Поза спинами, як шурхіт минулорічного листя, триваєактивне перелицювання, переодягання, перефарбування. Всі вчорашні припасовуютьновий одяг, змінюють політичні парасольки і маркери. Щоб пристосуватися.Хамелеонство – друга вдача. Так було споконвіку в колоніальних іпостколоніальних українців, а не вільних людей. Пост колоніальна, безпринципна інтелігенція - трагедія і сьогоднішнього дня.На жаль. Після доленосного буревію Революції Гідності, котру породили романтикиі мрійники, до влади прийшли чи не в своїй більшості авантюристи, хабарники іантидержавники, подекуди обіпершись на високих постах на стару компартійнуеліту.
У триваючому процесі декомунізації ми чомусь головнуувагу звертаємо на зовнішні чинники – пам’ятники, назви вулиць, майданів,заборону символіки компартії, її прапорів, гасел, поєднання серпа і молота,тому подібного. Тільки що ж мовчимо про густий дух конфузливої суміші -колоніального та імперського минулого, який досі панує у високих кабінетахвлади? У культурі, літературі, журналістиці, насамперед. Загалом в українськомумистецтві спостерігаємо грубі залишки невиліковної зарази компартійногоминулого, а на шкурах сьогоднішніх прихованих більшовиків-меншовиків помічаємо щей яскраво виражені родимі плями мрійників побудови ілюзорної утопії під назвою комунізм. Дух п’ятої колони - невід’ємнеєство дикого "руського міра", потайки відновлює своє панування в українському постколоніальному світі.Знищуючи цвіт нації на фронтах московсько-української війни, започаткованоїКремлем, московські попи на нашій землі вже взялися й за знищення українськоїдуші під міфічно-ідеологічним гаслом канонізації, розкольництва, єзуїтизму.Чому ми в своєму домі досі байдуже все це спостерігаємо, не викорінюємо душу російськихколоніальних цінностей, практика якої носиться в Україні по всій території,важко зрозуміти. Яскраво дух "руськогоміра" виражений в імперському характері байдужого обивателя, міщанина, пристосуванця, кліщем учепивсядо кожного з них (та й за нас також) у московському слові, що денно іщохвилинно висівається у наші голови іосідає там як осадок через радіо, телебачення , зі сторінок газет, глянцевих журналів, книжок,телепрограм, нахабнуватої антидержавної і міщанської реклами.
А коли конкретно, вникніть бодай у роботу Комітету зНаціональної премії України імені Тараса Шевченка. Відповідно до ідеї це, можнасказати, має бути головний дегустаційний центр держави з відбору еталонівзразку нашої національної духовності. Насправді ж набило оскомину говорити іслухати, розуміти, що цей «
допоміжнийорган , як зазначено у домінантіпро Комітет,
що забезпечує здійснення Президентом України повноважень ізнагородження Національною премією України імені Тараса Шевченка » насправді перетворився у ганебну контору з видачі престижнихдовідок про найдорожчі державні відзнаки з-під поли, за якоюсь потаєною,підкилимною олімпіадою. Це рівень того,якби у міжнародній телеакадемії золотих Оскарів вручали статуетки закорупційною схемою.
Зверніть увагу. У складі Комітету двадцять п’ять осіб.Серед переважного числа художників, акторів, співаків, композиторів,диригентів, хореографів, мистецтвознавців, театрознавців, кінорежисерів сімкласичних представників літератури, якщо, звичайно, сюди долучати « майстра » невідомоякого жанру і творчої кваліфікації Дмитра Стуса. Так ось, з цього вузькогочисла фахівців цеху красного письменства двоє, (аж двоє!) представляють собоюяскраво виражену комуністичну еліту. Ніхто ж, гадаю, не заперечить проти того,що голова Комітету Борис Олійник тапарадний аксакал, вірний ленінець Олександр Сизоненко залишаються червонимипатріотами СРСР, носіями зрадницької ідеї відновлення московітської імперії. Їхніідейні побратими з червоним ганчір’ям і автоматами у ці дні бігають у СхідномуДонбасі, щодоби убиваючи українських патріотів, в тому числі безневинних цивільнихгромадян, формують в анексованому Криму їхньою дряхліючою « матерью-Рассей » комуністичні банди на підмогу кривавому « руському міру », який намагаєтьсязупиняти рух України в Європу.
Чи не розкіш це, коли у державі НАРЕШТІ до паростка викорінюєтьсявсе більшовицьке, ленінсько-сталінське, а два замшілих комуністичних пнівирішують, який художній текст, якого літературного, натхненого спрямування видатиза еталон в Україні? Бо ж, приміром, О. Сизоненку, дай Боже йому ще багато літжиття, вже без малого 93-и! Нівроку експерт! Про яку, скажіть, будь ласка,новизну вартостей, свіже віяння думок в оцінці творів тут можна говорити? Коливсі його ідеали, це згусток параноїдальних закликів Симоненка-Зюганова…
Узаступниках головиКомітету з присудження Національної премії імені Тараса Шевченка ходитьВікторія Костюченко. Просто держслужбовець. Ви, либонь, поцікавитесь: мила пані,можливо, пише картини, танцює в опері, глибоко знається в музиці, бодай якесьвідношення має до творчості, до високої літератури, мистецтва ? Відповідно до анкетних даних, колись кількамісяців "трудилася" СТАЖЕРОМ-кореспондентом в одній з газет, за тим -на посаді літературного редактора у якомусь там часописі, який, як я уточнив,більше не виходив, аніж виходив у світ? Насправді ж пробивний резон нинішньої правоїруки товариша Олійника знаходиться дещо з іншого боку - її батечко, виявляється,видавав у радянські часи радянську літературу, керував одним з вельми помітних комуністичнихвидавництв. Так люба доня, як та хитра курочка до крупорушки, прибилася доКомітету. На двадцять (!) років. Хто ж вона нині – експерт чи супер-експерт?
Треба, нарешті, з усією серйозністю запитати: а яким„світочем” у державі визнано Дмитра Стуса? Які особисто його заслуги передукраїнською літературою? Наскільки відомо, він колись упорядкував листигеніального свого батька Василя Стуса до сина. Себто, привів до ладу посланнятата до його самого. Це загалом тривіальна робота технічного працівника – не більше.Яке ж він має відношення до розуміння вартості творчості кращих авторів держави,до оцінки літературних творів вищого ґатунку, чим, власне, покликаний займатисяу Комітеті? Ага, він ще, як міг, лізучи зі шкури, не так давно прославлявтакого діяча минулих злодійських часів як Віктор Федорович Янукович. Кажуть, щоСтус потрібен був у Комітеті, аби, як колись Леоніду Іллічу Брежнєву за « Малу землю » та « Цілину » присудилиЛенінську премію в краснописьменстві, так лідер донецьких бандюків повинен буводержати згодом київського « Золотоголева » з рук Бориса Олійника за літературну діяльність за підтримкою„маленьких стусів”. Це ж тому такі незглибимі гонорари платилися В. Януковичуза якісь там міфічні видані книги. Їх і мали провести на найвищу нагороду такікооптовані в Комітет люди, як Д. Стус.
Треба окреме слово сказати і про мстивий характернинішнього голови Комітету з присудження Національної премії товаришаправославного комуніста Б.Олійника. Згадаймо бодай його помсту ПавлуЗагребельному. Не міг він вручити чудовому письменнику Юрію Щербаку преміютільки за те, як стверджують знаючі люди, що той під час якогось зібрання уСпілці письменників іронічно висловився, мовбито, тепер рівень поезіївизначають електрозварювальними способами і відтак висувають поета наНобелівську премію. З натяком, зрозуміло, на голову Комітету.
Те ж саме можна сказати про видатного сатирика нашогочасу Олега Чорногуза, який ще в роки перебудови написав фейлетон (газета„Молодь України”) „Автоматний плюралізм”, в якому фактично пророче передбачавте, що нині діється в нашому Криму і в розгромленому Донбасі. Автор фейлетонузастеріг свого на той час приятеля Б. Олійника,що його порада партайгеносе Горбачову вивчати систему автомата Калашниковаприведе до нечуваної крові між нашими народами. Таке не забувається. Саме тому,думається, Б. Олійник ні словом ніколи не обмовився про згаданих вище орачів літературноїниви під час засідання Комітету і ці письменники під його „об’єктивним”керівництвом ніколи б не удостоїлися найвищоїдержавної премії, на яку давно заслуговують.
Від багатьох чув, що Борис Ілліч буцімто і нині, під часвійни між Московією і Україною, вряди-годи робить вояжі то до Москви, то доМінська. Хіба ж заборонено? Ні. Але чи бува не за новими вказівками Кремля щодоуточнення подальшої діяльності проклятого "руського міра" в Україніздійснюються ці візити? «Я – комуніст», і цим усе сказано», колись висловивсвоє літературне й громадянське кредо товариш Олійник, йому й залишаєтьсявірним завжди. Тягне туди, до зореносного Кремля, й члена Комітету Дмитра Стуса.
Ох і справедливо ж у народі сказано: дай комуністу волю –заведе в неволю!
Решта так званих членів Комітету, яких письменницькабратія на чім світ стоїть лає вже чимало років за те, що не читають конкурснихтворів, що виконують в Комітеті ганебну роль статистів, якихось дивнихпідлабузників. Можливо, ці люди й стоять на українських позиціях, одначе, якпредставники пост колоніальної інтелігенції, ніяк не афішують своєї принциповості. Можливо, й провсяк випадок… Швидше – навіть гордяться своєю... аморфною безпринципністю, яка,відомо, практично завжди межує з байдужістю. Позаяк ще не було випадку, абихтось із цих людей у вирішальний момент проявив свою громадянську сутінсть, духпатріота, виступив проти підкилимного призначення лауреатів. А таке вчиняєтьсящорічно. Через те, за бортом недооцінених не рідко залишаються твори справді талановиті,неординарні. Як і нинішнього року уже також сталося подібне.
Тому панове-товаришечки, під проводом комуністів, відбір робітна найвищі державні літературно-мистецькі премії, це все-таки не сороміцький конкурсдівиць, де перемогу заробляють, навіть не «вигравання» за мільйони американськихбанкнот прохідних місць у партійному списку до парламенту, це щорічний пошук середнайкращого справжніх талантів і їх блискучих, незрівнянних творів. І тому такедійство повинно проводитись не у підкилимний спосіб, має бути по-справжньому ВІДКРИТИМ.Бо демократія, це насамперед ПРОЦЕДУРА. А процедура в роботі Шевченківськогокомітеті залишилася архаїчно радянська, до зубного болю комуністична. Я,приміром, хочу знати, скільки балів за який твір, якому автору виставив кожен зекспертів. У тому числі, Стус, Костюченко, Сизонеко. Як і за кого голосує Б.Олійник.
Невже ж у сьогоднішній державі, яка знаходиться на шляхудекомунізації, перетворення в країну вільної демократії, відкритості всіхпроцесів управління, в тому числі й відбору кращого в творчому житті немаєбільш достойних людей для визначення ідеалів духовності, аніж старі, замшілікомуністи? Московська агентура в особі українських комуністів маєнегайно залишити посади і пости в управлінні українською державою.Декомунізацію вищих ешелонів влади потрібно починати з ідеологічних Комітетів,яким є, до речі, насамперед Національний комітет з Шевченківських премій. ЦейКомітет очолюваний комуністом Б. Олійником давно вже позаочі називаютькомуністичною конюшнею з розписування премій, де номіновані на престижлітературні твори, як правило, мало хто з державних експертів читає. Тут переможця,як і в радянську добу, традиційно призначають. І це ганьба нам усім - літераторам,художникам, композиторам, архітекторам, співакам, усім творчим людям. Чому мимовчимо, миримося з цим?
Усе це призвело до різкого падіння престижу головноїдержавної премії за творчість. Чимало її лауреатів, перевидаючи свої лауреатські книжки за кошти названого Комітету, виділені з державногобюджету, до списку майбутньої серії соромлятьсяподавати якраз ті твори, за котрі отримали найвищі престижні премії. Ось оцінкаурядуванню комуністів в ролі репутаційних експертів!
Ще разючіший ось цей приклад. За кілька днів перед Новим2016 роком у Клембівці Ямпільського району Вінницької області похоронилинародного художника,
лауреата Шевченківської премії імені Тараса Шевченка за 2009рік Віктора Наконечного . Проводи за світи були вкрай скромними, оскількизнаменитий маляр, до майстерні якого десятиліттями пишно возили всіхпрезидентів і високих осіб з Києва і з-за кордону насамперед, жив останнімчасом вкрай бідно, якщо не сказати впроголодь. Рятуючи ситуацію, його дружина,і про це не гріх сказати, гнала самогон й продавала на ринку. Щоб мати гроші нахліб та молоко.
Так ось, на похорони лауреата найвищої державної нагородине приїхав ніхто зі столиці, а з Вінниці навідався лише начальник обласногоуправління культури. Але він прибув швидше не як чиновник, як друг покійногоВіктора Андрійовича, з яким товаришувавусе життя.
За дивним збігом обставин, у ті ж передноворічні дні уВінниці проводжали в останню путь очільника міської міліції чи вже поліції.Провести його в останню путь прилетів сам голова Верховної Ради України панГройсман. Обласні телевізійні канали годинами вели прямий репортаж. Спікерпарламенту на всю область клявся, що ніколи не забуде покійного. Всі витрати напогребіння, парастас взяла на себе… держава.
Висновок робіть самі.
Ніскільки не протиставляючи небіжчиків, варто все-такисказати, що в державі точно все поставлено з ніг на голову. Талант, як самородок,в усіх народів завжди оцінювався по-достоїнству. І вшановувався також. У настут й по нині панує комуністичний волюнтаризм. Кращі твори літератури,мистецтва не можуть пробити собі дорогу в маси, в життя саме через корупційніскладові, бездарність тих, хто наділений правом бути суддею в оцінюванні достоїнствтворів.
Чи не досить аргументів для того, щоб негайно приступитидо очистки «а вгієвих конюшень » , головною з яких на літературно-культурному фронтіє Комітет з присудження Державної премії імені Тараса Шевченка ? Іще принагідно у всіх запитаю: а найвища державна Шевченківська премія з-під поли, це - корупція?
А на завершення цього найбільш болісне запитання: чому з приводу цього мовчать обласні письменницькі організації, як основні постачальники претендентів на папахи лауреатів? Багатьох знаю об'їхали на козі червоненькі товаришики з прокомуністичного провізорського депо Олійника-Сизоненка. В тому числі й панів голів творчих колективів. Можливо, все-таки викорчуємо заскорузлі комуністичні пні на літературно-мистецькому проспекті України?