Напередодні виборів місцеві еліти раптово згадують про своє бажання боротись за долю, добробут і цноту свого виборця. Боротьба відбувається у проактивний спосіб, коли обирається рішення центральної влади, яке визначається негативним.

Логіка доволі проста. Влада завжди не популярна. Центральна влада не популярна тотально. В українському суспільстві досі популярні трайболічні ідеї, які можна виразити однією фразою: «Нам тут краще видно, ані ж цим столичним».

Тож місцеві еліти, щоб не надавати пояснень, чому за п’ять років їх управління селом, містом, областю нічого толком для громади не зроблене – створюють образ злого Києва, який або шкодить, або нав’язує неприйнятні рішення.

Заручником такого передвиборчого загострення нині стає гральний бізнес. У цьому місяці вже дві обласні ради прийняли рішення заборонити гральний бізнес на території області – це Рівненська та Тернопільська обласні ради.

Це до речі не перший демарш регіонів. Щодо прямого бойкотування карантинних заходів запроваджених Кабінетом міністрів України вже виступали мер Черкас, Тернополя, Луцька. І до речі це доволі небезпечна тенденція, адже як би мені не були неприйнятні карантинні обмеження, але якщо вони не порушують конституційних прав і свобод, то вони мають виконуватись. Якщо кожний регіон вирішить на свій розсуд виконувати чи не виконувати той чи інший закон, чи нормативний акт, то дуже швидко ми скотимось до рівня Сомалі. Але місцевим елітам не слід тішити себе ілюзіями, що вони стануть місцевими «царьками». Як показує досвід Сомалі, коли починається анархія «царьком» стає найбільш відбитий попуас, в якого є така ж відбита наглухо команда.

Відключити

Тож загравання із власним електоратом, то все дуже цікаво. Так само як цікаво, що за всім цим заграванням місцевий виборець дійсно забуває, а що ж для нього зробила саме місцева влада за той час, що їм був відведений. Не хочу нікого образити, але Рівненська і Тернопільські області за рівнем валового регіонального продукту за даними на 2018 рік  займали 23 і 24 місце серед усіх регіонів України.

І якщо б в цих регіонах дійсно не існувало тіньового грального бізнесу, у вигляді залів «лотерей» на кожному перехресті, то я б ще міг повірити у щирість місцевих народних обранців, які боряться за цноту української душі. Тобто, бурштин капати можна, ліс рубити можна, казино – зась. Але…За великим рахунком гральний бізнес в усіх регіонах України існує, але у найбільш ганебному своєму вигляді, коли гроші отримують чиновники і «криша» із силовиків, права гравців не захищені від слова абсолютно, а ті хто мають дійсну залежність від гри програють останнє.

Легалізація ж грального бізнесу базується на зовсім протилежних принципах: сплати податків, захищеність прав гравця, заборона гри для лудоманів. Тож якщо гральний бізнес існував завжди, але забороняти його стали тільки тоді, коли його почали приводити в цивілізоване русло, то постає логічне питання: «Що важливе для місцевих еліт – добробут рідного краю чи популізм і вибори». Гральний бізнес дасть легальні робочі місця і податки в місцеві бюджети, в той час як тотальна його відсутність лише спровокує тих хто хоче зіграти, наприклад, в казино поїхати до Львова і залишити свої гроші там.

Напередодні місцевих виборів політиків марно закликати до логіки. У всіх учасників виборчих перегонів лише день виборів в очах. Але я дуже сподіваюсь, що після 25 жовтня місцеві еліти схаменуться і зрозуміють, що ми будуємо Україну, а не Сомалі. І передвиборчий піар треба залишити для передвиборчого періоду і надалі послуговуватись лише законом і інтересами громадян.