Заглянув до архіву і виявив: 2серпня минулого року я написав статтю «А «Свобода» активно будує… мости».Цікава і красива публікація вийшла з яскравими ілюстраціями того, як над річкоюГуйвою, в Андрушівці на Житомирщині, толока вертала життя пішохідному переходучерез водну перепону. Все було там доладне: товстенні дошки для кладки, заготовленій доставлені тодішньою владою заздалегідь, і дбайливо розвішані над мостом партійніз державними прапори на фоні блакитного неба та яскраво голубого озера на сонці,яке починається одразу за пішохідним переходом. (Гляньте для певностісюди).
Усе тоді я зробив начебтоправильно, за винятком одного: не дочекався з написанням статті поки закінчатьхлопці роботу на мосту. Не переконався в тому, що всі 74 метри дерев’яного переходуперестелять майстри тієї суботи. Мене, казати б, захопила музика ударної колективноїпраці, що я поспішив створити оду, знехтувавши золотим правилом журналістики, дочого постійно привчаю своїх студентів в університеті: перевір усі факти з трьох,як мінімум, джерел. Я подумав: а що там вивіряти, я ж сам носив дошки, подававмайстрам цвяхи. Були й фотодокази всього того дійства над Гуйвою-рікою. Отож щедзвеніли пили і стукали молотки на мосту, а публікація моя, написана, щоназивається, на одному подиху, полетіла вже поміж люди. Вона всім так сподобалась,що її передрукували й Інтернет видання і місцева паперова преса тиснула в своїхномерах. А наступного вечора я пішов на прогулянку зі своєю вівчаркою і замалоне остовпів: тринадцять метрів мосту хлопці не перелицювали. Не вистачило духу.Відклали на наступний раз.
А ось цього наступного разу,якраз і не виявилось. Бо через тиждень чи два пан Порошенко поміняв і вобласті, і в районі керівництво. Погнали тоді з крісел представників «Свободи».Зрозуміло, забули вони й міст на Червонугірку. А в тих неполагоджених тринадцяти метрах утворилася, ви не повірите, - дірка. Яка щодалі ставала все ширшою і страхітливішою.І мною розписаний в усіх фарбах оновлений міст виявився, даруйте, подарунком згнилинкою. Бо відправляючи, приміром, дітей до школи, люди наказували: обходьдірку в мосту. Не думай, дитино, стати там, бо й можна ногу зламати і в річку,чого доброго, шубовснути.
Мене якось увечері з псом напрогулянці прихопила модна чорноброва молодичка і так натерла душу, що я над водноюгладдю добряче пік раків. Запально казала:
-Це ви, пане, редакторе так файнопорозписували все минулого літа, а після того бійся через цей міст перейти, щобживою залишитися. Чому ви не напишете, що два кроки до іншого берега залишилосяполагодити, а вони, як кинули все, що вже рік усі бідуємо…
І ось у суботу, 08.08.2015 р. усіці біди, здається, скінчилися. Здулася, пішла на дно і не на самій лише Гуйві, «Свобода», не показує більше носа поміжлюди. Чоловіки самотужки принесли залишки торішніх будівельних матеріалів, ізранку закипіла робота. Ще напередодні майстри підварили на проблемному місцішвелери. Нині все красиво зашили. Нарешті вийшло так доладно, як про це я писаврік тому. Нарешті. Нехай їм добро буде...
Під час ранкового мостостукання...
З радощів я кинувся до магазину і купив… Ні, не горілки. А два по двакілограми голубої та жовтої фарби, пензлі, розчинник. І коли чоловіки вжезакінчували опоряджувати пішохідний перехід, я звернувся з пропозицією: давайте,мовляв, ще й пофарбуємо металеві опори. Аби справді було, як у людей. Якщо нехочете самі – гукніть дітей своїх. Мене, зізнаюся, страшенно вразила гнітюча тишау відповідь. Один лише чоловік, дивлячись у землю, глухо сказав: «Якщо дасте п’ятдесятгривень – буду фарбувати…»
Міст, звичайно, не моя приватна власність,я на ньому не заробляю, тому й платити, зрозуміло, не мав з чого. Сама фарба, доречі, знаєте скільки коштує…
І враз до мене підійшов хлопчина. Їх тут декілька вертілося поміжтеслярів. Цей був відомий тим, що він завше намагався погладити мого пса, приємней веселе щось сказати. І вирізнявся з-поміж інших дивним прізвищем – Єзехел.Батько його за національністю чех, старанний, працьовитий трудівник місцевого лісництва,відомий знавець техніки.
- - Ми пофарбуємо міст з хлопчаками, якщо ви про нас напишете в газеті, - весело й задиристо заявив.
Ну що, скажіть, мені було діяти?Самому все починати: одному тут роботи на дві доби – не менше...
-Звичайно ж, напишу, - пообіцяв.Хоча собі гарячково думав: а хто ж це опублікує, якщо навіть я напишу? Мене вцих краях по-старинці називають «редактором», хоча я вже сімнадцятий рік як знявіз себе корону головного редактора газети «Правда України», котра при мені справді була найбільш масовим виданням вУкраїні. Самих лише передплатників у1998 року у нас, до прикладу, вияивлося понад 632 тисячі. Це - не лукавлю, - справжній рекорд Гіннеса для пори незалежностіУкраїни! Тому, напевне, й по нині дехто вважає мене видавцем газети. І я намосту над Гуйвою-рікою, даруйте за відвертість, деручи носа під світовогогазетного короля, клацаючи фотоапаратом дляпобічної важності, показував хлопчакам, як потрібно тримати пензля, як черпатифарбу, наклададати її на металеві парапети.
Щоправда для двох моїх новихдрузів усе закінчилося вельми плачевно. Один тут же вимастився в фарбу буквальноз ніг до голови. Як я не здогадався його сфотографувати – страшенно жалкую. Виб побачили таку неповторну картину - словами не передати…
Я чимдуж кинувся витирати помічникарозчинником. А потім відправив додому з порадами мити руки й обличчя олією. Зострахом чекаю того, що батьки його мені скажуть при зустрічі...
Іншого з плачем відправив навдивовижу вимогливий,як виявилося, Едик Єзехел, котрого я призначив директором мосту. Тільки почалифарбувати, один з хлопчаків, голосно схлипуючи на ходу, прошмигнувпопри мене мостом, стрибнув на велосипеда і помчав щодуху у бік домів. «Ти куди?»,- здивовано оглядаючи своє поріділе військо, в якому разом зі мною залишилося на той час лише четвероштиків, закричав я.
«Нехай їде, він не правильно фарбує,ще й не слухає порад…» - самовпевнено начальницьким тоном обізвався панич Єзехел…
Уже під саму завісу наших мук на осонні – мифарбували на неймовірній спеці до + 35 над водою, від одинадцятої години ранку майже до п’ятої вечора, - враз приїхав чоловік,відклав велосипеда під вербу і сказав: «Хлопці, дайте щіточку і фарбу я вам трішки допоможу!»
До речі, сотні людей проїхали за цей день по за нашими спинами. Висловлювалиподив, щире здивування, вражалися від красоти роботи хлопчаків, але ніхто жоден нестав у поміч. А цей чоловік, знаю, що місцевий підприємець, має власний бізнес, полишив усе… Не побоявся спеки.
- - Це батько того, кого я прогнав з мосту, - враз стихашепнув мені Єзехел…
Я завмер від здивування. Було ж чому здивуватися.
-А тут ваш син, спасибі, намдопомагав, - сказав я знічев’я панові Олександру, як виявилося, так величають прибульця. Не знаючи, чи бува не наскаржився йому хлопчак на занадто суворувнутрішню дисципліну в нашому мостобуді.
-Я знаю, - зовсім мирно відповів чоловік. - Цевін мене попрохав приїхати на поміч вам, - повідомив наш несподіваний підсобник.– Сказав, що вам тут дуже важко, і сонце немилосердно смажить…
На закінчення я сфотографував своюмостову бригаду «Ух». Ось вони мої великі герої й патріоти: Едуард Єзехел, Коля Дітковський, КоляПостовинський, Артем Ісмаїлов. Поки дядьки-сусіди, виглядаючи з тіні нанаші муки, можливо, попивали холодну горілку під мерзле сало й свіженькі помідорчики, ці дітлахи розцяцьковували дляних міст. Що ж, Слава Україні! Юній, підростаючій...
Отож знайомтесь: юні патріоти Андрушівки (зліва направо) - Артем Ісмаїлов, Коля Дітковський, Коля Постовинський і директор мостопереходу Едик Єзехел...
Сьогодні ж напишу листа голові містаВолодимиру Івановичу Бойку з проханням, щоб усіх чотирьох моїх добровільнихпомічників удостоїв грамоти на урочистій лінійці і вручив їх перед усімашколярами 1 вересня - за благородство в ім’я громади міста.
А ось як тепер виглядає міст – можете помилуватисянижче: