Пронос на… інавгурації
Що, скажіть, найважливіше було громадянам України побачити-почути втрансляції з Києва під час інавгурації нового глави держави?
Окрім тронної промови Президента, звісно, ж те, хто та звідки, з якоїдержави, з якого кінця світу, в якому ранзі приїхав на врочисту коронацію ПетраПорошенка в Україну, котру вороги-московіти щохвилини в своїх ефірах неприпиняють обзивати і фашистською, і бандерівською. Подібне - водночас повагадо всіх нас і мужність, відвертий виклик Кремлю…
Це все одно, як люди хочуть знати те,хто приїхав на весілля…
Як про це дізнатися, скажімо, людям десь у селі, чи в місті? Особливо тим,хто живе без Інтернету…
Та звісно ж,ввімкнути 5-ий телеканал, чи так званий Перший Національний, які демонструваливсі урочистості наживо…
І я це роблю. Ось наступає та мить, коли спікер парламенту починаєпредставляти високоповажних гостей, котрі залишивши всі свої державні справивирушили на береги Дніпра, аби засвідчити свою повагу українському народу ійого вибору 25 травня ц.р. Це вияв високої шани і респекту. Україна має знатицих лідерів держав і урядів…
Головуючийзачитує: «Президент Австрії… Президент Албанії…»
Ну, а далі ніхто й нічого не почув із урочистостей. Позаяк у прямому ефірі розпочався вербальний пронос у двох ведучих. Замістьтого, щоб дати змогу українцям вслухатись, хто ж приїхав на інавгурацію, цідвоє, перекривши офіційну трансляцію урочистого засідання Верховної Ради упродовжвсього часу представлення почали щось щебетати таке, яке не тулилося ні в яківорота. І який, приміром, колір очей у першої леді, ще щось про батька новогоглави держави, і навіть про погоду. Всі змушені були споглядати картинку із парламентськоїзали, а чули лише марення ведучих.
Несли такі дурниці, які, ну, ніяк не пасували до часу і дії тріумфальноїцеремонії. При чому, ведуча раз по раз ставила прізвище Президента у пришелепуватуантиукраїнську невідмінювану форму. На ворожий московітський манер, що надавалоособливого фальшу всім її словам…
Мені довелося дивитися трансляцію на одній із крупних залізничних станцій,очікуючи свого потягу. Добра сотня випадкових людей зібралося перед екраном. Ізгурту кілька разів іще до початку врочистостей чулося щось таке, на манер: «А, нумо,погляньмо, хто нас поважає… хто приїхавдо нашого Петра…»
Еге, почуєш, якщо двоє з проносом вважають, що для України стократважливіше знати не те, в яких краях і країнах поважають, шанують українців, аїхні недорікуваті, безграмотні пафосні базікання.
Один чоловік у картатій сорочці, підвівшись у залі, голосно, аби всі чули,сказав: «Коли б таке мені показали дома,я вже б давно розбив цей телевізор…»
Хтось метикуватий переключив трансляцію з 5-го телеканалу на Перший. Мовляв,можливо, тут розумніші працюють журналісти. Якби не так. І тут були ці ж двахворих голоси. Всі телеканали, схоже, транслювали один і той же відеосигнал…
Я теж спересердя лайнувся про себе і також вийшов на вулицю до молодоголіта. Подалі від телемаячні…
