Президент Петро Порошенко давзброярам Україна завдання: пробитися у п’ятірку найбільших експортерів продукціїоборонно-промислового комплексу. Рефлексії з цього приводу включають двамоменти. По-перше, чи усвідомлює глава держави, наскільки непросто це зробити?І, по-друге, навіщо це потрібно в принципі? Якщо заради престижу та іміджевихплюсів – це одна річ. Якщо заради того, щоб дати стимул для розвиткуукраїнської економіки, то слід зважати на те, що навіть у таких розвиненихкраїнах, як, наприклад, Німеччина, оборонна промисловість має обмежене значеннядля модернізації економіки. Примітивно кажучи, самою лише «оборонкою» відстагнації не захиститися. Тож тут також українська влада береться за вирішенняпроблеми дещо не з того боку.
Атепер розглянемо детальніше, що собою представляє українська військовапромисловість. Було б перебільшенням казати, що ми – безнадійні аутсайдери. Всетаки у період 2010-2014 рр. Україна посідала дев’яте місце у рейтингуєвропейських експортерів зброї, маючи 2,7% від загального обороту. Попередубули Італія та Іспанія з 2,9%. Теоретично їх можна було б обігнати, піднявшисьна 1-2 сходинки вище. Можливо, оперуючи цими цифрами, Петро Порошенко івисловив сподівання на вихід України у першу п’ятірку. Однак слід враховувати,що на шостому та п’ятому місці в рейтингу – Британія та Франція з долями узагальному обороті 4,4% та 5,2% відповідно. Обігнати їх буде вельми і вельмипроблематично. А якщо вже й зовсім відверто – то просто нереально.
Однакє ще один вагомий нюанс. Оприлюднені дані обмежуються 2014 роком. Свіжішихдосліджень поки немає, але Петра Олексійовича, вочевидь, не засмутило, що посилатисядоводиться на дещо застарілу інформацію. Бо якщо для Іспанії чи Британії рік2014-ий, ймовірно, мало чим відрізняється від року 2015-го, то для Українирізниця є колосальною. За рік війни з Росією Україна відмовилась відросійського ринку збуту – не відразу і не без шаленого спротиву, який чинилитакому рішенню приватні виробники зброї, але таки відмовилась. 16 червня2014-го Порошенко дав розпорядження РНБО повністю припинити співпрацю з Росієюу військовій галузі. Тобто вже рік як експорт в цю країну припинено.
Цеозначає, що «Мотор Січ» більше не поставляє Росії двигуни для військовихгелікоптерів (теоретично це так, хоча гендиректор «Січі» В’ячеслав Богуслаєв відноснонедавно навпаки говорив про розширення співпраці з РФ – попри війну, котру віндо уваги не бере). Це також означає, що київський завод «Арсенал» не співпрацюєз РФ у галузі постачання головок самонаведення до ракет класу«повітря-повітря», «Зоря-Машпроект» не продає Москві газові турбіни длявійськових кораблів, конструкторське бюро «Південне» не обслуговує російськібалістичні ракети, а черкаський «Фотоприлад» і харківський «Хартрон» невідправляють за російський кордон устаткування до керування бронетехнікою таавіацією.
Те, що російський ринок збуту втратив для українських виробниківпріоритетність, є дуже позитивним чинником – навіть попри фінансові мінуси.Навіть якщо залишити в стороні аморальність торгівлі з ворогом, відмова відросійського портфелю замовлень є добрим стимулом для того, щоб роззирнутисядовкола у пошуках інших можливостей. Адже будемо відверті: Україна успадкувалавід СРСР не тільки частину його ОПК, а й контакти замовників зброї. А це –країни Азії, Африки та Близького Сходу. Європи у цьому переліку нема. А цеозначає, що нам поки рано думати про серйозну конкуренцію з Британією, Францієюта Німеччиною, котрі мають і потужну військову промисловість, і великі ринкизбуту.
Отож,завдання номер один для України – це вихід на нових партнерів. А за нимиполюють не тільки усталені гравці, а й відносно нові претенденти на місце підсонцем – такі, наприклад, як Туреччина та Південна Корея, котрі також маютьамбіції щодо входження до числа найбільших експортерів зброї. Завдання номердва – навчитися бути надійним партнером, не зриваючи контракти і не працюючи навласну антирекламу (мова про поставки до Іраку та Таїланду танків табронетранспортерів, котрі мали були виконані протягом 2012-2014 років, але такі не відбулися).
Завданняномер три (хоча за релевантістю воно мало б бути завданням номер один) –впритул зайнятися модернізацією тих зразків техніки, які виставляються напродаж. Адже відсутність новітніх розробок – одна з найбільших лакунукраїнського ОПК. Окремі успіхи у цій сфері є, і фахівці, вочевидь, не дарманахвалюють український бронеавтомобіль «Дозор», котрий дешевший за світовіаналоги. Свою долю компліментів отримує і протитанковий ракетний комплекс«Корсар», котрий стріляє на ту саму відстань, що й знаменитий американський«Jave lin ». Та попри це, за останні чверть віку Україна дуже мало витрачала нанаукове та практичне вдосконалення зразків своєї зброї. Тож цілком очевидно, щоможновладцям вартувало почати із оприлюднення конкретної суми, котразакладатиметься в держбюджет на подібні витрати. А вже потім мріяти пронездійсненне.
Щоправда,війна, яку розв’язала Росія, стала у нагоді бодай тим, що тепер потребу уноваціях стимулюють реальні бойові дії, а розробки конструкторів проходятьвипробування в польових умовах. Перший заступник гендиректора «Укроборонпрому»Сергій Пінькас говорить про те, що після спілкування з людьми, котрі займаютьсяексплуатацією техніки в зоні АТО, до її конструкторської документації вжевнесено понад 900 «поправок». Техніка, яка пройде випробування війною, будебільш конкурентоздатною, аніж будь-яка інша – в цьому є певний плюс, якщоговорити про плюси в даному випадку не є аж надто цинічним.
І, нарешті, про останнє, четверте завдання. У всьому світі існує практика,коли цивільні технології виступають локомотивом для розвитку оборонноїпромисловості. Ідея, яка народжується в «мирних умовах», згодом отримуєзастосування у військовій царині. Розпад СРСР перевернув цей принцип з ніг наголову – саме на колишніх оборонних підприємствах, які втратили своє значення,почали виробляти цивільну продукцію, орієнтуючись на актуальний ринковий попит.Покінчити з подібною практикою – в наших силах, проте це завдання не одногодесятиліття. А до тих пір не варто ставити перед собою недосяжні завдання істраждати через їх нереалістичність.