Рік після Парижу

Навесні минулого року Володимир Зеленський в інтерв’ю The Guardian сказав, що він дає собі та народу України рік на виконання Мінських угод. Після цього домовленності мають переглядатись, а формат змінюватись.

Буквально через рік після цієї заяви почались проблеми із таймінгами. Українці звернули увагу на те що рік закінчується, пані Мендель у свою чергу зазначала, що треба відштовхуватись не від інтерв’ю англійському виданні, а від досягнень домовленостей на Паризькому саміті в рамках Норманського формату.

Довіримось пані Юлії і підведемо підсумок роботі Зеленського в напрямку реалізації Мінських угод. Нагадаю, що рік назад в Парижі було досягнено домовленості по трьох напрямках:

Невідкладні заходи зі стабілізації ситуації в зоні конфлікту:

- всеосяжне припинення вогню;
- продовження роботи з розмінування;
- до березня 2020 року розвести війська ще на трьох ділянках;
- обмін утриманих і засуджених осіб «Всіх на всіх»;
- створення нових пунктів пропуску через лінію зіткнення;
- допуск СММ до всієї території України, в тому числі окупованої;
- заходи з імплементації політичних положень Мінських угод;
- імплементація «формули Штанмайєра» в українське закондавство;
- моніторинг виконання.

Якщо сухо оцінити сім пунктів, які мала виконати Україна з Росією, то не значний прогрес можна відмітити в трьох, це:

- зменшення інтенсивності бойових дій на східному напрямку російсько-українській війні;

- створення нових КПВВ («Щастя» та «Золоте»);

- продовжується обмін особами між Україною та РФ.

Інші пункти не виконані від слова зовсім, але відповідальність тут лежить на Україні лише на половину, адже як би Україна не хотіла обміняти всіх полонених, чи розвести війська, але тут має бути двостороння робота. Російська Федерація так само має брати участь у цьому процесі, і відповідальність лежить в першу чергу на них, як на країні-агресорі.

Заява прес-секретаря Офісу Президента Юлії Мендель про те, що Україна виконала всі пункти Паризького саміту є абсолютною брехнею і пафосним чьосом, який розрахований на українських лохів та закордонних партнерів. Це є істина.

Але говорячи про річні досягнення В.Зеленського на терені досягнення миру ми стикаємося із інформаційними міфами, яки виходять і від офісу Президента і від його опонентів.

Головні тези Офісу Президента направлені на зміну фокусу сприйняття роботи ОП з того, що зроблено в рамках домовленностей в Парижі на локальних успіхах, які успіхами не являються. Розповіді про те, що ми нав’язали свій порядок денний РФ – це маячня, яку не витримає жодна перевірка логіки.

Що ж до тез опонентів, то вони чітко сформовані в блозі Єлісеєва «10 уроків Парижа: як має змінитися курс Києва у діалозі про Донбас. Які ж уроки вбачає «ЄС»:

1) Для миру на Донбасі не достатньо зустрічей на вищому рівні.

2) Пробуксовування мирного процесу відбувається не через хибність Мінських угод.

3) Згода Зеленського на «формулу Штанмайєра» ускладнила Мінський процес.

4) Інтереси Києва і Москви в переговорному процесі є взаємопротилежними.

5) Кількість миротворчих ініціатів не тотожні якості.

6) Підвищення статусу ТКГ є невиправданою.

7) Процес звільнення заручників стагнує.

8) Фокін – це символ інтелектуально-кадрової проблеми Зеленського.

9) Режим тиші не є підміною всього безпекового комплексу.

10) Всі рішення по Донбасу мають відбуватись в діалозі з українським суспільством.

Якщо проаналізувати всі тези, то вони лише фіксують реальність, яка не змінюється з 2015 року, а по друге він боїться сказати одну просту річ – Мінські угоди реалізувати не можна, і єдиний хто взагалі реально намагався це зробити – це Петро Порошенко у серпні 2015 року. Включаючи і «формулу Штанмайєра» про беззастережність якої П.Порошенко казав ще в далекому 2016 році.

Тож, якщо підсумовувати, то Офіс Президента зробив все, що реально міг зробити в рамках Мінських угод, більше без двосторонньої згоди РФ – це не можливо, в той же час слід визнати, що Мінські угоди реалізувати неможливо, адже закріпити в Конституції України автономію ОРДЛО ми не зможемо.

Наразі перед В.Зеленським стоїть питання відповідальності за свої слова. І якщо він цінить своє слово, то ми на порозі перегляду перемовного формату і ескалації бойових дій, що невідворотньо при реформуванні Норманського формату, якщо ж ні, то нас чекає ще п’ять років танців із бубнами. У той же час окремо відзначу, що ситуація замороженого конфлікту занадто вигідна нашим західним партнерам, щоб отримати від них підтримку в питанні реформування Норманського формату.