Не хвилюйтеся пані йпанове, добрі мої читачі, я нікого і ні в який спосіб цим, начебто не джентльменськимвисловлюванням, не ображаю. Просто хочу поставити на місце усякихписак-лизунів, журналістів-вірнопідданців і сказати декілька слів банальнимприслужникам владу імущим. Позаяк вУкраїні вже понад сімдесят з лишком літ ніяких губернаторів не було і немає.
А якщо офіційно, то з 3 червня 1925 р. у Харкові ВУЦВКухвалив постанову "Про ліквідацію губерній та перехід до триступеневоїсистеми управління", відповідно до якої з 1 серпня 1925 р. скасовувавсяадміністративно-територіальний розподіл Української СРР на губернії. Звідтоді ніяких губернаторів в Україні немає.І називати, скажімо, нині главу обласної державної адміністрації «губернатором»,це анахронізм, посіпацтво, елементарна дурість. Це все одно, якби наших міліціонерівна італійський манер стали враз величати жандармами. Іншими словами, подібнийрубль (балок, котрим закріплюють сіно) не з тієї фури…
Цим, доречі, щедро грішать: і глава держави, і прем’єр-міністр,і спікер парламенту. Не кажучи вже про їхніх підлеглих. Демонструючи цим самимсвою банальну неосвіченість. Про журналістів скажу окремо.
Я томутак різко про це висловлююсь, бо по великому рахунку губернаторство в Україні після серпня 1925-го залишило за собою страшний кривавий слід. Зрозуміло, у часи Другої Світової війни, на тимчасово окупованихтериторіях.
Якраз останнімсаме губернатором України був рейхкомісар і обергрупенфюрер Еріх Кох. Цей козирнийарієць відзначався особливою жорстокістю й потворною грубістю, був людиною безгальм і справжнім кретином. Мав у середовищі вищого фашистського начальства огидне прізвисько«другий Сталін». Кох безпосередньо причетний до смерті, як мінімум, чотирьох мільйонівгромадян України. Ще 2,5 млн. українці під його орудою депортовані на каторжніроботи до Німеччини.
Тієї жпори ще одним губернатором для громадян України став професор праваБухарестського університету Георге Алексяну, управа якого спершу розміщалася вТирасполі, а за тим в Одесі. При чому, його звали не просто губернатором, а на румунськийманер губернаторул.
Справа втому, що Україна між завойовниками була розподілена на дві нерівні частини.Територією у сорок тисяч квадратних кілометрів володіла боярська Румунія. З 30серпня 1941 року по березень 1944-го вона владарювала на українських землях,які простяглися від Південного Бугу до Дністра, на Півночі - в межиріччі водних акваторій Лядова(Могилів-Подільський) і Ров (Жмеринка). За винятком самої лише Одеси, яку німціне віддали своїм союзникам, через особливо важливе її стратегічне значення, залишили під своїм підпорядкуванням. Ці терени української земліпід примусом звалися Трансністрією і тут господарювали румуни. Якщо оцінити ці території на мапі, то вони виглядають немовби відбитком людської стопи. Точніше б сказати, підошви окупаційного диявола.
Моїбатьки пережили окупацію саме у Трансністрії за бухарестського режиму і казали,що румун, звичайно, не гітлеровець, але все одно окупант. Як розповідала свого часу меніпокійна вже нині мати, найбільше пригнічувало те, що українцям заборонялиспілкуватися українською, оскільки офіційними мовами окупаційної зони булирумунська, німецька та російська мови, якою більш-менш володіли окремізагарбники. У нашому селі розташувалося єврейське гето, їхні в`язні й по нині відвідують ці краї.
Підкреслю,що обидва останні «губернатори України» закінчили вельми плачевно: згнили у тюрмах.
Знаючивсе це, мені, зрозумійте, завжди образливо читати, як окремі мої колегижурналісти аж захлинаються слиною, запопадливо обзиваючи голів обласних державнихадміністрацій саме губернаторами. Бажаючи тим самим возвеличити чиновника, додати йому якогось піднесенного шарму. Тим самим брутально мавпуючи на манер московітів, які справді мають в своєму територіальному поділі губернії.
Готуючи цю публікацію, я забив упошуковій системі Гугл слово «губернатор» і отримав 21 мільйон дев’ятсот тисяч (!)посилань у текстах на цей кривий, неправильно вжитий вираз у текстах. Ось вашадурість, дорогі мої хлопці та дівчата журналісти, результат вашого догідливо,часто за гроші купленого кривляння.
Для прикладу візьмімо бодай одну маленькузамітку з свіжої газети «Сегодня» про Одесу . Порахуйте лишень самі,скільки там разів ужито слово «губернатор», посади якого в Україні, як і в південній нашій Пальмирі також, просто такинемає. Подекуди двічі його зустрічаємо в одному реченні. Оце ж уже лижуть!
На зорінезалежності один мій добрий знайомий, журналіст Богдан Білейчук зареєстрував іпочав видавати два ілюстрованих журнали «Губернатор» і «Мер». Останнє, до речі,ще одна недоречність у назві посади голови міста, результат того ж таки глибокопідлазбуницького ґатунку. Як же ж вони невимовно зажиріли тоді на цій відвертійдурні, винахідливий пан Богдан і його однодумці, видавці цих штучних, надуманихборзописних, лакейських «часописів» за дармові гроші, отримані від керівниківобластей та населених пунктів, які хотіли похизуватися перед фотокамерами,показати на лощених сторінках свої хороми, авто, себе та навіть усю свою ріднюаж до немовлят, подеколи й власних псів та котів. Гадали, мабуть, що їх мають бачитий знати у розкоші, нажитій, зрозуміло ж, чужими стараннями, й любити якразза їхні посади. Ще й по нині десь у мене валяється один такий журнал,подарований заробітчанами на людських слабостях з розцяцькованим на цілий номеррівненським таким самозванцем «губернатором» на прізвище, здається, Сорока. Аж шкодую,що йому доводжуся майже родичем за найменням…