, який не втручаючись ні в які протистояння кожноїосені засіває свою ділянку озиминою…
Дрімуча і навіть ворожахуторянщина. Пропагнада опортуністської безхребетщини. Чому? Тому, що це не що інше, як повернення в 1918 рік. 98 роківтому в Києві і довкола його знаходилося конкретно вісімдесят тисяч вояків, які входили вукраїнські корпуси і дивізії. Але всі вони в останні дні січня 18-гомітингували, вимагали «нейтралітету», розпуску армії, бо, як вони заявляли, потрібно йти ділити землю, щоб бува хто кращої ранішене прихопив. Тобто, відповідно до позиції мого полтавського опонента, захисникиукраїнської держави рвалися у поміч до того дідуся, що сіяв озимину. А тимчасом Московщина пішла у наступ. Десятитисячний загін карателів Муравйова, озвірілийпроти хохлів, пішов у наступ. І його зупинити не було кому. Київ знайшов лишеблизько чотирьохсот дітей. Бо вісімдесятитисячна армія, яка за добу з’їдалаціле стадо худоби й свиней, була в нейтралітеті, твердо стояла на облудній,хуторянській позиції полтавського дідуся: не будемо воювати, будемо сіяти яринута озимину. Хоча українському війську розтрощити потуги людожера Муравйова було, щораз сплюнути. Як результат, п’яні рашівці побили дітей і рушили далі. Згодомвони увірвалися до Києва, затопили його кров’ю, без особливого спротиву дійшлиаж до Одеси. Дядьки ділили землю, засівали свої шматки, а їх московіти надесятиліття оповивали комуняцькою пропагандою Леніна-Сталіна, що призвело дозасівання Сибіру кістьми українців. До неймовірних мук всього українськогонароду.
Отака вона психологія дідуся, щотримає повний нейтралітет і засіває безтурботно озимину на своїй ділянці.