У суботу, 29 листопадац.р., в Києві відбувся позачерговий сьомий з’їзд Національної спілкиписьменників України (НСПУ). Важливо було обрати нового голову літераторів,оскільки колишній дочасно відійшов в інші світи.
Членами спілки нині є 2110 творчих осіб. Вони делегували на форум близькочотирьохсот своїх делегатів. Як завжди буває, приїхали далеко не всі. Дісталисянасамперед ті, кого тут чекали найбільше. Позаяк, як я розумію, саме вони маливирішити долю того, кому «належало» передати булаву. Підозрюю, що перед цимбуло чітко розписано як по нотах, хто і що буде говорити про «головногокандидата», як славити і у який спосіб закликати до солідарного голосуванняінших. Бо ж усе це вони й розіграли в залі, як у театрі. А ще кому надаватислово, а кого й до трибуни не допускати. Така собі, знаєте, українська виборнакласика періоду «жити по-новому». Тим більше, що в обоймі цієї «команди»виявився виконуючий обов’язки голови НСПУ (працював на цій посаді майже півроку) Олександр Божко.
Що це за фрукт, ви дізнаєтесь трохи нижче, але замість того, аби надатиспілчанам достовірну інформацію щодо дійсного стану речей з майном і фінансамиНСПУ, цей чоловік таке говорив, таке, даруйте за відвертість, подеколи плів, щоіноді, як кажуть, «на голову не налазило». Ну, до прикладу, відмовився сказати,яким є нині борг спілки по фінансових зобов’язаннях. У ряді виступівпрозвучало, що персонально собі діячі з НСПУ поставили по 16 тисяч гривеньзаробітної плати в місяць, тоді, як, за даними голови Київської обласноїорганізації НСПУ Анатолія Гая, борг Спілки нині перевищує 6,3 млн. гривень. Якщо сюди додати, що в результаті «вмілого господарювання» попередників уроки Незалежності, та й О. Божка також, Спілка втратила практично все, колисьаж надто багатюще майно творчого об’єднання літераторів, як, приміром, рядбудинків відпочинку письменників, приміщення колишньої поліклініки в самомуцентрі Києва, та й навіть шикарний центральний офіс на Банковій, 2, за яким ужедавно полюють товстосуми. Не сьогодні-завтра НСПУ взагалі опиниться навулиці. А хлопці жирують…
Ситуація на з’їзді склалася таким чином, що на пост голови НСПУ фактичнопретендували дві основні кандидатури. МихайлоСидоржевський, нинішній голова Київської міської організаціїписьменників, одночасно й секретар НСПУ, а його суперником був поет, письменник і перекладач, наразі директордепартаменту Державного Комітету радіо й телебачення України Олексій Кононенко.
Я теж планував виступити на з’їзді, а тому приготував виступ. Тут попервах яподам лише декілька абзаців із нього, щоб ви, друзі, зрозуміли суть ситуації.Отож читайте: «Як пояснити те, що війна триває є, а книг рівня «Українав огні», «В окопах Сталінграда» нема? Чому героїв-оборонців аеропорту називають«кіборгами», хоча вони не андреноїди. І «подарували» нам це ім’я вороги-московіти, бо колислово «кіборг» прочитати назад, вийде - ГРОБІК. Невже наші національні героїгробики? У нас же ж стільки поетів. Чому прославити людей немає кому, як іоспівати подвиг нації? У нашої літератури, як мені видається, вже з’явилисяпекучі пролежні від сплячки, в той час, коли народ стікає кров’ю. Чому мовчитькритика? Ні, вона не німує, вона догідливо обслуговує тексти, видані переважнов одному відомому видавництві.
Так розмірковував я, в кінці вересня, із свіжими примірниками книги «Свічка на вітрі»поспішаючи до Спілки письменників. Гадав, ось він, привід розбудити аморфністьпекучою злобою дня. І панові Божку,в.о. голови НСПУ казав: «Давайте обговоримокнижку в спілці... Тут все таке, що руки обпікає…».
«А ви були на засіданні комісії з публіцистики?…» - запитав він мене.Застерігши моє здивування, пояснив: «Ось нехай вашу книжку розгляне комісія,рекомендує мені для обговорення та презентації, тоді я дам команду на включеннядо плану роботи Будинку письменника…» І кинув книжку через стіл.
Мене обпекла хвиля образи, і аби не луснути, заспокійливо кажу: «Ще маюпрохання: підпишіть на бланку Спілки листа з двох речень до міністразакордонних справ…»
Річ у тому, що один із розділів книжки називається: «Де нам узятиукраїнську Саманту Пауер?» Так звуть посла США в Раді Безпеки ООН, рудоволосужінку, яка мужньо і самовіддано на очах усього світу майстерно захищає Українувід нападок одіозного посланця Путіна - Чуркіна. Колись блискуча журналістка,письменник, лауреат Пулітцерівської премії. Я зібрав усе що міг про неї,розповів своїм читачам і хотів їй особисто подарувати книжку. Але як передатитвір до Нью-Йорка, в ООН, до офісу США? Чи не найкраще - дипломатичною поштою,з вдячністю від автора-українця. Від мільйонів наших громадян!
«Ні, - сказав самовпевнено Божко, - такого підписувати не буду...»
І тоді я, мабуть, дещо грубо заявив: «Слухай, хто тебе сюди посадив? А,можливо, ти пошлеш мене ще й на засідання комісії для затвердження теми книжки,коли вона вже надрукована? І взагалі, яка комісія з публіцистики, коли такої вприроді не існує?»
І ось цей радянський гомо сапієнс знову пнеться в начальники. Ви хочете зтакими правителями оновити літературу? Якби було куди – сплюнув би…
Оббиваючи того дня пороги Спілки я, як порівняно нова тут людина, запитуваву її секретарів, справлявся, кому ще підписати книжку, і почув, як один проіншого ці обранці, кажуть: «Який з нього письменник? Ніхто не бачив і не читавйого жодної книжки». «А про цього не скажу ні слова – підім ’ яв під себе колишнього голову, присвоївсобі роль сірого кардинала-розпорядника Спілки, намагається все вирішувати тутза всіх, перетворив «Літературну Україну» у власну домашню стінну газету…»
Що вона справді є літописом вузької купки осіб, я вже давно помітив. Та йви, мабуть, також…
Але дивина. Саме ті люди, які начебто вже без малого три роки є й моїмитворчими начальниками, і які успішно ввели нашу літературу в стан летаргічногосну за умов небувалого патріотичного підйому нації, знову ціляться на новібантини. Геть проваливши роботу, мітять у персональні зверхники всієї Спілки.Це – нещастя України!
Он, Михайло Сидоржевський. Найбільше його досягнення – у розквіті сил, при,слава Богу, пишному здоров’ї, заслужив стипендію Президента. Як мовиться вУказі: «за заслуги в інформаційній сфері». Не за досягнення на посту секретаряСпілки письменників, чи як голови Київської міської організації НСПУ. Бо тутздобутків просто нуль. Зв'язок із письменниками практично втрачений. Хто цьогоне знає? Ні зборів, ні навіть банальних привітань людей не діждешся. Я запросивйого на презентацію книжки – не прийшов. Мене особисто такий начальник зовсімне влаштовує. Ось я й подумав, коли має пан такі великі заслуги в інформаційнійсфері – нехай балотується на голову Національної спілки журналістів, там посадатакож вакантна… До речі, є багато письменників похилого віку, які потребуютьфінансової підтримки, як от Вікторія Віта, Галина Биченок, Степан Литвин,Дмитро Давидюк. Але хіба є діло панові Сидоржевському до письменників ?»
З’їзд, поспіль із О. Божком взявся вести Павло Мовчан. Якщо чесно, тотакого печерного, дрімотного управління форумом інтелігентів, якими ж, напевне,є письменники, я не бачив і навряд, чи колись іще побачу. Про все говорилося одразу,скопом, як іще кажуть «гамузом», без розбивки на обговорення за темами. Хоча,заради справедливості потрібно сказати, що підготовча група все розписала зачіткими пунктами, що й за чим, по яких розділах має розглядатися, скільки наяку проблему виділяється часу. Як ви розумієте, письменники не безграмотнілюди, і коли це потрібно можуть бути організованими, пуктуальними особами. Хочби на папері.
Але тут, як не важко зрозуміти, потрібна була не чітка організація процесу з’їзду, а належало влаштувати керований хаос, щоб, як мовиться, капусту змішати з горохом, пропускаючи на трибуну лише «своїх». І ті, якПилип із конопель, раз по раз вигукували в мікрофони, в тому числі і з залитакож, що кращого кандидата на посаду голови НСПУ за Михайла Сидоржевського немає і бути не може. З боку за цим було вельми цікаво спостерігати. Ястав записувати те, чим же аргументують свої такі безапеляційні доводи заздалегідьпідготовлені «говоруни». Ви не повірите, але це факт, і всіписьменники-делегати цьому свідки, що як під копірку кожен делегат говорив лишеодне, щоправда подаючи його у власній інтерпретації: «він створив і випускає«Українську літературну газету». І більше жодного доводу, резону на йогокористь. Наче в житті творчої людини немає інших переваг перед йому подібними.Не забуваймо, що йдеться про папаху не директора ринку, якогось тамзавгара, завідувача цвинтарем, а про голову Національної спілки письменниківУкраїни. Себто, кандидата на найбільш творчу посаду в державі.
Чому, приміром, не кажуть, що пан Сидоржевський це талановитий письменник,поет, публіцист. Цей аргумент начебто мав би бути ключовим. Що всім треба,наприклад, вчитися на творах такого автора. Вживу навіть слово – класика. Братиза приклад для власного краснописьменства. Тому, що їх просто н е м а є. Михайлояк творча особа – млин без води. Тому, думаю, що ніхто в Україні не знаєСидоржевського творця. Як взагалі скажіть, будь ласка, бодай би віддалено йогоможна поставити в один рівень із колишніми головами Спілки письменниківУкраїни, такими велетами думки і слова, як Максим Рильський, Микола Бажан,Олесь Гончар, Павло Загребельний, Юрій Мушкетик, котрі свого часу очолювали нашутворчу організацію? Язик може відсохнути через таке богохульство. І томудля мене, як людини пера, зізнаюся, це персональна трагедія. За творчу іконумені пропонують казна що…
А ось майстер інтриги Михайло Олексійович, як мені здалося, ну, просто такивідмінний. Він сидів у президії з’їзду поруч з О. Божком та П. Мовчаном, уруках котрих поперемінно знаходився керівний мікрофон і, думаю, що вмілоподавав команди, кого допускати до виступу, а кого просто таки ігнорувати. Як,приміром, мене…
Я заявку на виступ подав одним із найперших і пан Мовчан навіть назвавякось моє прізвище, прочитавши список тих, кому почергово буде представленотрибуну. Але час йшов, було вже навіть оголошено про те, що до закінченнядебатів залишилося 15 хвилин… 7 хвилин. Я піднявся на сцену, зайшов зі спини, івзяв Павла Михайловича за загривок. Добряче стиснув. Він з жахом на обличчіповернувся, замало не випустивши мікрофона, і все уловивши в одну мить, тут жезатараторив:
- Сашко, все зрозумів.Зараз, зараз тебе оголошую, сідай…
Як ви, мабуть, здогадуєтесь, на трибуну ж і далі йшли ті, хто вигукував, щоСидоржевський геній, бо він… заснував і випускає газетку. Це було чути й смішноі навіть огидно. Особливо ж мені, людині, котра ще в лихі дев’яності рокиредагувала видання, котре побило всі рекорди тиражності в державі, хоч записуй цейприклад до книги рекордів Гіннеса. А ось в «Української літературної газети»наклад складає лише кілька тисяч примірників, тоді, коли очолювана мною «ПравдаУкраїну», яку я колись із бойового листка ЦК КПУ перетворив на найпривабливіше,найвпливовіше демократичне видання, в якому молодої держави, до речі, чергу напублікацію займали керівники дипломатичних місій європейських країн акредитованихв Києві, видавав накладом у 632, 725 тисяч, і навіть мільйон примірників. Ми вокремі місяці споживали до ешелону газетного паперу! Не те, що нинішній«журналістський геній» Сидоржевський міряє все на мізерні кілограми чи пуди…
Крім того, було грішно слухати цей аргумент величності пана Сидоржевськоготому, що в залі знаходилося, знаю, десятки людей, які видають, редагують, і ягадаю, далеко не гірші за формою та змістом видання, ніж те, що собою уявляєпродукт нового українського «великого журналіста».
Як не важко зрозуміти, так слова на виступ я і не діждався, хоча заявкунаписав ледь не першим. Така ганебна «виборча технологія» була застосована тут,про яку колишній секретар НСПУ Сергій Пантюк з трибуни чітко і однозначно заявив:«у мене є десятки прикладів грубого порушення норм відбору на форум кандидатів.Сюди добиралися спеціально підготовлені «виборники» під одну кандидатуру і я цеоскаржу в суді…»
Що ж, можливо, й побачимо подібне. Хоча дуже прикро, що письменникиопустилися до такого…
Але придушуючи свого опонента Олексія Кононенка, друзі «геніальногожурналіста» Сидоржевського геть перейшли лінію пристойності. Вони стали крикомкричати про те, що опонент їхнього кандидата немає права балотуватися на посадуголови НСПУ, позаяк знаходиться… на державній службі. Найбільшу проворність тутпроявив, хто б ви думали, - пан Божко. Він вискочив на трибуну і привселюднозаявив, що група з підготовки з’їзду «прийшла до одностайного висновку, щоКононенко, як державний службовець немає права брати участі в виборах головиНСПУ». Я не втримався і пішов на трибуну. Сказав ось що:
-Люди! Ви начебто є елітою нації, тому не давайте змоги вас сприймати задурнів. Як зробив це щойно радянський громадянин Божко. Ви хіба ж забули, що єКонституція України. А вона гарантує всім громадянам, незалежно від того, чимвони займаються, хто є за фахом, обиратися до всіх органів влади, в тому числідо творчих спілок, якою є і наша громадська організація. Відносно цієї колізії,на мою думку, є два поняття ситуації: обиратися державному службовцю, іпрацювати на іншій виборній посаді держслужбовцю. Справді, працювати державномуслужбовцю головою Національної Спілки письменників не можна, бо це конфліктінтересів, але ж заборонити обиратися – це дискримінація його конституційнихправ. Олексію! (Я звертався до пана Кононенка у залі.) Напиши на аркушіі поклади перед ними в президії заяву про те, що у разі обрання тебе головоюНСПУ ти в понеділок складаєш з себе повноваження директора департаментуДержтелерадіо…
Ще я заявив, що оскільки всі заслуги пана Сидоржевського полягають у тому,що він випускає якусь там багатотиражну газету і це навіть «замітили» вадміністрації Президента, удостоївши його матеріальною стипендією, як повиннібули учинити це стосовно мало імущих, хворих журналістів, письменників, а такихвистачає, то варто, мабуть, відпустити його на роботу в Спілку журналістів…
Ви мене можете запитати, чому я виступаю за те, що кандидатура ОлексіяКононенка значно достойніша за постать Михайла Сидоржевського.Пояснення, сподіваюся, ви знайдете в другій частині мого виступу на з’їзді,якого мені, на жаль, так і не дали змоги виголосити.
«Сірі кардинали водяться лише в середовищі сірих людей, поруч зпримітивними, слабохарактерними керівниками. Тому не повинні вони вільнопочуватися поміж елітою суспільства – письменників. Щоб позбутися цієї напастіназавжди – обираймо головою спілки Олексія Кононенка. Людину високих ділових якостей,твердих принципів, відому в середовищі структур влади і видавничого бізнесу,чудового поета, прозаїка. За яким стоїть і команда однодумців, котрі, знаю,розробила проекти щодо виходу з економічного тупика, піднесення престижностілітератора в суспільстві через законодавче закріплення цих положень, а також удержавних актах виконавчої влади. Створення при Спілці, приміром, клубумеценатів імені Богдана Ханенка.
Знаю, приміром, що Олексій готується на правлінні Спілки виступити зініціативою створення своєрідного ротаційного інформаційного батальйону з числаактивних, писучих літераторів, які зголосяться реагувати своїми статтями,виступами на радіо і телебаченні щодо провокативних викликів інформаційноївійни з Московщини.
Хто як не Спілка письменників має нині на повен голос заявити про те, що вдержаві вкрай потрібне Міністерство інформації з захисту комунікаційногопростору, і тут має бути створений сектор, який має використовувати силинасамперед письменників, як майстрів слова і відповідного впливу на маси.Панові Кононенку, гадаю, варто буде потурбуватися про те, щоб на державнихтеле- і радіоканалах, зокрема, й у регіонах, в інших редакціях ЗМІ буливиділені спеціальні години для виступів літераторів. Тільки так переможемо…»
А якщо чесно, то відчуття від перемоги на виборах «великого редактора» длямене особисто принизливе. Куди ж ти йдеш, моя Україно? Хто тебе веде в світлітератури? Якби побачили це Рильський, Бажан, Козаченко, Гончар, Загребельний,вони б очам своїм не повірили. Дуже ж здивувалися б цьому немічному вибору. Щож стосується Юрія Михайловича Мушкетика, то аксакал добірного літературногополку у своєму виступі на з’їзді, до речі, однозначно вказав на Кононенка. Так,так, не прислухалися і в черговепомилилися… Але тепер уже зумисне. Під технологію.
Час сірості продовжується… Боляче бачити те, як письменники, взагалі ж бо Богомобдаровані люди, перетворюють себе у нікчемних пішаків, рабів інтриганів. Якпісля цього можна вірити в щирість їхніх творів, якщо вони служать у прислузісірих-сірих літначальників.
Найбільш образливим для мене особисто є те, що поруч із Сидоржевськимлітературним начальником знову виплив глибоко радянський совок Олександр Божко.За що такий гріх нашим творчим людям, тобі, моя Україно?