І знову про віндикацію (ст. 387, 388 Цивільного кодексу)

У серпніВерховний Суд України оприлюднив правові висновки по цивільних справах,викладені в постановах суду за першу половину 2017р. Оскільки судова практикапоступово стає одним з джерел права, активно використовується професійноююридичною спільнотою в якості правового обґрунтування тієї чи іншої правовоїпозиції по справі, хочеться зупинитися на правових позиціях ВСУ щодо спорів провитребування  майна з чужого незаконноговолодіння (ст.387, 388 ЦК України), а також щодо застосування строків позовноїдавності (ст. 256, 261 ЦК України). 

Постанова Судової палати у цивільнихсправах Верховного Суду України від 18 січня 2017 р.  у справі № 6-2776цс16.

Фабула справи.У серпні 2013 року заступник прокурора м. Львова вінтересах Львівської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 іпросив витребувати з володіння відповідачки нежиле приміщення площею 79,4 кв.м.по АДРЕСА 1, визнати за Львівською міською радою право власності на зазначенеприміщення та передати його міській раді.

В обґрунтування позовних вимог заступник прокурора м.Львова посилався на те, що приміщення площею 79,4 кв.м. по АДРЕСА 1 належить докомунальної власності територіальної громади м. Львова відповідно до рішенняШевченківського райвиконкому м. Львова від 14 квітня 1997 року НОМЕР 1, правокомунальної власності було зареєстроване в установленому порядку 25 вересня2008 року. Зазначене приміщення Львівська міська рада нікому не відчужувала.Проте в ході проведеної прокуратурою перевірки з’ясувалося, що на підставіухвали Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 грудня 2011року про визнання мирової угоди в справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2 правовласності на нежиле приміщення було зареєстроване за ОСОБА_2, який у свою чергу28 листопада 2012 року продав приміщення відповідачці.

Заступник прокурора м. Львова зазначав, що міська рада неприймала рішень про відчуження приміщення площею 79,4 кв.м. по АДРЕСА 1, томуце майно вибуло з володіння власника, міської ради, поза його волею, й підлягаєвилученню у ОСОБА_3.

Під час розгляду справи заступник прокурора м. Львовауточнив позов, пред’явив вимоги про витребування нежилого приміщення доОСОБА_1, посилаючись на те, що після купівлі приміщення ОСОБА_3 продала йогоОСОБА_4, який у свою чергу продав його ОСОБА_5, а останній – продав приміщенняОСОБА_1. Заступник прокурора м. Львова також зазначав, що ухвала Дрогобицькогоміськрайонного суду Львівської області від 12 грудня 2011 року скасована взв’язку з нововиявленими обставинами.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 5листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівськоїобласті від 17 липня 2015 року, в задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розглядуцивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2015 року касаційну скаргузаступника прокурора Львівської області та Львівської міської ради відхилено,рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін.

ВСУ повернув справу на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду нате, що суди попередніх інстанції не звернули уваги на обставини придбання ОСОБОЮ_1спірного приміщення, зокрема, щодо причин і обставин неодноразового перепродажуспірного приміщення протягом незначного строку – 5 місяців (з 28 листопада 2012року по 24 квітня 2013 року), не дали оцінки поведінці як продавців, так іпокупців цього приміщення, не перевірили і поведінку останнього покупця –відповідачки ОСОБА_1, як перед купівлею спірного приміщення, так і після йогопридбання. Залишивши поза увагою зазначене, суд не визначився з тим, чи зналавідповідачка або, проявивши принаймні розумну обачність, чи могла і повиннабула знати про те, що нежиле приміщення вибуло з володіння міської ради зпорушенням вимог закону.

Правова позиція  посправі.Згідно зі ст. 387 ЦК України власник має правовитребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правовоїпідстави заволоділа ним. Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майновідчужене особою, яка не має на це права, добросовісний набувач набуває правовласності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бутивитребуване у нього.

Одним із випадків, коли майноможливо витребувати від добросовісного набувача, є вибуття такого майна позаволею власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі(п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України).  За змістомзазначеної норми майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішеннясуду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважатитаким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

У справі, рішення в якійпереглядаються, спірне нежиле приміщення вибуло з комунальної власностіЛьвівської міської ради на підставі рішення суду – ухвали про визнання мировоїугоди, яка в подальшому була скасована. Таким чином, суд першої інстанціїнеправильно застосував положення статті 388 ЦКУкраїни, помилково вважаючи, що за правилами цієї статті приміщення неможливо витребуватиу ОСОБА_1 як у добросовісного набувача.

Крім того, втручання держави в право на мирне володіннясвоїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом йоговитребування на користь держави загалом є предметом регулювання ст. 1 Першогопротоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, щоратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 р.

Стала практика ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ усправах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 р., «Джеймс таінші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 р., «Щокін протиУкраїни» від 14 жовтня 2010 р., «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 р., «Колишнійкороль Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 р., «Булвес» АД протиБолгарії» від 22 січня 2009 р., «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004р., «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 р.) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слідоцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирневолодіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручаннязаконним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такийзахід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначенимцілям.

Стаття 1 Першого протоколугарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом,добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливогобалансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майнобуло набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майновитребовується. 

ПостановаСудової палати у цивільнихсправах Верховного Суду України від 22червня 2017 р. у справі № 6-1047цс17

Фабула справи.Група нежилих приміщень № 15 (літ. «А»), що знаходитьсяза адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 55,30 кв. м., перебувала у комунальнійвласності територіальної громади м. Києва. Однак первинну реєстрацію прававласності на ці нежилі приміщення було проведено 13 лютого 2012 року за ОСОБА_2на підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 12листопада 2007 року про визнання мирової угоди в цивільній справі № 2-354/07 запозовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про поділ майна.

17 лютого 2012 року між ОСОБА_2та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_2продав, а ОСОБА_3 купив групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А»), що знаходитьсяза адресою: АДРЕСА_1.

21 березня 2012 року міжОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу, відповіднодо якого ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_4 та ОСОБА_5 купили в рівних частинах групузазначених приміщень.

05 грудня 2012 року між ОСОБА_7та ОСОБА_4, ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу нежилих приміщень,відповідно до якого ОСОБА_4, ОСОБА_5 продали, а ОСОБА_7 купив ці приміщення.

16 жовтня 2013 року між ОСОБА_7та ОСОБА_1 було укладено договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_7безоплатно передав у власність обдаровуваному, а обдаровуваний прийняв віддарувальника групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А»), що знаходиться заадресою: АДРЕСА_1.

Також установлено, що згідно зповідомленням Гребінківського районного суду Полтавської області ухвала цьогосуду про затвердження мирової угоди між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 від 12 листопада2007 року (справа № 2-354/07, суддя Радзівон О.І.) не постановлялась. Такасправа в провадженні суду у 2007 році взагалі не перебувала.

Ухвалюючи рішення про частковезадоволення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися судиапеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що нежилі приміщення № 15(літ. «А»), на  АДРЕСА_1 булизареєстровані на праві власності за ОСОБА_2 без належної правової підстави - наоснові судової ухвали, якої суд насправді не постановляв. Крім того, на заявувідповідача про застосування позовної давності суд зазначив у рішенні, що невважає строк позовної давності пропущеним, оскільки відповідач ОСОБА_1 не надавдоказів того, що Київській міській раді стало відомо про порушення прававласності територіальної громади з дня реєстрації права власності на групуспірних приміщень у Київському МБТІ за ОСОБА_2 13 лютого 2012 року чи з дняукладення договорів.

Ураховуючи наведене, суд дійшов правильного висновку про те, що реєстраціяза ОСОБА_2 права власності на групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А») наАДРЕСА_1 була здійснена без відповідної правової підстави, адже напідтвердження підстави для реєстрації його права власності реєстратору буланадана копія судового рішення, якого суд насправді не постановляв. Тому судправильно застосував положення статті 387, частини третьої статті 388 ЦКУкраїни при вирішенні питання про витребування майна з володіння добросовісногонабувача – відповідача ОСОБА_1, який набув його безвідплатно за договоромдарування від 16 жовтня 2013 року.

Правове обґрунтування застосування ст. 1 Першогопротоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.Судова палата вцивільних справах Верховного Суду України також бере до уваги правовий висновокВерховного Суду України, викладений у постанові від 18 січня 2017 року в справі№ 6-2776цс16, і підтверджує можливість застосування до спірних правовідносинстатті 1 Першого протоколу, та практики ЄСПЛ щодо застосування цієї статтізгідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з правлюдини».

Предметом регулювання статті 1Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном. Упрактиці ЄСПЛ наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот протиШвеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти СполученогоКоролівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції таінші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року,«East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року)напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручанняв право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першогопротоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний»,«публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіннямайном) є пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщоздійснюється на підставі закону –нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб,чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволеннясуспільного, публічного інтересу, за наявностіоб’єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу,який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людськоїдіяльності.

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності будерозглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не булодотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави(суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакшестраждає від втручання. «Справедливарівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованоїпропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, яківикористовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе«індивідуальний і надмірний тягар».

 При цьому ЄСПЛ упитаннях оцінки «пропорційності», як і в питаннях наявності «суспільного»,«публічного» інтересу, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», завинятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумнихпідставах. 

Правовідносини, пов’язані з вибуттям нерухомого майна зкомунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, анезаконність (якщо така буде встановлена) вибуття майна з власностітериторіальної громади цьому суспільному інтересу не відповідає.

Крім того, ЄСПЛ визнає задержавою право користуватися «значною свободою (полем) розсуду» при визначеннісуспільного інтересу в контексті втручання в право мирного володіння майном.Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку існуванняпроблеми, що становить суспільний інтерес, яка б вимагала заходів втручання.Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»).Крім того,ЄСПЛ також визнає, що й саме по собіправильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес»(рішення від 2 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»).

У справі, рішення в якій переглядаються, суд установив,що з метою незаконного вибуття нерухомого майна з володіння територіальноїгромади був використаний документ, оформлений як копія судового рішення, хочацього рішення суд насправді не постановляв. З огляду на зазначене, суспільнийінтерес у вимогах прокурора щодо втручання в право власності відповідачаполягає також у забезпеченні додержання однієї з основних засад судовогопровадження – обов’язковості судового рішення, в утвердженні принципів поваги ідовіри до судових рішень, у формуванні правозастосовної практики, якаунеможливлює використання підроблених судових рішень для незаконногозаволодіння майном і подальшого його відчуження.

Правовеобґрунтування порядку застосування позовної давності.  Разом з тим Судова палата у цивільних справах ВерховногоСуду України дійшла висновку, що в частині застосування норм статті 261 ЦКУкраїни рішення касаційного суду, яке переглядається, невідповідає висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цієї нормиматеріального права, викладеному в постановах Верховного Суду України від 25березня 2015 року (справа № 3-21гс15), 1 липня 2015 року (справа № 6-178цс15),17 лютого 2016 року (справа № 6-2407цс15), 8 червня 2016 року (справа №6-3029цс15).

Так, згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа можезвернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність застосовується судом лише зазаявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовноїдавності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою длявідмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

За загальним правилом частини першої статті 261 ЦКУкраїни перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідаласяабо могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка йогопорушила.

Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК Українипозовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, правоякої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися досуду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу).

При цьому і в разі пред’явлення позовуособою, право якої порушене, і в разі пред’явлення позову в інтересах цієїособи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починаєобчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могладовідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігупозовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою прозахист державних інтересів або інтересів територіальної громади.

У справі, рішення в якій переглядаються, прокурорпред’явив позов в інтересах держави в особі Київської міської ради 14 липня2015 року. ОСОБА_1 заявив про застосування позовної давності, посилаючись нате, що Київській міській раді стало відомо про вибуття об’єкту нерухомості зкомунальної власності ще 13 лютого 2012 року. Зі свого боку представникКиївської міської ради зазначав, що про порушене право Київська міська рададізналася з позовної заяви прокурора і строк позовної давності не пропущений.

Ухвалюючи рішення, суд указаних пояснень не перевірив, невстановив і не зазначив у рішенні, з якого моменту Київська міська рада довідалася або могла довідатися про порушення свого права.Суд у рішенні послався лише на те, що відповідач не надав доказів обізнаностіпозивача про порушення його права з дня реєстрації права власності на майно чиз дня укладення договорів про його відчуження. Отже, суд фактично невизначився з моментом, коли почався перебіг позовноїдавності, помилково поклавши на відповідача ОСОБА_1 увесь тягар доказуванняфакту спливу строку позовної давності.   

Отже, у справі, рішення в якій переглядаються, суд першоїінстанції неправильно застосував норми матеріального права, – статтю 261 ЦКУкраїни в поєднанні зі статтями 256, 267 цього Кодексу, не встановив фактичнихобставин, від яких залежить правильне застосування цих норм та вирішення спору.

За таких обставин ВСУ зробиввисновок, що ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційноїінстанцій слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першоїінстанції.

Правова позиція посправі.Статтею 387 ЦК передбачено, що власник має правовитребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правовоїпідстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правилареалізації власником його права на витребування майна від добросовісногонабувача.

Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуютьсявипадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка немала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати(добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати цемайно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником абоособою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника абоособи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника абоособи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Частина третя цієї ж статті передбачає самостійнеправило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права йоговідчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача вусіх випадках.

Згідно зі статтею 256 ЦКУкраїни позовна давність – це строк, у межах якогоособа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права абоінтересу.

Позовна давністьзастосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення нимрішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною успорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267ЦК України).

За загальним правилом частинипершої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня,коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або проособу, яка його порушила.

Отже, за змістомстатей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову якбезпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, якіуповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права(інтересу).

При цьому і в разіпред’явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред’явлення позову вінтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давністьпочинає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася абомогла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й назвернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів абоінтересів територіальної громади.