Вже більше двох років в Україні мусуються слухи про президентські амбіції Святослава Вакарчука. Ці слухи провокує не тільки активність пана Святослава, який вирішив повчитись в США і допомогти в навчанні іншим, а й любов українців до месіанства. Ще більш вірогідною його кандидатура стала після того, як рейтинг  Андрія Садового був знищений у «сміттєвій війні» з Гройсманом. І хоч Андрій Іванович відповів на блокаду сміттєву блокадою вугільною, та все ж в уяві більшості українців наразі він асоціюється лише з Грибовичиським сміттєзвалищем.

Святослав Вакарчук втілює в собі всі ознаки українського месії. Україномовний українець, прозахідних поглядів, який створив себе сам (може зв’язки батька – декана факультету і допомогли йому на старті кар’єри, але хто б не допоміг рідній дитині). Пан Святослав доволі поміркований в риториці та діях, він не робить різких кроків і посміхається голлівудською посмішкою. Дехто його порівнює з Рональдом Рейганом, мовляв актор може стати гарним Президентом. Я погоджуюсь, але перед тим як стати Президентом країни Р. Рейган три роки відслужив у збройних силах власної країни під час війни, шість років був у раді директорів а потім очолював Гільдію кіноакторів, вісім років губернатором штату Каліфорнія. Тобто загалом 14 років управлінської діяльності. А що у Вакарчука? Рік у Верховній Раді України і втеча з корабля коаліції, парусами якої він був. Тож порівняння неспіврозмірне.

Багато хто говорить про нові обличчя у політиці, але, любі мої, в політиці не буває нових облич. Бувають обличчя свіжі, які в нас ще не викликають одрази. Але не нові. Адже за кожним «новим» обличчям стоять гроші і медіа «старих» олігархів. Звичайно, ти можеш мати велику впізнаваність, але тільки медіа можуть створити зі співака чи коміка політичного лідера з претензією на нового месію.

Процитую Юрія Макарова: «Вакарчук та грантожери – випестений у штучний спосіб політики із пробірки, із яких грантодавці намагаються виховати «справжніх, вільних українців». Від себе додам, що також я не вірю у те, що лідерів можна виховувати в пробірці, а потім видавати на гора кажучи «вітаємо, це Ваш новий Макрон». Як би це не прикро звучало, але більшість «справжніх, вільних українців» зараз лежать в землі Донбасу, або мають пост травматичний синдром, і сама держава їх вважає опасними для суспільства.

Я жодним чином не проти того, щоб українці передали гетьманські клейноди Святославу Вакарчуку, і до речі, якщо він вийде у другий тур Президентських перегонів, то в нього є шанси перемогти і Юлію Тимошенко і Петра Порошенка. Але чи стане в нього духу відстоювати інтереси України перед тими хто приведе його до булави? Чи зможе він сказати «Ні!» численним грантожерам, не численним олігархам та обраним друзям з Львівської Політехніки та Львівського національного Університету? Особисто я не маю відповіді. Зможе – молодець. Не зможе – натовп розіп’є його на Хресті, який буде зроблений з дошок, трону на який його приведуть українці.

Відключити