Із вечорап’ятниці біля крайньої хати вулиці Чехова, що на Червоній гірці райцентруАндрушівка Житомирської області, де мешкає Василь Рудюк, з’явилася величезнагора струганих дощок. Шістдесятки, завширшки сантиметрів із 45-50, такі, що йна підлогу, й на лавки – кращих не відшукати. Метикуваті господарі, приховавшигаманці в кишенях, потяглися під оселю Василя, аби прикупити дошку-другу. Бо жне деревина, а золото…
Рудюк, молодий та кріпкий таксист лукаво гнув таку ціну, що ніхто звіснопридбати того добра не міг. А поморочивши голову казав: «Дошки непродаються. Приходьте вранці я даром віддам…»
О пів на восьму ранку біля крайньої хати вже було зо три десятки людей.Працював движок компресора, люди обробляти дошки рідиною проти гнилі ішкідників. Інші, немовби ті роботящі мурахи носили гарні як дзвін дошки домосту.
Андрушівку розділяє тихоплинна річка Гуйва, повновода притока Тетеріва збасейну Дніпра. Червона гірка, урочище на природньому пригірку, відділенаширокою водною гладдю від центра міста. Мешкає тут декілька тисяч громадян.Береги з’єднує два мости. Один новий, автомобільний, розташований на окраїнірайцентру і ним може користуватися лише невеличка частина жителів Андрушівки.Основному ж прошарку мешканців найвигідніше послуговуватися старим, споруджениміще за царських часів переходом. Звели його діди-прадіди - майстри всесвітньовідомого цукровара Терещенка. Бо одразу за річкою від Червоної гірки цукровийзавод. Власне, лише залишки від нього. Більше сотні років його гудки і будилилюдей, і сигналили відбій о дванадцятій ночі, коли закінчувалася остання змінау випарників "білого золота". Вирізали з підприємтсва все живе іцінне сучасні варвари скоробагатьки, перетворили на пустку. Від тогозалишився лише остов заводу з височенною трубою, а побіля нього старий,драний, гнилий міст.
Колись від був єдиним шляхом сполучення із лівим берегом в окрузі, із центромрайцентру. Їздили ним гарби, вози й брички, бігали полуторки й ЗІСи, Колхиди. І найпекучішою проблемою багатьох десятиліть залишалося - спорудитинового, кам’яного моста. Слава Богу стяглися на такий. А про цей, звісно, жзабули. Мається на увазі влада, не люди. Позаяк для більшості мешканцівЧервоної гірки саме він і надалі залишився головною життєвою магістраллю. Черезнього щоденна дорога сотням школярів і тисячам містян. Та й жителямцентру міста через нього найближчий шлях і в районну лікарню, бо вона направому березі Гуйви знаходиться, і санепідемстанція тут, і лісництво. Мало хто робить гак у декілька додаткових кілометрів, аби скористатисязалізобетонним мостом. Туди добираються лише на авто…
Звісно, що старий міст через похилий вік так захирів, несучі балки його такзістарілися, повивітрувалися від часу, що через нього вже було страшно не те,що їздити, навіть ходити. Поміст весь у дірках. І сьогодні вранці зненацька вседовкруги переправи так ожило, заспівало бензопилами і стукотом молотків,веселими голосами, дзвінким сміхом. І не повірите – розцвів старий міст навітьяскравими прапорами…
Гору дощок від крайньої хати Василя Рудюка люди стали переносити домосту. А там бригада майстрів зривала гнилий настил, стелила нову основу, а поній ладнала золоті як дзвін дошки.
Ось як це виглядало:
- Організував усе он той, що заліз майже під міст, - показують чоловіки намолодика у шортах і скромній тенісці. З вигляду років із тридцяти, худорлявий,спортивної зовнішності.
- А хто він?
- Так це ж голова нашої районної державної адміністрації.
Знайомлюся: Роман ВасильовичГаврилович. У жовтні буде 33-и. На цій посаді з березня нинішнього року. Зафахом – ветеринарний лікар, за покликанням активіст, організатор мас,колективіст, душа будь-якого гурту. Тому, власне, й голова тутешньої місцевоївлади. І все що є на мосту – від дощок до цвяхів і шурупів – продукт йогостарань. Оскільки міст ніде не значиться, як казенне добро, то й ніякихасигнувань на його утримання віднайти не можна було. Все робилося в складчинупід проводом «Свободи», партію якої представляє в районі Роман Гаврилович. Ниморганізована і ця толока...
Коли робив світлини, чоловікижартома запросили мене на випробування мосту.
- А ви знаєте, - сказав я їм, - як випробовують свої об’єкти фахові мостобудівці?
У відповідь мовчанка. Тоді я їмрозповів, як про те десь прочитав. Здаючи свій об’єкт, приміром,мостобудівники-залізничники стають під міст, коли по ньому пускають першийвантажний залізничний потяг. Себто, високу якість робіт гарнатують своїмжмиттям...
- А ви стати під свій об’єкт готові, хлопці? - запитую.
Хлопці у відповідь багатоголосегукнули: «Готові!» Голова районної адміністрації Роман Гаврилович лише скромноусміхнувся…
***
А щоб мали ви, друзі,повну уяву, що то воно за Андрушівка, і яка тут непереквітна краса, то подаювам вигляд із обновлюваного "Свободою"
моста. Там, за плесомГуйви, видно сучасний автомобільний міст про який ідеться у моєму тексті.Погодьтесь, туди далеко обходити людям. І тому слава "Свободі"!