Спільні знаменники для України

Я кепсько розбираюся в математиці, але з дитинства пам’ятаю правила спільних знаменників, і чому не можна ліпити пів яблука до половинки стільця за законами логіки. Тим самим правилам підкорюються і публічні комунікації, особливо – якщо йдеться про розмову із нацією. 

Що об’єднує людей

Люди – це соціальні тварини, які вірять в дива і будують повітряні замки, а потім у цих замків з’являється фундамент і сходи піднімають нас все вище. Нас об’єднує простір, нас об’єднує залежність один від одного, нас об’єднує віра в те, що разом краще, ніж окремо. Національна валюта – один із найдивовижніших прикладів того, як віра людей перетворюється у дуже конкретні матеріальні речі. 

Сучасні європейські держави пройшли шлях від роздріблених королівств до національних держав, які з часом перетравили ідею етнічної нації на націю громадянську – та, яка єднає законом та правами на чітко визначеній території. Західний світ запропонував колишнім колоніям свою модель світу, але вона майже ніде не спрацювала, як було задумано, – карго культ замінював соціальні інститути, а корупція пожирала будь-які позитивні ініціативи знизу. 

У ХХІ столітті держави стали ще складнішими, в них сотні соціальних груп здатні існувати в своїх інформаційних бульбашках і не помічати одна одну – поки, звісно, хтось комусь не створює проблем. Технології, сучасні комунікації та загальне виборче право створили політичну реальність, у якій виграє той, хто знайде спосіб догодити всім. Звісно, що коли ти маєш справу не з монолітними класами чи етносами, коли у тебе замість традиційних медіа (комунікації від одного джерела до мас) є тисячі цільових аудиторій у нових медіа (комунікації від багатьох до багатьох), ти маєш знаходити ідеї, прийнятні для всіх, або хоча б для умовної більшості. Якщо ж дивитися на соціальні групи не з позиції інтересів, які їх формують, а з точки зору комунікацій, то можна припустити, що саме можливість точкового донесення інформації від великої кількості медіа до подрібленої аудиторії, яка сама при цьому може виступати джерелом інформації, і стало причиною атомізації суспільств. І те, що творці Мережі вважали інструментом для прямої демократії насправді стало технічним варіантом війни всіх проти всіх. 

Домайданні політики не заморочувалися із пошуком ідеї, яка б об’єднувала – і грати на розбіжностях було набагато легше, особливо, коли це співпадає із інтересами північно-східного сусіда. Тепер маємо запит на ідею, яка б надихнула і тих українців, які вважають Революцію Гідності першим кроком до омріяної України, і тих, кому ця подія, щонайменше, байдужа. 

Три горішки для Попелюшки 

Ідеї, які мають потенціал об’єднання українців: 

– Єднання від заперечення. Йдучи шляхом визначення чим ми не є – знаходимо Україну. Перш за все, нам в цьому допомагала Росія. Кучмівське “Україна – не Росія” допомагає вирізнятися, але все одно тримає нас в орбіті “Руського миру”, “Геть від Москви” Хвильового – лишиться актуальним ще на довгі роки. Хтось назве цей шлях “малоросійським”, адже в корні – жертовність, приреченість, та й певний Стокгольмський синдром. 

– Єднання за образом. Приєднання України до ЄС за суттю є менш амібітною задачею, ніж побудова Європи в Україні – це і тяглість цілей обох Майданів, і особлива місія України – яка може надихати Європу в часи, коли вона страждає від нестачі мрії та спільності. Єдина обмовка – тут легко зманіпулювати образом європейського добробуту (освітлені заасфальтовані вулиці) ігноруючи фундамент – права людини та правосвідомість, гідність та активне громадянське суспільство. 

– Єднання приреченості. Завжди можна виїхати з країни (хоч це і не гарантія, що країна виїде з тебе), але тим, хто тут живе, не лишається іншої альтернативи як будувати країну своєї мрії в межах існуючих кордонів. Софія Ротару зі своїм “І Україну, бо в нас іншої нема” та Тарас Шевченко “В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. Нема на світі України, немає другого Дніпра, А ви претеся на чужину шукати доброго добра”, нагадують про те, що єднатися треба, бо ми приречені на це. І якщо вже всі живемо в цій країні, то маємо шукати спільну мову. Цікаво, що власне сам процес єднання в цьому випадку є супер-цінністю, яка є важливішою за геополітичний вектор чи політичні свободи. Промова президента Зеленського вкладається в цю канву – бути єдиними щодня у взаємній повазі – як національна ідея, а спільне бачення майбутнього “успішна та квітуча країна, де немає війни” – ключова об’єднуюча теза. 

Однак, щоб така модель спрацювала, не можна ігнорувати Інші цінності. Неможливо пропонувати суспільству об’єднуватися суто навколо матеріального добробуту, ігноруючи його культурні чи політичні цінності, це точно не про взаємну повагу та гармонію. Згадуючи правила пошуку найменших знаменників – не можна на одні ваги ставити комфортне життя та погляд на історію, перше – потребують усі, але воно не є крайнім критерієм вибору. Це просто різні типи потреб, і без вгамування тих або інших – справи не буде. 

Для того, аби “єднання приреченості” спрацювало – потрібно як мінімум забезпечити умову номер 1 – безпеку існуючих кордонів. Бо якщо не буде цього – то знищується та сама приреченість – котіться на всі чотири сторони, як то кажуть. Особливо моторошно це думати зважаючи на те, що Україна знаходиться в стані війни і немає безпеки та цілісності кордонів. 

Рівно 6 років тому я була на зимових канікулах у батьків в Криму. Тоді я ще погано усвідомлювала, що у мене забирають рідне місто та півострів, на якому до мене народилося 5 поколінь Гончарів, Кравців, Склярів. Тоді мене гріла думка, про те що “Україна – це я”, і там де я – там Україна. Якщо зараз мені кажуть, що основа нашого єднання – це паспорт, який як відомо, можна легко обміняти. Мене це лякає, бо я знаю, що кордони менш міцні, аніж віра людей у спільність, віра один в одного. 

Навіть ті, хто анітрохи не симпатизує президенту Зеленському, можуть дати йому шанс на побудову діалогу між українцями, які по-різному бачать майбутнє держави. Але поки він здійснює свої задачі, я із тисячами інших буду втілювати “єдність за взірцем”, пильно слідкуючи, аби основа єдності – безпечні кордони – лишалася в пріоритетах. 

В часи глобальних криз і насуваючогося кліматичного апокаліпсису можна обрати значно благородніші місця докладання своїх зусиль. І доки кожен з нас має можливість будувати Храм, замість того аби просто носити каміння (асфальтувати/електрифікувати вулицю), неможливо уникати питання, яких богів цей храм.