Хронічнепротистояння в Україні громадян та чиновників носить не випадковий характер.Держава залишається апаратом гноблення українського народу, а не служіння йому.Політичні партії змагаються не за право обслуговувати суспільство, а заможливість ним, нехай і на час своєї каденції, правити. Відповідно міліція,СБУ, прокуратура та інші інститути легального насильства були, є і будутьвладо-, а не правоохоронними органами. Беркут ніхто не буде люструвати, бо вониготові так само віддано виконувати злочинні накази вже нового режиму.
Система відпочатку є антагоністичною до народу. Будь-які спроби її очолити, призводять допояви нового Дракона. Будь-які намагання зламати, кидають країну у вир анархіїі неминучого поглинання агресивним сусідом. Але ситуація не безнадійна. Воналише вимагає правильних дефініцій.
В Українітрадиційно плутають державу, як форму самоорганізації нації під проводом одногоуряду, та суверенну державу, як суб’єкт міжнародного публічного права, що маєвизнану іншими суб’єктами владу над певною територією. Безперечно, в багатьохвипадках, коли ми маємо справу з країнами вестфальського суверенітету, ціпоняття збігаються. Проте не в нашому випадку.
Якщо ми хочемопобудувати нову державу, при цьому не позбувшись повністю території, за якоюміжнародне співтовариство визнає наш суверенітет, нам потрібно будувати їїпаралельно. Лише після формування резервного скелету, можна буде безжально табезболісно зруйнувати той феодально-олігархічний барак, в якому ми з вамиживемо.
Очевидно, що допобудови нової домівки, нам доведеться жити в цьому бараці і навіть братиучасть в його незначних поліпшеннях. Зрештою, навіть бараки інколи потрібнобілити і виносити з них сміття. Проте ми не повинні ні на секудну забуватисьпро тимчасовість нашого в ньому перебування і неможливість еволюції бараку убудь-що, придатне для повноцінного проживання.