25 років. Політ – ненормальний

Аналіз того, з якими економічними підсумками Україна підійшла до свого чвертьвікового ювілею, ризикує обернутися на цілу дисертацію, якщо тільки не сформулювати ці підсумки максимально коротко. Тому почну з головного. З тези про те, що існують лише два основні чинники процвітання будь-якої фінансової системи – це стабільні макроекономічні показники та сприятливий бізнес-клімат. І якщо перші залежать й від зовнішніх фактор також (зокрема, й від війни, у яку може бути втягнута держава), то другий фактор (сприятливий бізнес-клімат) є більшою мірою «рукотворним», тобто таким, на який передусім впливає економічна політика держави.

Однак про це – трохи пізніше, а поки що про макроекономічні показники, з яких найголовнішим є валовий внутрішній продукт. З ВВП в Україні все доволі сумно: і хоч уряд радіє зростанню цього показника на 1%, хочу нагадати, що це лише половина від прогнозованого на початку року. Бо міжнародне рейтингове агентство FitchRatingsпрогнозувало зростання ВВП на рівні 2% (при 15-відсотковій інфляції), однак згодом було змушене відкоригувати цю цифру. Із тим, чому Україна не досягає прориву із ВВП, все більш-менш зрозуміло, і війна тут – далеко не першопричина наших невдач.

Одними з головних проблем нашої економіки залишаються зосередженість на низькопродуктивних ескпортоорієнтованих галузях , а також імпортозалежність. При цьому темпи зростання імпорту, як і раніше, випереджають показники експорту – Україна купує більше, ніж продає, хоча потенціал для збільшення останнього є. При цьому боргові кризи ЄС і США не можуть не позначатися на ситуації в Україні, яка і сама перебуває на кредитній голці. Простіше кажучи, Україна робить більшу ставку на черговий транш кредиту від МВФ, а не на власні реформи чи на розвиток дохідних експортних напрямів.

Якщо Україна і реалізовує свою продукцію за кордоном, то це здебільшого – сировина, а не вироби з неї, які можна було б запропонувати покупцеві за значно більшу ціну. Але переробна промисловість нашої держави шкутильгає на обидві свої ліві ноги, бо ми віддаємо перевагу тому, аби продати партнерам, скажімо, метал, а не вироби з нього. І тут світова кон’юнктура обертається проти нас. У 2016-му вартість зерна на світових біржах впала на 10-15% порівняно з 2015-м; що ж стосується металу та руди, то ця сировина котується на 15-20% менше, аніж рік тому. Пораховано, що загальні втрати від зменшення обсягів експорту цьогоріч сягнуть 3 млрд. дол.

Ще одна стаття фінансових втрат торкається російського ринку. Безперечно, з країною-агресором слід обірвати будь-які економічні зв’язки, проте якщо говорити про ту лакуну, яка утворилася після часткового виключення з гри Росії, то заповнюється вона поки що доволі неактивно. Я кажу про «часткове виключення», бо повністю ділові контакти з РФ не обірвані, вони скорочені на 20-30%, що відмінусовує з доходів казни як мінімум 300 млн. дол., тоді як втрати через заборону транзиту через територію Росії експерти оцінюють вже у 750 млн. дол.

(А якщо відкрити дужку і повернутися на хвилину до вище згаданих світових кон’юнктур, то слід зазначити, що Україна – в силу обставин – опиняється в програші навіть тоді, коли решта світа підраховує зекономлені кошти. Яскравий приклад тому – падіння світових цін на нафту. Теоретично це мало б принести зиски кінцевому споживачу в Україні, але девальвація гривні та підвищення акцизів на паливо нівелюють цей ефект).

Які іще негативні тенденції нашого економічного сьогодення впливають на падіння рівня ВВП? Це, передусім, тотальне скорочення виробництва в усіх галузях промисловості (середній показник такого скорочення за 2016 рік дорівнює 3%. У харчовій промисловості воно не перевищує 1,5%, але вже у машинобудуванні піднімається до 4%. У металургії коливається в межах 3%, а у хімічній промисловості сягає цілих 7%. Додам іще, що таке скорочення відбувається на тлі зменшення платоспроможного попиту (мінус 2-3%).

Незабаром проблем додасть і заплановане на осінь зростання тарифів на електроенергію, газ та опалення, а також затягування процесу отримання кредитів від МВФ. В результаті інфляція за підсумками року може скласти навіть не 15%, як прогнозували у Fitch, а всі 19,8%. Почасти стримати її допоможе подальше зниження цін на нафту і посилення конкуренції виробників на внутрішньому ринку. Із суто економічної точки зору тут справи кепські, а про соціальну складову я навіть і не згадую – ймовірний (гіпотетичний) вибух протесних настроїв може додатково ускладнити й без того складну економічну ситуацію. Бо гроші, як відомо, люблять тишу.

Нарешті, слід згадати і ще один фактор, який успішно «вбиває» (чи «добиває») ВВП. Це – еміграція. Фахівці твердять: якщо за останні 20 років середній показник негативного сальдо по міграції становив 90 тисяч осіб на рік, то в 2015 році він сягнув відразу 450 тисяч осіб, і це без урахування біженців із зони АТО, які виїхали до Росії. На практиці це означає, що негативний вплив на ВВП буде посилюватися протягом всього 2016 року, оскільки виїжджають з країни все більш освічені та кваліфіковані кадри.

Для повноти картини додам до сказаного й згадку про потужний відтік інвестицій з України. Тут – своя статистика. Пораховано, що за два останні роки обсяги капіталовкладень в українську економіку скоротилися на 21,8% (близько 17 мільярдів доларів). Є галузі господарювання, на які йде рівно нуль інвестицій, наприклад, українська освіта. Натомість тіньове виведення капіталу оцінюється на рівні $ 4-4,5 млрд. в 2015 році. Усе разом узяте надзвичайно гальмує потенційну здатність української економіки до зростання, ба навіть фактично унеможливлює її.

А тепер від «фізики», чи то пак від конкретних цифр, я перейду до «лірики», себто до тих гальмуючих наше зростання чинників, які належать радше до психологічної і ментальної категорії, аніж до фінансової площині. Маю на увазі передусім ненажерливість держави, яка ні на йоту не бажає зменшити фіскальний тиск. Яка не бажає ухвалити адекватний до нинішніх реалій Податковий кодекс та значно скоротити систему дозвільних документів. Яка не тільки не стимулює бізнес, а вбиває його, приміром, новим агресивним податком на землю та нерухомість. Це – до питання про сприятливість чи несприятливість нашого бізнесового клімату.

Для чого в нашій державі все робиться так, аби стало ще гірше (тоді як можна робити так, аби все ставало краще) – питання окреме. Під час своєї «інавгурації» прем’єр Гройсман пообіцяв суспільству, що покаже, як слід управляти економікою. Поки що глава уряду показав лише те, що він – плоть від плоті своїх попередників-популістів, від яких Гройсман «гідно» перейняв естафету порожньої балаканини. Із великим тягарем проблем та невирішених питань Україна вступає у наступну чверть свого століття, несучи на натрудженому хребті ще й горе-політиків. Такими є наші реалії, гіркоту від яких не нівелює навіть сьогоднішнє свято.