Велика перепона малому бізнесу

Без малого три роки тому народні депутати ледь непородили один з тих законів, котрі обрубають підприємцям руки по лікоть. Мовапро зміни до Житлового кодексу авторства Зарубінського, Сербіна та Забарського.Ця трійця надумала заборонити громадянам здавати помешкання для потребвиробничого характеру. Відразу нагадаю, що у підсумку Янукович наклав вето нацей законопроект, але це не означає, що відтак у бізнес-сфері царює гармонія.

У 2011-му спроба заборони здавати квартири у житлових будинках під офіси викликалаобурення  малого і середнього бізнесу. До того Житловий кодекс обмежуваврозташування у приватних помешканнях лише промислових установ. Депутати жспробували натягнути «табу» й на будь-яке виробництво, під котрим на увазі маються, зокрема, й послуги юристів,нотаріусів, контор з продажу нерухомості, туристичних агентств, практикуючихпсихологів абощо.

На побутовому рівні різниця між «промисловими» та«виробничими» потребами є цілком зрозумілою, але законодавство дефініційподібних понять не містить. Зрозуміло, що між закладом громадського харчування(який віднесено до промислових об’єктів) та, скажімо, офісом адвоката є чималарізниця. Якщо перший (при недотриманні певних санітарних норм) дійсно створюєсусідам проблеми, то робота другого не має викликати нарікання.

Але законодавець надумав змішати все до купи. Навіщо?Питання, що заслуговує на увагу. А відповідь, яка напрошується найпершою,полягає у бажанні органів влади отримати додаткові важелі тиску на тих, хто використовуєприміщення у житлових будинках задля господарських потреб. Плюс уточнити реєстрсуб’єктів підприємницької діяльності та власників нерухомості – це вже задлязадоволення податкової.  

І дарма, що запропонована норма суперечила статті 383-тійЦивільного кодексу, яка говорить про те, що власник квартири має правовикористовувати своє майно на власний розсуд, якщо він не порушує громадськогоспокою і не завдає шкоди сусідам. Якби проголосовані Радою зміни до Житловогокодексу залишилися в силі, кожен офіс, розміщений у житловому фонді, потраплявби під заборону. 

На щастя, ці новації так і не пройшли. Але це не означає,що держава не взяла реванш в іншому. І по цей час діє норма, яка дозволяєвласнику нерухомості здавати приміщення під офіс тій чи іншій юридичній особі,але ця сама особа не може віднести видатки по оренді до податкових витрат.

         Аяк відомо, податковий прибуток визначається як рівняння «доходи мінус витрати».Якщо витрат менше, підприємець платить до бюджету більший податок на прибуток.Його збитки фіксують бухгалтерські документи, але не податкова декларація. Тодіяк оренда приміщення під офіс завжди є питомою частиною у витратах суб’єктапідприємницької діяльності. Все це – азбука, відома навіть бізнесмену-початківцю.Так само добре цю азбуку засвоїла і держава, яка чудово розуміє, де і як вонаможе нажитися на своїх громадянах.

Чим погана така ситуація? По-перше, зовсім «маленькому»бізнесу подібна практика може вартувати життя. Те, що для крупніших бізнесових«акул» не є критичними витратами, якійсь незначній фірмочці, котра тількинамагається встати на ноги, остаточно зламає хребет.

По-друге, офіси підприємств повільно, але цілеспрямовано витісняютьсяу нежитловий фонд. У законослухняного громадянина, який, до того ж, не бажаєвикидати гроші на вітер, є два виходи. Або викупати облюбоване приміщення іпереводити його у нежитловий фонд (що вартує купи часу, нервів і тих такигрошей, а ще – ходіння по всіх колах бюократичного пекла), або переселятись водин з новомодних бізнес-центрів.

Величезна кількість останніх створює забудовникамнеабиякі проблеми. Вони не здатні конкурувати один з одним, оскільки звеличимало однакових хмарочосів, які відрізняються тільки мірою віддаленості відстанцій метро. Тим часом як мільйони, викинуті на будівництво якого-небудьчергового «бізнес-сіті», слід «відбити» за будь-яку ціну. Ось тут і стає внагоді пересічний підприємець середньої руки, зацікавлений у зменшенні податкуна прибуток.

По-третє, під загрозою опиняється сам житловий фонд.Йдеться, звісно, не про спальні райони, а про невеликі будівлі в історичнихчастинах міста. Хай навіть вони не несуть особливого семантичного навантаження(тобто не є пов’язаними з тією чи іншою видатною постаттю чи вікопомноюподією), такі старі будинки (довоєнних чи навіть дореволюційних часів)створюють неповторний колорит міста.

Але забудовнику не до романтики. Для нього простіше йприбутковіше знести будівлю й поставити на її місце двадцяти- читридцятиповерхову «свічку». Й плювати при цьому на спаплюжену панораму чилокальну екологічну катастрофу – загрозу зсуву грунтів абощо. Якщо ж, надодачу, ніхто не простимульований цей самий житловий фонд зберігати – будинок,можна вважати, є приреченим.

Коли умови для ведення бізнесу є такими, що ховають цейбізнес у зародку, у країни просто не має майбутнього. Між тим в Україні завждибули «рівні» і «ще рівніші» персони, що завжди змушувало громадян ходитиманівцями й шукати шляхи того, як надурити найбільшого шулера всіх часів йнародів – рідну державу з усіма її корумпованими податковими інспекціями,митницями, усіма органами влади, що дають ті чи інші дозволи тощо.

Принагідно згадаймо й про ще одну деталь, яка властиватільки нашому господарюванню. Про різницю у тарифах для фізичних та юридичнихосіб. Дивно, коли громадянин Ігрек як фізична особа платить за тепло і гарячуводу по одному тарифу, а як юридична – по іншому. Але знову ж таки, якщо вінреєструє власне помешкання як юридичну адресу своєї фірми, але не виключаєвитрати по ЖКГ у податкові видатки, то чи не означає це, що держава з їїрізнорівневими тарифами перемахлювала саму себе?...

Між тим існує досвід Європи, і, в першу чергу Австрії, де бізнес працює без подібнихобмежень і без хитрозроблених схем, від яких у підсумку програє як держава, такі споживач. У західноєвропейській демократії всі є рівними перед законом: іпросто «пересічні громадяни», далекі від бізнесу, і юридичні особи, котрі нимбезпосередньо займаються. Там не продають бізнесмену буханець хліба дорожчелише тому, що той має більше коштів, аніж пенсіонер. Ба навіть навпаки: чимбільше ти споживаєш, тим більше маєш преференцій й тим вагоміша твоя знижка.

Нам слід взяти до уваги подібну практику й запровадитиєдиний тариф на «комуналку» як для фізичних, так і для юридичних осіб. Бо вУкраїні все перевернуто догори дригом: тому, хто має бажання платити, сідаютьна голову, перетворюючи його на дійну корову податкової абощо. Чесні платять, абезчесні – знаходять безліч обхідних шляхів. Малий бізнес гине, а потік коштів,який міг би збагачувати державну скарбницю, пропливає повз неї. Час ставатиєвропейцями не декларативно, а фактично.   

І на останок. Ще середньовічний філософ Вільгельм зОккама сформулював колись так званий принцип ощадливості, або «лезо Оккама». Непримножуй сутності без потреби, вчив легендарний чернець. Будь простішим, ілюди до тебе потягнуться, як прийнято казати зараз. Отож, чим менше заборон, хитрозробленихпасток, багаторівневих підходів до різних категорій громадян, тим краще працюємеханізм під назвою «економіка».

Коли ж бажання обдурити ближнього й нажитися набезкінечних перепонах бере вгору, толку з того не буде ні для кого. Ні длятого, хто вставляє палки в колеса, ні для того, хто намагається за допомогоюцих колес подорожувати.