Громадські обвинувачі займуться корупціонерами

Питання боротьби з корупцією, на жаль, було та є досить актуальним для України. Адже за результатами нового Індексу сприйняття корупції 2014 від Transparency International (міжнародної громадської організації по боротьбі з корупцією та дослідженні питань корупції у світі, представництво якої функціонує і в Україні) наша країна  опинилась на одному рівні з Угандою та Коморськими островами як одна з найбільш корумпованих країн світу.

У зв’язку із цим наш законодавець не припиняє рухатися у напрямку вдосконалення законодавства в зазначеній сфері. Зокрема, 22 травня 2015 року Верховною Радою України  прийнято в цілому проект Закону №1165 від 02.12.2014 р, яким передбачається внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення ролі громадянського суспільства в боротьбі з корупційними злочинами.

Метою зазначеного проекту є впровадження у кримінальне процесуальне законодавство інституту громадського обвинувачення в сфері службових злочинів з ознаками корупційних діянь для  одержання державою реальної допомоги суспільства в протидії корупції. 

Серед службових злочинів з ознаками корупційних діянь, щодо яких може бути здійснено кримінальне провадження у формі громадського обвинувачення, законодавець називає злочини, передбачені статтею 368 (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою), а також статтею 370 (провокація підкупу) КК.

У зв’язку із цим Законом вносяться зміни до Кримінального процесуального кодексу України (КПК), Кримінального кодексу України (КК) та Кодексу України про адміністративні правопорушення ( КупАП). 

У КПК введено поняття «громадський обвинувач», яким визнається фізична або юридична особа (в тому числі громадське об’єднання), яка безпосередньо є потерпілою від кримінального правопорушення (за ст. 368 або ст. 370 КК) або якій стало відомо про вчинення такого правопорушення щодо інших осіб, та яка подала слідчому, прокурору заяву, повідомлення про вчинення відповідного кримінального правопорушення, а також заяву про проведення кримінального провадження у формі громадського обвинувачення. 

Є абсолютно логічним передбачені Законом обмеження кола осіб, які можуть виступати обвинувачами. Так, громадським обвинувачем не може бути особа, яка за своєю посадою зобов’язана виявляти і розслідувати кримінальні та інші правопорушення, вести боротьбу зі злочинністю (тобто слідчий, прокурор, оперуповноважений та ін.), яка має судимість, недієздатна або обмежено дієздатна.

Причому участь громадського обвинувача в кримінальному провадженні одночасно в процесуальному статусі свідка, потерпілого чи його представника, іншого учасника кримінального провадження не позбавляє його процесуального статусу громадського обвинувача.

Громадський обвинувач має право ініціювати особливий порядок кримінального провадження, користуватися технічними засобами для фіксування злочинів, подавати клопотання про застосування заходів забезпечення, оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, одержувати копії процесуальних документів та письмові повідомлення, а також інші права, передбачені КПК.

Таким чином, громадський обвинувач завдяки наданим Законом правам стає повноправним учасником розслідувань кримінального провадження.

Слід зазначити, що приватне переслідування в кримінальних справах, тобто можливість висування обвинувачень у злочині перед судом не уповноваженим державним органом, але приватною особою (фізичною насамперед, але не тільки), відоме праву багатьох країн. Найширші можливості для цього існують в Англії, де ще у 18 столітті практично всі кримінальні справи в судах велися за позовами потерпілих. В інших юрисдикціях такі можливості обмежені, але також присутні, у тому числі в країнах континентального права.

В Україні наразі можливості підтримувати обвинувачення пересічним громадянином в суді є достатньо обмеженими. Зважаючи на це, головна увага в Законі зосереджена саме на допустимості доказів, які подає громадський обвинувач з метою початку кримінального провадження. Адже, як відомо, успіх у виявленні корупційних справ та викритті корупціонерів сильно залежить від можливостей одержання аудіовізуальних доказів, фотографій, головним джерелом яких зазвичай є негласні слідчі (розшукові) дії з використанням спеціальних технічних засобів, які пересічний громадянин самостійно здійснити із дотриманням встановленого сьогодні процесуальним законом порядку не може. 

У зв’язку з цим Закон декриміналізує статтю 359 КК в частині незаконного придбання та збуту спеціальних технічних засобів отримання інформації, і натомість пом’якшує відповідальність за незаконне придбання таких засобів шляхом встановлення адміністративної відповідальності (ст. 195-5 КУпАП). 

Отже, інститут кримінального провадження у формі громадського обвинувачення впроваджує можливість здійснювати кримінальне обвинувачення за приватною ініціативою з боку охочих і спроможних осіб, а не лише потерпілих від злочину. Громадяни матимуть можливість зафіксувати факти вимагання або отримання хабара і зможуть на основі цих матеріалів вимагати порушення кримінальних справ. Крім того, досить часто на практиці громадські активісти та журналісти в Україні працюють у сфері протидії корупції та викривають корупційні схеми набагато активніше, ніж профільні правоохоронні органи. 

З іншого боку, впровадження такого інституту має і зворотній бік, оскільки може спровокувати зловживання громадським обвинуваченням з боку заінтересованих осіб (наприклад, з метою психологічного тиску, шантажу). Проте не можна не погодитись із законодавцем, що сама вірогідність навіть недобросовісного використання впроваджуваних механізмів має стати сильним стримуючим чинником для потенційних корупціонерів. До того ж Законом передбачається можливість підозрюваному, обвинуваченому відшкодувати шкоду, завдану початком щодо нього кримінального провадження, а також відновити репутацію, якщо підозра, обвинувачення не підтвердилися.

Отже, прийняття зазначеного Закону має вкрай важливе значення для кримінального процесу України. Громадський обвинувач може стати помічником слідчого і прокурора у виявленні і фіксації «підручними» засобами відповідного злочину та ініціювання щодо нього кримінального провадження. Проте одного лише прийняття Закону звісно недостатньо. Для того, щоб цей інститут дійсно працював на практиці, держава має сприяти, заохочувати, активно діяти за заявами і повідомленнями громадських обвинувачів, та, як результат, притягати винних осіб до відповідальності. Тільки в такому випадку прийняття цього Закону матиме сенс.