Нещодавно в команді нового президента озвучили «Фундаментальні цілі на перші 100 днів». І серед перших - реформування діяльності президента як інституції та аудит антикорупційної політики. Ці пріоритети не можуть не викликати схвалення, головне, щоб вони залишились не тільки на словах. Як аналітик, який тривалий час досліджує роль інституту президентства в антикорупційній політиці  різних країн, можу сказати, що саме світова практика свідчить (а відповідно – це не популістські твердження),  що провідну роль у протидії корупції відігравали переважно політичні еліти і перш за все - президенти. А щодо арсеналу протидії – то він має доволі широкий спектр. Від сінгапурського жорсткого варіанту з кримінальними покараннями, дуже широкими повноваженнями антикорупційних органів (більше, інколи, ніж у судів) до м‘якого, фінського та естонського – без створення окремих антикорупційних органів, з високим рівнем зарплат та соцпакетів для чиновників, із встановленням незначної різниці між доходами найбідніших та найбагатших громадян країни.

Отже, з огляду на закордонний досвід, можна прослідкувати  кілька важливих напрямків  активної участі саме лідерів  держав у процесі протидії корупції. І команді нового українського президента вкрай важливо буде все ж таки звернути на них увагу. Ось в чому вони полягають:

По-перше, вироблення антикорупційної ідеології.Цю ідеологію повинні сприйняти усі верстви населення, насамперед, політичні та економічні еліти держави. Ідеологія – це не документ,а маркери та принципи, за якими живе сам президент держави. Це саме те, про що говорив Лі Куан Ю, розповідаючи, як лідеру розпочати боротьбу з корупцією: «Почніть з того, що посадіть за ґрати трьох своїх друзів. Ви знаєте за що, вони знають за що, і народ вам повірить». 

По-друге, контроль  розробки стратегії антикорупційної боротьби та плану її практичної реалізації.Саме глава держави, а не парламент чи будь-який правоохоронний або антикорупційний орган, повинен взяти на себе відповідальність щодо напрацювання та затвердження антикорупційної стратегії держави. І тут мова вже йде про Єдиний документ, виконання якого буде гарантуватися саме інститутом президенства. Наведу приклад. При Президенті Порошенко була створено Національна рада з питань антикорупційної політики, як консультативно-дорадчий орган. Саме в її повноваження входить, згідно чинного законодавства, вироблення такого єдиного стратегічного документу. Але, як відомо, Нацрада навіть не розпочала свою роботу, було проведено кілька оргзасідань. Це чітко демонструє, що відбувалося при минулому президенті. В той же час – цей інструмент тепер в руках Володимира Зеленського, відповідно як він буде ним користуватися – також є серйозним маркером його майбутньої успішної або не успішної антикорупційної політики.

По-третє, активне використання права на законодавчу ініціативу.В багатьох успішних країнах, де «хрестовий похід» проти корупції був вдалим, глава держави повинен стати ініціатором системної розробки якісно нових нормативно-правових актів та внесення змін до існуючих, з метою створення належної законодавчої бази для запобігання та протидії корупції. Приклад – вище згаданий Сінгапур. Завдяки Лі Куан Ю правовою базою для подолання системної корупції у Сінгапурі став кардинально оновлений  та прийнятий 17 червня 1960 року Закон «Про запобігання корупції», що зі змінами та доповненнями зберігає свою чинність до сьогодні. Цей нормативно-правовий акт став тим каталізатором, що запустив процес результативної антикорупційної боротьби. На відміну від загальноприйнятої світової юридичної практики, цим Законом, встановлювалась «презумпція винуватості» держслужбовця, відповідно до якої будь-яка винагорода, отримана чиновником від іншої особи, вважалася корупційним стимулом або нагородою за послуги, поки не буде доведено протилежне. 

Відключити

По-четверте, об’єднання та організація усіх суб’єктів влади та суспільства в цілому в процесі антикорупційної боротьби.В успішних країнах глава держави стає рушійною силою, навколо якої починають працювати усі елементи організаційної структури держави, що здійснюють антикорупційну боротьбу. Він покликаний мобілізувати, об’єднати та відповідно спрямувати увесь потенціал органів державної влади, всіх верст населення держави (насамперед, еліт) та суспільство в цілому на викорінення корупції як явища. Тут характерним є приклад Естонії. У витоків побудови успішної моделі антикорупційної боротьби був прем’єр-міністр Естонії Март Лаар (1992-1994 рр.). Естонія – парламентська республіка, де головою держави фактично є прем‘єр. Саме за його ініціативи було проведено найбільш жорстку серед країн Балтії судову реформу, реформу державної служби та правоохоронних органів. Так, на початковому етапі реформування було фактично скасовано колишню радянську правову систему та відновлено довоєнну законодавчу базу Естонської республіки зразка 1918 – 1940 років, за основними нормами якої упродовж кількох років жила країна. Саме такий «різкий злам» однієї системи та перехід на іншу, а також величезний запит у суспільстві на «очищення влади від радянських кадрів» (Реформи Лаара здійснювались під лозунгом plats puhtaks! (звільнимо місце!)) став визначальним антикорупційним заходом. Внаслідок такого реформування було суттєво скорочено державний бюрократичний апарат, а також звільнено більшість «старих» суддів, працівників правоохоронних органів та чиновників різного рангу. Водночас на вивільнені місця прийшли нові, підготовлені упродовж стислого терміну, мотивовані працівники. У такий спосіб новосформована політична еліта Естонії втратила будь-які корупційні зв’язки зі старою. 

По-п’яте, впровадженням філософії «профілактики» корупції, тобто необхідності запобігання явищам корупції, а не боротьби з її результатами.Глави успішних держав часто зосереджують увагу органів державної влади та політичних еліт на необхідності ліквідації будь-яких стимулів (економічних, адміністративних, політичних тощо) корупційної діяльності. Адже явищу корупції простіше запобігати, ніж з ним боротися. Так, забезпечується реальна рівність усіх громадян перед законом; надається  гідний рівень заробітної плати посадовим особам держави; максимально спрощується  адміністративні послуги; зосереджується  увага правоохоронних органів на потенційно загрозливих сферах діяльності, а також корупції «топ» посадовців тощо. Адже як показує досвід країн, що досягли успіху у боротьбі з корупцією, «побутова» корупція зникає сама по собі після ліквідації корупції вищих посадових осіб держави. І успішні кейси є в досвіді Грузії, Фінляндії, Швеції та інших країн.

Отже, нам всім слід зрозуміти, що феномен корупції не є власне українським «винаходом». Як соціальне явище, корупція притаманна будь-якому суспільству та будь-якій державі. У світі взагалі не існує держав повністю вільних від корупції. Однак багатьом країнам вдається ефективно боротися з цим негативним явищем, мінімізуючи рівень його проявів. Інші – захлинаються в корупції. І причина лише одна – воля та бажання лідерів цих держав на зміни.