Діадема Української Слави: шлях ідентичності
Діадема в перекладі з латині означає декоративну пов’язку з дорогоцінного металу, що символізує суверенітет держави. Діадема має виразну асиметрію у будові, її начільна частина багатше прикрашена, ніж решта діадеми. Часто обруч діадеми не замикається у кільце, а залишається відкритим. Саме символи суверенітету й особливого українського історичного контексту є надважливими для перемоги у російсько-українській семантичній війні, яка йде паралельно з кінетичною.
Війна стала каталізатором для усвідомлення справжньої ваги української державності. У вирішальному моменті в історії людства ХХІ століття, ми опинились на межі, що відділяє цивілізований, орієнтований на цінності демократії світ від варварського конгломерату. Об’єкти культурної спадщини, музейні простори й культурні артефакти в історичному контексті є речовими доказами нашої ідентичності. І якщо подумати про синергію місць тисячолітньої та сучасної доби, то пошук нових сенсів для погляду з майбутнього України в минуле, а не навпаки, стає очевидним і вартим прояву.
Адже одним із таких місць, які можуть транслювати світу і Україні про ціннісні орієнтири українства й відповідати на суспільний запит: «чому ми воюємо та як ми переможемо», є Печерські пагорби або «Золота київська миля» в історичному, культурному, науковому, змістовному та наративному наповненнях. Тож варто зайти на мисленнєвий експеримент концептуального об’єднання знакових місць Печерських схилів з вербальним означенням «Діадема Української Слави» та спробувати осягнути те, що і так давно є з нами, а головне – що є фундаментом майбутнього під час та після війни для України і світу.
Саме простори з об’єктами (стародавніми й сучасними) в історичному, культурному, духовному та науковому контексті є відповіддю, якою Україна є для світу, в чому сутність наших прагнень, підґрунтя становлень й переозначень.
Отож, карта футуристичного й історико-культурного маршруту «Діадема Української Слави» об’єднає шлях через Аскольдову могилу, Парк Вічної Слави, Національний музей Голодомору-геноциду, Церкву Спаса на Берестові, Мистецький Арсенал, Києво-Печерську лавру, Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара», Музей історії України у Другій світовій війні, монумент «Батьківщина-мати», Видубицький монастир.
Аскольдова могила. Зараз цепарк, пам’ятка садово-паркового мистецтва, яка розташована між Дніпровським узвозом, вулицею Івана Мазепи і Маріїнським парком, охоплюючи частину Дніпровських схилів. За літописом, Аскольда поховано саме на цьому місці. Аскольд при хрещенні у 867 році прийняв ім’я Микола. Тому Княгиня Ольга збудувала тут у X столітті дерев’яну церкву Святого Миколи. Багато історичних подій відбувалося у цьому місці і це предмет окремих досліджень. У 1990-х рр. на Аскольдовій Могилі символічний надгробок героїв Крут у формі хреста. Тут є місце поховання героя Небесної Сотні Олександра Клітинського, кавалера ордена Данила Галицького, героя визволення Іловайська Марка Паславського, добровольця Дмитра Коцюбайла («Да Вінчі»). Це місце є проявом волі та віри для українців.
Парк Вічної Слави. За часів Київської Русі територія майбутнього парку являла собою простір поміж землями Микільського монастиря та князівською заміською резиденцією Берестове, частково це місце використовувалося і як кладовище. На місці парку Вічної Слави, що береже пам’ять про героїв Другої світової війни, були палаци Володимира Великого, Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха. Це місце є проявом пам’яті, скорботи та волі для українців.
Національний музей Голодомору-геноциду. Проособливу вагуцієї музейної інституції та міжнародне й всеукраїнське її значення можна писати книги, не те, що рядки. Але особливо актуальною зараз, як ніколи є місія Музею, а це застереження суспільства про злочин геноциду шляхом накопичення і поширення знань про Голодомор. Тепер науковий колектив інституції формує власне бачення щодо увіковічнення й музеєфікації геноцидних злочинів російсько-української війни ХХІ століття. І це про волю та мислення для майбутніх поколінь, задля усвідомлення унікальної цінності людського життя у звитязі за незалежність України.
Церква Спаса на Берестові. Храмє частиною історико-архітектурного ансамблю Києво-Печерської лаври, хоча розташований поза її межами. Разом з нею у 1990 році був включений до списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО. Церква була побудована була між 1113 і 1125 роками князем Володимиром Мономахом як головний собор Спасо-Преображенського монастиря. Після зруйнування Києва в 1240 році протягом декількох століть церква перебувала у повному занепаді. Друге життя храму дав митрополит Петро Могила, який у 1640-х роках реконструював його. Будівля церкви була відновлена в стилі українського бароко і заново розписана. Унікальними є внутрішні стінописи храму, фрески XVII століття, виконані за суворими грецькими канонами живописцями з Афону й збережені до нашого часу. У 1970-х роках тут було виявлено фресковий живопис XI-XII століть. Місце уособлює державотворчість, віру, мислення й творчість українства.
Мистецький Арсенал. Зараз місія Мистецького арсеналу є символом всієї суті діяльності інституції, а це сприяти модернізації українського суспільства та інтеграції України до світового контексту, спираючись на ціннісний потенціал культури. І це про теперішнє й майбутнє. А майже тисячоліття тому, це місце було невід’ємною частиною Свято-Успенського Києво-Печерського монастиря, в структурі якого існувала жіноча чернеча громада. Матір Мазепи, Марина Мазепа (зі стародавнього шляхетського роду Мокієвських) у чернецтві прийняла ім’я Марії Магдалини й була ігуменею Києво-Печерського Вознесенського та Глухівського Успенського монастирів.
Завдяки політичному впливу високоосвіченої ігумені та меценатству її сина гетьмана Івана Мазепи, ктитора Києво-Печерської лаври, Вознесенський монастир досяг справжнього розквіту. Коштом Марії Магдалини у 1701-1705 роках замість дерев’яної Вознесенської церкви зводиться величний кам’яний п’ятиглавий собор з трьома престолами та дзвіниця, а також церква Покрови Богородиці. Але політичну вагу матері Мазепи, як і її сина, було піддано умисному витісненню з нашої історії та майже піддано забуттю. Ігуменя Марія Магдалина вважається основоположницею надзвичайно складної гілки прикладної творчості – золотого шиття сухозліткою.
Якщо дивитись на Мистецький арсенал в такому контексті, то віра, воля, мислення й творчість українства в прояві сучасності є тут, як і декілька століть до наших часів.
Національний заповідник «Києво-Печерська лавра» як центральна перлина Діадеми. Українська лавра – національна святиня, духовний, культурний та науковий тисячолітній центр, найбільший музейний комплекс України, де зосереджено 140 пам’яток історії та культури, з яких 96 пам’яток місцевого та 44 національного значення. Особливими є два унікальних підземних комплекси Дальніх та Ближніх печер, пам’ятки архітектури XI-XIX століття, виставкові приміщення. Тобто, це унікальне місце паломництва та релігійного поклоніння, в якого його територія, меморіальні, культові будівлі та окремі об'єкти, рухомі предмети, пов'язані з ними, як в сукупності, так і окремо мають особливе культурне, історичне, релігійне, духовне та наукове значення для світового та національного надбання з археологічного, естетичного, етнологічного, архітектурного, мистецького чи художнього погляду.
Через два роки виповниться 100 років Національному Заповіднику «Києво-Печерська лавра», а через 28 – тисяча років з моменту заснування національної святині. Площа території Лаври 26,9 га, а приміщень – 71 644 м². Для порівняння – Букінгемський палац займає територію у 20 га, із площами 77 109 м², а територія Ватикану всього 44 га, на якій ватиканські сади займають 23 га. Фондова колекція музейних експонатів заповідника нині нараховує більше 73 000 одиниць зберігання, серед яких культові вироби з дорогоцінних металів, предмети іконопису, портрети церковних діячів та світських осіб, коштовні тканини з гаптуванням, стародруки, графічні роботи, фото, археологічні речі. На території Національного заповідника розташовані Скарбниця Національного музею історії України, Національний музей українського народного декоративного мистецтва, Національна історична бібліотека України, інші культурно-мистецькі установи, кожна з яких – унікальна жива збірка історій, артефактів та мистецьких проявів.
Але найважливішою є переосмислена оптика позиціонування Лаври, як місця творення поклику українців продовж тисячоліття, активованим осердям прояву мислення, віри, творчості й волі українства та стратегічних орієнтирів ренесансу для України майбутнього. Українська лавра – це справжня історія нашої державності в постатях Княжих часів (XI-XIV ст.), Литовсько-Козацьких часів (XV-XVIII ст.), нового часу (XIX-XX ст.).
І зараз Лавра має стратегічні плани, які власне виходять з майбутнього через теперішнє й минуле, а саме: Лабіринт пам’яті як увіковічнення найвидатніших особистостей України, відкриття музею Івана Мазепи, кластер міжрелігійного діалогу «Молитовне коло», як діалогове місце представників різних конфесій під егідою Всеукраїнської Ради Церков та продовження капеланських традицій, «Храм Марії», як громадський меморіальний простір, що символізує місто Маріуполь та його боротьбу за гідність і життя, видавничий центр Книги Лаври, відродження традиції Лаврської гравюри та іконопису, Центр збереження та реставрації культурної спадщини, відновлення інституту ктиторства. І це тільки частина того, що заплановано на наступних 28 років, і це все розповідатиме світу про те, якою є Україна зараз і якою вона буде після перемоги. І в Українській лаврі проявлені всі спроможності вільної людини: від творчості до волі, від мислення до віри, як і належить надсистемі, що задає смисли для України протягом тисячоліття.
Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара». Музейє культурно-мистецьким закладом освітнього, наукового та рекреаційного типу, що своєю діяльністю сприяє спадкоємності досвіду і знань у сфері традиційної народної культури й пройшов шлях становлення від приватної, «хатньої» колекції старожитностей, яку художник Іван Гончар уперше показав відвідувачам-сміливцям 1959 р. і до музею зі статусом національного. На сьогодні збірка музею нараховує понад 27 тисяч музейних предметів. Фонди Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» поповнюються цінними знахідками, виявленими науковцями під час експедицій селами різних регіонів України, а також завдячуючи численним благодійникам-дарувальникам.
Місією музей вважає розбудову суспільства, яке цінує, зберігає і примножує українську культурну спадщину та сучасні форми традиційної народної культури задля майбутнього. Концептуальною ідеєю інституції є творча й жива традиція українського культурного надбання.
Музей історії України у Другій світовій війні. Задум і рішення про створення в Києві Музею історії війни виникли в червневі дні 1943р., проте реалізація задуму відтермінувалась до середини сімдесятих років минулого століття. До початку повномасштабного вторгнення інституція тримала у фокусі висвітлення історії найбільшого мілітарного конфлікту ХХ століття за допомогою музейного зібрання. Зараз музей працює над концептуальною зміною та переозначенням, аби трансформуватися в Музей війн за незалежність, що охоплюватиме 100 років війни. Нинішня боротьба України є продовженням національно-визвольного руху, боротьби за незалежність, державотворчих процесів, які тривали впродовж ХХ – початку ХХІ ст. й були нерозривно пов’язані з Першою та Другою світовими війнами.
Сьогоднішня війна є піком протистояння українського народу з радянським і російським імперіалізмом та колоніалізмом. Саме такий наратив, на думку колективу Музею, має стати основним у новій експозиції та відображатися в його назві, архітектурно-меморіальних формах, зокрема в декомунізованій скульптурі «Батьківщина-мати». Розпочались обговорення переосмислення музейної експозиції зі зміною оптики – від усталених радянських наративів до світових тенденцій. Зокрема, мова зайшла про необхідність перегляду і представлення трагічних й суперечливих сторінок боротьби народу України за незалежність
Переозначення передбачає великий комплекс науково-дослідницької, аналітичної та просвітницької роботи колективу музею та незалежних експертів. Його метою є не лише розширення хронологічних меж музейної діяльності, що охоплювала б столітнє коло боротьби народу України за Незалежність для повноцінного представлення причинно-наслідкового зв’язку сучасних подій з подіями ХХ століття.
І це про волю й історичні виклики майбутнього.
Батьківщина-мати. Ця скульптура – це унікальна суцільнозварна сталева споруда, яка складається з трьох шарів: основного сталевого каркаса вагою понад 280 т, допоміжного каркаса з обшивкою вагою 108 т і самої обшивки з півтораміліметрової нержавіючої сталі вагою 90 т, яку виготовлено з 27 багатотонних блоків. «Батьківщина-мати» є найвищою скульптурою не лише України, але й усієї Європи. У світі за розміром київський монумент посідає 8 місце та випереджає американську статую Свободи. ЇЇ висота від основи сягає 102 метри, а вага складає 450 тонн. Згідно з геодезичними замірами, скульптура була проєктована так, щоб простояти понад 150 років і могти витримати землетрус за шкалою до 9 балів. І зміна на щиті гербу неіснуючої держави на Тризуб – це тільки частина фундаментальних змін концепту. Для пересування людей і технічного обслуговування скульптури всередині змонтовано два унікальних ліфти – похилий і вертикальний. На висоті 36,6 та 91,0 м обладнано оглядові майданчики, з яких відкривається фантастична панорама столиці України. Територія музею плавно переходить у Печерський ландшафтний парк, створений у 1981 році як продовження смуги міських парків на схилах Дніпра під час будівництва меморіального комплексу Національного музею історії України у Другій світовій війні. У центральній частині парку, який є частиною комплексної пам'ятки природи «Київські гори», розміщене Співоче поле і каскад сходинок до Дніпровської набережної. З початку 1990-х це місце є традиційним для проведення виставок квітів, зокрема щорічної міської виставки квітів.
І це про майбутнє та природню інтеграцію сучасник неймовірних краєвидів Києва, які дають візуальне розуміння особливості цього місця, у всіх сенсах.
Видубицький монастир. Видубицький Свято-Михайлівський чоловічий монастир – один із найбільш таємничих та найбільш цікавих монастирів Києва. Дослідники кажуть, що цей монастир був підземним і міг існувати ще до хрещення Русі, але документальне підтвердження існування монастиря датується 1070 роком. Його фундатором вважається князь Всеволод – син Ярослава Мудрого, який заклав тут першу муровану церкву і був її ктитором.
Найдавнішим храмом монастиря є Михайлівський собор, побудований у XI ст. у характерній для того часу техніці змішаного мурування. Після віднайдення Звіринецьких печер наприкінці XIX століття стало зрозуміло, що підземний монастир на честь архангела Михаїла тут існував задовго до хрещення Русі князем Володимиром. Археологами встановлено, що ці печери древніші Лаврських. Центром усього ансамблю є Георгіївська церква, яку найчастіше називають собором за її домінуючу роль у композиції монастиря. Це справжній шедевр українського бароко. Він будувався п’ять років – із 1696 по 1701-й і близький за своїми формами до Всіхсвятської церкви Києво-Печерської лаври та Катерининської церкви Чернігова – будувались вони приблизно в один період. Ці храми максимально наближені до дерев’яних козацьких храмів за об’ємно-просторовою структурою. Георгіївський собор – неймовірний синтез форм та декору європейського бароко із формами та засобами української дерев’яної архітектури У некрополі, розташованому на території монастиря, поховані меценати Богдан і Варвара Ханенки. Межує територія Монастиря із Національним ботанічним садом ім. М.М. Гришка НАН України, який за різноманітністю колекцій живих рослин, масштабами території, рівнем наукових досліджень, займає одне з провідних місць серед найбільших ботанічних садів Європи. Це і про синтез прадавності й сучасності.
Замість висновку
Кожна із цих локацій має спільності у декількох паралелях, а саме: 1) це актуальність та нові змісти сьогодення в поєднання з прадавніми історичними витоками; 2) це можливість продовження дослідження й переозначення таких місць; 3) це джерела формування української ідентичності разом із загальнонаціональними і світовими аналогами.
Насправді, такі маркери нашої національної ідентичності вже є природньо закладені у єдину канву, що проходить через національну святиню Києво-Печерська лавра, як місце сили для всієї України та світу, від Аскольдової могили з однієї сторони, і від Видубицького монастиря з іншої.
«Діадема Української Слави» на Печерських схилах – це вісь національної самобутності у цьому часі, яка спрямовує наші погляди у майбутнє з тисячолітньою передісторією, з акцентом на першоджерелах, де мислення, воля, творчість і віра є ціннісними орієнтирами на шляху ідентичності України, символом її суверенності й суб’єктності.
