Це так загаломнезвично, коли новий Нобелівський лауреат нібито й у заперті, але не у в’язниці.Трішки, либонь, недопрацювали в Мінському КДБ…
Атворчість у рідній державі мовбито й не під забороною, але замовчується,перебуває в таїні. Книги її видаються по всьому світ у , але тільки не в Білорусі. Письменницяблизька й зрозуміла людям, але ненависна начальству. І тому вусатий керманичдовго вомпиться, варується – вітати визнаного нового генія з літератури чи ні. Цеж так по-радянськи! Тонка матерія сталінізму, який зовсім не почив у бозі…
Однакдивує, смішить те, як сприйняли присудження Нобелівської премії з літератури українці за походженням Світлані Алєксієвич,рускоговорящєй, рускопішущєй у самій Росії. Насамперед замість того, абизазначити, що лауреат з української родини по матері, пишуть так : за генезисом – радянська. І це з першого рядка відгуку підкреслює, доприкладу, великий московський демократ Ал єксандр Мінкін – «совєтськая по ражденію»,читаємо. Йо мувторить глашатай від тамтешньої опозиції Дмітрій Биков: «Звичайно, Білорусія самостійнадержава і т.п., але Алексієвич сформувалася як автор і стала відома саме врадянські роки, так що ми можемо говорити про неї як про співвітчизницю».
Нібий правильно каже, але на першому місці все-таки, замітьте, червивий, імперський«кримнашизм». «Наша - рускоговорящая» за мовою, культурою. Ще зверніть увагу наце: Алєксієвич – п’ятий з шести російськомовних лауреатів, окрім, зрозуміло,полковника КГБ М. Шолохова, «радянський письменник», котрий отримав «Нобеля» будучив жорстких контрах з владою. Рахуйте: Іван Бунін, 1933 рік – людина без громадянства.1958 рік, Борис Пастернак. Партійно-літературні органи змусили його відмовитисьвід міжнародної премії. Суть цього якоюсь мірою відображає один з чітких поетичнихобразів митця:
Я пропал, как зверь в загоне.
Где-толюди, воля, свет,
А за мноюшум погони,
Мненаружу ходу нет.
1970рік, Олександр Солженіцин, письменник у вигнанні. 1978-ий, Йосип Бродський, щеодин висланець. Тепер п’ята, якщо вона справді їхня – буцімто московітська письменниця,Світлана Алєксієвич… Хоча в це останнє я зовсім не вірю.
Усятворчість Світлани Олександрівни це якраз розвінчання радянськості. Її першакнига «У війни не жіноче обличчя», це справжній згусток болю материнства, якенайбільше страждає від совкової дебільності ладу, комуністичної забобонності, нав’язаноїКремлем. А «Цинкові хлопчики» з Афганістану хіба могли з’явитися без волізореносної? Чи «Чорнобильська молитва» зуміла б виплодитись без повелінняПолітбюро ЦК КПРС, яке приймало рішення, де саме розташувати технічно недовершеногоатомного монстра? Москвичі всюди пишуть,що остання книжка Алєксієвич зветься «Час секонд-хенд». Ні, хлопці, не таке ім’яв неї. Читайте повністю: «Час секонд-хенд: кінець червоної людини». Самечервоної, себто вашої вати. Червоної утопії, яка принесла Голодомор і розв’язалаДругу світову війну. Кінець червоної імперії…
Томупочасти розумію тих, хто зауважує, що білорусько-українській письменниці, якадитинство своє, до речі, провела на моїй рідній Вінниччині, дали насамперед завідразу до «руського міра». Бо його не уловлює, не сприймає нині весь світ. Ось як пишепро це сама Світлана Алєксієвич:
«Про Москві і КНДР
Я нещодавно повернулася з Москви,застала там травневі свята. Чула, як тиждень гриміли ночами оркестри і танки помостовим. Відчуття, що побувала не в Москві, а в Північній Кореї.
Про Перемогу і порожнечу
У вогні війни згоріли мільйони, алеі у вічній мерзлоті ГУЛАГу, і в землі наших міських парків і лісів теж лежатьмільйони. Велику, безсумнівно, Велику Перемогу відразу зрадили. Нею заступиливід нас сталінські злочини. А тепер перемогою користуються, щоб ніхто нездогадався, в якій порожнечі ми опинилися.
Про радість після повернення Криму
Мітинг за перемогу в Криму зібрав20 тисяч осіб з плакатами: "Російський дух непереможний!", "Невіддамо Україну Америці!", "Україна, свобода, Путін!". Молебні,священики, хоругви, патетичні промови - якась архаїка. Шквал овацій стояв післявиступу одного оратора: "Російськими військами в Криму захоплені всіключові стратегічні об'єкти ..." Я озирнулася: лють і ненависть наобличчях.
Про український конфлікт
Як можна заливати країну кров'ю, вчинятизлочинну анексію Криму і взагалі руйнувати весь цей крихкий післявоєнний світ?Не можна знайти цьому виправдання. Я щойно з Києва і буквально просвітлена тимиобличчями і тими людьми, яких зустрічала. Вони хочуть іншого життя, іналаштовані на нову хвилю буття й будуть за це битися.
Про прихильників президента
Навіть страшнувато розмовляти злюдьми. Тільки і твердять «кримнаш», «донбаснаш» і «Одесу несправедливоподарували». І це все різні люди. 86% прихильників Путіна - це реальна цифра.Адже багато росіян просто замовкли. Вони налякані, як і ми, ті, хто знаходитьсянавколо цієї величезної Росії.
Про відчуття від життя
Один італійський ресторатор вивісивоголошення «Росіян не обслуговуємо». Це гарна метафора. Сьогодні світ зновупочинає боятися: що там в цій ямі, в цій безодні, яка володіє ядерною зброєю,божевільними геополітичними ідеями і не володіє поняттями про міжнародне право.Я живу з відчуттям поразки.
Про російських людей
Ми маємо справу з російськоюлюдиною, яка впродовж останніх 200 років майже 150 літ воювала. І ніколи не жиладобре. Людське життя для неї нічого не варте, і поняття про велич полягає не втому, що людина повинна жити добре, а в тому, що держава обов’язково має бутивеликою і нашпигована ракетами. На цьому величезному пострадянському просторі,особливо в Росії та Білорусі, де народ спочатку 70 років обманювали, потім ще20 років грабували, виросли дуже агресивні і небезпечні для світу люди.
Про вільну життя
Погляньте на Прибалтику - тамсьогодні зовсім інше життя. Потрібно було йнам послідовно будувати подібне новежиття, про яке ми стільки говорили в 90-і роки. Ми так хотіли дійсно вільногожиття, щоб увійти з ним у цей загальний світ. А зараз що? Секонд-хенд повний.
Про нові точки опори для Росії
Ну вже точно не православ'я, абсолютнесамодержавство і що там ще... народність? Це теж такий секонд-хенд. Треба шукатиці точки разом, а для цього належить розмовляти. Як польська еліта говорила зісвоїм народом, як німецька еліта говорила після фашизму зі своїм народом. Ми ці20 років перебували в німоті.
Про Путіна і церкву
А Путін, схоже, прийшов надовго.Перекинув людей в таке варварство, таку архаїку, середньовіччя. Ви знаєте, ценадовго. І ще прикро, що церква в цьому бере участь ... Це не наша церква.Церкви нема.
Про Майдан
Вони там, у Кремлі, не можутьповірити, що в Україні відбувся не нацистський переворот, а народна революція.Справедлива ... Перший Майдан виростив другий Майдан. Люди зробили другуреволюцію, тепер важливо, щоб політики її знову не програли».
Умене є пояснення того, чому Світлану Алєксієвич не люблять ні в Мінську, ні вКремлі. Його сформулював Джордж Орвелл: "Чим далі суспільство віддаляєтьсявід правди, тим більше воно ненавидить тих, хто її говорить". Так є і ввипадку нового лауреата Нобелівської премії. На жаль… Тому книги СвітланиАлєксієвич абсолютно не для Росії, недля владного Мінська, не для совків: її книги для еліти, для людей, як вміють думати…
Восени1984-го, коли я працював завідувачем відділом сільського господарства газети «Сільськівісті», мене відрядили на всесоюзний семінар. До Литви тоді з’їхаласяпишуча братія зі всього СРСР. Показували, як розвивається прибалтійське село.На церемонії відкриття тієї наради чи семінару, де перебувало всереспубліканське керівництво, почали публічно представляти тих, хто і звідкиприбув. І першою, точно пригадую, назвали завідувача відділом білоруського журналу«Нёман» Світлану Алєксієвич, бо її якраз напередодні прийняли до спілкиписьменників СРСР. Всі бурхливо вітали єдиного письменника в журналістських лавах.Якраз у ряду попереду мене підвелася молода, скромна жіночка, зашарілася, ледьпомітно поклонилася… У перерві колеги обступили її з книжкою «У війни не жіночеобличчя» за автографами. У мене книжкине було, й купити її також не було де. Я залишився без посвяти…