Після геноциду 1932-1933 років, комуністичнадоба найбільше завинила перед українським народом знищивши геніянаціональної культури і справжнього велета духу Василя Стуса. Бо якби жив він,ми б давно уже мали свого Нобелівського лауреата в царині поезії. До речі, вжетієї далекої пори, коли він знаходився у розквіті своїх творчих сил, українськадіаспора, оцінивши по достоїнству потенціал нашого пригнобленого духовника,котрого кагебісти катували в карцерах і одиночках, готували матеріали дляпредставлення його на найвищий світовий титул.
Такої незбагненної величі був цей чоловік. Іпозаяк Нобелівську премію присуджують лише живим людям, саме тому йогозамордували. Осиротили Україну на віки…
Ви ж погляньте, якоюдивовижною сміливістю обдарував Василя Стуса Бог, коли іще в серединісімдесятих років минулого століття на весь світ він без вагання заявив:"Бути радянським громадянином — значить бути рабом…"
У нас і по сьогодніще дехто не може уяснити прозору, як світ істину: російська імперіядопоки жива, допоки вагаються в своєму виборі українці – йти їм на Захід, доблагословенного Євросоюзу, чи залишатися в багні російської духовної тундри… Ітому, мабуть, можна зрозуміти рішучість членів журі щорічної премії ВасиляСтуса на чолі з філософом, колишнім дисидентом Євгенієм Сверстюком, які всі трипризові місця нинішнього Василевого Різдва віддали активним майданівцям -Руслані Лежичко, Святославу Вакарчуку і Сашкові Положинському. Саме вони своєюенергійною творчою діяльністю ламають давні стеоретипи, сприяють діяльномуформуванню громадянського суспільства в Україні.
Отримавши премію з рук сучасного моральногоавторитета суспільства Євгенія Сверстюка, Руслана заспівала. Виконувала славеньгімн України, різдвяні колядки. Схвильований Сашко Положинський, який назвавпремію Василю Стуса головним своїм здобутком, прочитав пронизливого вірша наякого вже завтра запише нову пісню. І не виключаю, що вона стане свіжимпатріотичним хітом для Майдану. А ось Святослав Вакарчук продемонструвавсправжні філософські якості, виголосивши зі сцени захоплюючий спіч проморальних авторитетів України Василя Стуса і Євгена Сверстюка, про героїку істрах людей. Запитував у притихлого залу: "Чому ми так багато говоримо прогероїзм, і так рідко вчиняємо подвиги?" Відповіді, зрозуміло, не було.
Вручення преміїВасиля Стуса відбувалося у вівторок, 14 січня, в столичному Будинку вчителя наВолодимирській. У приміщенні, яке колись чуло голоси Симона Петлюри, ВолодимираВінниченка. В тутешньому залі (а це я уточнив у господарів) п'ятсот місць. Іось на таку знакову подію, як вручення щорічної премії Василя Стуса (авідбувається подібне перед Святвечір із 1989 року), прибуло, разом ізфольклорним ансамблем "Дай, Боже!", людей із двісті. Ну, може, надесяток більше.
І це, підкреслю, вцентрі Києва, вечірньої пори. До переповненого Майдану лише кілометрів два – небільше. У залі знані борці за незалежність України Євген Сверстюк, ВасильОвсієнко, Олесь Шевченко, троє найпопулярніших митців. І нікого, приміром, відНаціональної спілки письменників України, її Київської організації.
Щось тут не так.Чесно кажучи, мені було соромно через це за нас, українців, перед пам'яттю моговеликого земляка Василя Стуса…