Проєкт Кодексу права приватного і права дитини: чи дійсно наближаємося до Європи?

Ухвалення нового Цивільного кодексу (Кодексу права приватного), проєкт якого наприкінці минулого місяця зареєстрували у Верховній Раді (реєст. № 14394), може стати однією з найбільш масштабних правових подій останніх десятиліть в Україні. Йдеться не лише про заміну норм чи оновлення термінології, а про перегляд підходів до регулювання приватних відносин, про системне збирання розпорошених правил у єдину логічну конструкцію.

Кодифікація у форматі єдиного кодексу приватного права справді наближає Україну до континентальної європейської правової традиції. Це традиція системності, внутрішньої логіки, передбачуваності та принципів, що формують основу приватного права: добросовісності, розумності, справедливості, рівності сторін, стабільності цивільного обороту. У правовій державі ці речі мають прикладне значення. Вони впливають на економічні рішення, інвестиційний клімат, рівень довіри, розвиток ринку і зрештою на повсякденне життя сімей.

Водночас якісна кодифікація сама по собі не визначає “європейськість” правового порядку. Не менш показовим є баланс між автономією приватної особи та гарантіями для тих, хто не може самостійно захистити свої інтереси – насамперед для дітей. Саме ставлення до прав дитини, до її безпеки та умов розвитку є одним із показників зрілості правової системи.

У цьому сенсі реальним тестом близькості до Європи залишається підхід до забезпечення права дитини на зростання в безпечному сімейному оточенні. Це питання давно вийшло за межі соціальної політики. Воно прямо зафіксоване у висновках щодо заявки України на членство в ЄС. Тобто йдеться не про вузькопрофесійну дискусію, а про складову європейського порядку денного України поряд із судовою реформою чи антикорупційною політикою.

Саме тому сімейно-правовий блок проєкту Кодексу варто оцінювати не ізольовано, а в ширшому контексті. Чи формує він модель, у якій дитина зростає у сімейному середовищі, а інституційний догляд є винятком? Чи створює він стимули для підтримки біологічних сімей, розвитку сімейних форм виховання, раннього реагування на ризики для дитини?

Від відповідей на ці питання залежить, чи стане новий Кодекс лише кроком у напрямі європейської правової форми, чи також кроком до європейського змісту у сфері прав дитини.

Найкращі інтереси дитини: норма проти практики

Проєкт Кодексу містить низку положень, які прямо декларують його дитиноцентричність. Зокрема, окрема стаття про найкращі інтереси дитини систематизує критерії, які мають враховуватися при ухваленні рішень щодо дитини.

Однак добре сформульована норма сама по собі не змінює практику, якщо вона не інтегрована у процесуальні механізми, які вимагають її застосування.

Українське законодавство давно оперує категорією найкращих інтересів дитини, однак саме практика її застосування залишається вразливою ланкою: мотивувальна частина рішень нерідко має загальний характер, з’ясування думки дитини відбувається формально, а довгострокові наслідки для дитини не завжди стають центральним елементом правової оцінки.

Тому практична цінність цієї новели залежатиме від того, чи буде вона підкріплена процесуальними стандартами, вимогами пояснювати причини ухвалення рішень, реалістичними строками в дитячих справах, а також правилами роботи органів і служб, які супроводжують такі справи. Це потребує узгоджених змін і в процесуальному законодавстві, і в законодавстві про органи та служби у справах дітей, і в підзаконних актах, без яких кодексова норма ризикує залишитися красивою декларацією.

Роль органу опіки та піклування у вирішенні спорів між батьками

Не менш чутливим питанням у межах рекодифікації є роль органів опіки та піклування у вирішенні спорів між батьками щодо дітей.

Проєкт Кодексу зберігає нинішню модель, за якої ці органи можуть вирішувати спори щодо місця проживання дитини, участі у її вихованні та окремих аспектів здійснення батьківських прав. На практиці така конструкція нерідко означає паралельний, по суті квазісудовий розгляд: рішення ухвалюються поза процесуальними стандартами суду, а згодом переглядаються у судовому порядку. У результаті виникають різні підходи до оцінки обставин та нерівномірна обґрунтованість рішень.

Додатковим фактором є обмежена територіальна дія актів органів місцевого самоврядування як органів опіки та піклування, а також відсутність дієвих механізмів їхнього примусового виконання. Усе це на практиці призводить до повторних звернень до суду, затягування спорів і поглиблення конфлікту між батьками – із прямими наслідками для добробуту дитини.

Разом з тим проєкт пропонує оновлений підхід до припинення шлюбу без зменшення гарантій для дитини. Передбачається можливість розірвання шлюбу органом державної реєстрації актів цивільного стану або нотаріусом не лише за спільною заявою подружжя без дітей, а й за спільною заявою подружжя, яке має дітей – за умови нотаріального посвідчення домовленостей про розподіл батьківської відповідальності та виконання обов’язку з утримання дитини. На нотаріуса при цьому покладається обов’язок перевірити, чи враховані в такому договорі інтереси дитини.

Фактично йдеться про запровадження альтернативи судовому врегулюванню батьками питань відповідальності щодо дитини – підходу, який широко застосовується в багатьох державах ЄС.

За такої моделі залучення органу опіки та піклування до вирішення приватноправових спорів між батьками тим більше потребує переосмислення.

У європейських правопорядках у випадках, коли батьки не досягли згоди і не оформили домовленостей, спори щодо дітей, як правило, вирішуються судами (іноді – спеціалізованими сімейними судами). Органи місцевого самоврядування при цьому виконують допоміжну роль: надають інформацію про ситуацію дитини, оцінюють її потреби та забезпечують соціальну підтримку сім’ї.

Усиновлення: пріоритет форми чи реальних потреб дитини

Певного доопрацювання потребують і положення щодо усиновлення – насамперед там, де проєкт Кодексу вибудовує пріоритетність усиновлення як форми влаштування дитини в сімʼю. Водночас у міжнародній практиці пріоритетом є не конкретна форма влаштування, а збереження для дитини її сімейного середовища та безперервності стосунків з біологічними батьками. Насамперед має розглядатися можливість виховання дитини у біологічній сім’ї за умови надання їй належної підтримки. У разі неможливості – у родинному колі (родичі, близькі особи), що в національному праві реалізується через опіку та піклування. Звісно за умови, що такі особи спроможні забезпечити належний догляд за дитиною, створити для неї безпечні та сприятливі умови для виховання й розвитку. Лише за відсутності таких можливостей і з урахуванням індивідуальних потреб конкретної дитини усиновлення може бути найкращим рішенням.

Таким чином, усиновлення не може розглядатися як універсально пріоритетна форма влаштування для всіх дітей. Пріоритетною має бути та форма сімейного влаштування, яка в конкретній ситуації найбільшою мірою відповідає найкращим інтересам дитини з урахуванням її віку, досвіду, стану здоров’я, емоційних зв’язків та потреб у стабільності.

Таємниця усиновлення і право на власну історію життя

Окремо стоїть питання таємниці усиновлення, зокрема таємниці від самої дитини. Європейська тенденція останніх десятиліть – поступове посилення підходу, за якого право дитини знати своє походження та обставини власної життєвої історії визнається елементом її гідності та ідентичності. Ба більше – у практиці держав-членів Ради Європи не існує концепції права дитини на таємницю власного усиновлення від неї самої. Таємниця усиновлення, як правило, розглядається як захист від розголошення третім особам, але не як підстава для позбавлення дитини доступу до істини про власну життєву історію.

Досвід держав, у яких таємниця усиновлення від дитини не застосовується або істотно обмежена (Польща, Фінляндія, Швеція, Австрія тощо), свідчить, що не приховування від дитини інформації про усиновлення зменшує ризики психологічної травматизації, запобігає кризовим станам, пов’язаним із випадковим або запізнілим дізнанням правди, сприяє формуванню стабільної ідентичності дитини, а також створює умови для надання якісної психологічної та соціальної підтримки сім’ям усиновлювачів і самим дітям.

Натомість збереження таємниці усиновлення від самої дитини, особливо у поєднанні з можливістю не враховувати її думку та не отримувати її згоди на ключові рішення, що змінюють її правовий і особистісний статус, несе ризики порушення права дитини на інформацію про себе, формування недовіри до найближчого оточення, глибоких криз і травматичних переживань у разі випадкового розкриття правди у старшому віці, а також ускладнення контролю за дотриманням прав усиновлених дітей.

Міждержавне усиновлення: виняток чи правило

Окремої уваги потребує і підхід до міждержавного усиновлення. Проєкт Кодексу передбачає зниження вікової рамки для можливості усиновлення дітей-громадян України іноземцями з досягнення ними трирічного віку замість п’ятирічного, як це передбачено чинним Сімейним кодексом.

Саме по собі міждержавне усиновлення є винятковим механізмом реалізації права дитини на сім’ю, однак ключове питання – його місце в ієрархії рішень. Загальна логіка міжнародних підходів виходить із того, що дитина, наскільки це можливо, має зростати у державі свого походження, у звичному мовному та культурному середовищі, а міждержавне усиновлення застосовується після вичерпання національних можливостей сімейного влаштування.

В українських умовах важливо враховувати те, що попит кандидатів в усиновлювачі з числа громадян України частіше спрямований на дітей молодшого віку, тоді як серед дітей, які перебувають на обліку, значну частку становлять старші діти та діти з інвалідністю.

Це означає, що для дітей молодшого віку проблема полягає не у відсутності національних усиновлювачів, а в ефективності процедур. За таких умов розширення доступу до міждержавного усиновлення саме цієї вікової групи виглядає дискусійним з точки зору системної логіки захисту прав дитини.

Скільки дітей може бути в одній сімейній формі і чому це не технічне питання

Дискусійним залишається і регулювання сімейних форм виховання. Проєкт Кодексу фактично відмовляється від встановлення кількісних обмежень щодо числа дітей у дитячих будинках сімейного типу.

Практика різних країн показує, що надмірна концентрація дітей у межах однієї сімейної форми може створювати ризик відтворення елементів інституційного підходу в організації повсякденного життя. Тому питання оптимальної чисельності дітей у прийомних сім’ях і дитячих будинках сімейного типу, як і загальної моделі розвитку цих форм, безпосередньо пов’язане з якістю індивідуального догляду та реальним урахуванням найкращих інтересів дитини.

Опіка, що підміняє усиновлення

Окремої уваги у межах рекодифікації приватного права потребує правовий статус опікунів і піклувальників. Саме тут роками триває дискусія: чи має опіка бути переважно родинною, як це практикується у багатьох країнах, чи залишатися відкритою для ширшого кола осіб. Нова кодифікація не дає на це чіткої відповіді, а отже – зберігає простір для старих проблем.

Корінь дискусії – у широкому обсязі прав опікуна. Йдеться не лише про пріоритетне право на усиновлення, а й про можливість фактично блокувати перебування дитини на обліку з усиновлення. Механізм, який замислювався як гарантія для близьких дитині людей і спосіб зберегти для неї звичне середовище, на практиці інколи перетворюється на інструмент контролю: опікун не усиновлює сам і водночас не дозволяє зробити це іншим.

У таких умовах виникають ситуації, близькі до прихованого усиновлення. Неродинний опікун не готовий приймати дитину в родину на правах рідної, проте отримує суттєвий вплив на її життєву траєкторію. Це створює дисбаланс між правами дорослого і гарантіями для дитини.

Водночас сама можливість неродинної опіки не є проблемою як такою. Вона дозволяє дитині залишатися у знайомому соціальному колі – у сім’ї сусідів, друзів родини, інших значущих дорослих. Така модель може бути цілком життєздатною і не зобов’язує людей переходити у статус прийомної сім’ї. Однак саме тут виникає інший виклик.

Йдеться про випадки, коли опіка поєднується з інституційним середовищем. Насамперед – про практику, коли керівники приватних закладів призначаються опікунами значної кількості дітей. За наявності десятків підопічних мова вже не може йти про індивідуальний підхід чи сімейне середовище. Формально це опіка, по суті – інституційний догляд з додатковими повноваженнями дорослого щодо життєвих рішень дитини.

Якщо рекодифікація справді претендує на модернізацію підходів у сфері дитинства, інститут опіки та піклування потребує не косметичних, а змістовних змін. Серед можливих рішень – встановлення граничної кількості дітей, щодо яких одна особа може здійснювати опіку чи піклування (за винятком рідних братів і сестер), а також перегляд обсягу повноважень опікуна та піклувальника у питаннях усиновлення. Компромісною моделлю могло б стати надання вирішального слова у згоді на усиновлення саме родичам.

Дитина в закладі при живих батьках: юридична фікція піклування

Показовою є ситуація дітей, які роками перебувають у закладах інституційного догляду, хоча формально мають батьків. В українській практиці й досі поширеними є випадки, коли дитину влаштовують до закладу за заявою батьків, у тому числі в ситуаціях, де насправді потрібна правова оцінка загроз безпеці дитини та належності виконання батьками своїх обов’язків щодо догляду, виховання та утримання дитини. Простіший механізм фактично підміняє складніші процедури, які потребують доказування та подальшого супроводу. У результаті дитина тривалий час залишається поза сімейним середовищем, водночас не набуваючи статусу, який відкриває доступ до сімейних форм виховання. Виникає парадокс: дитина фактично живе не в сім’ї, але юридично залишається “під батьківським піклуванням”, яке інколи зводиться до епізодичних контактів.

Цю нормативну прогалину не пропонується врегулювати і в проєкті Кодексу: після влаштування дитини до закладу на цілодобове перебування тривала відсутність реального батьківського піклування так і не отримуватиме системну правову оцінку. Звісно, у таких випадках не слід говорити про те, що влаштування дитини до закладу має автоматично стати підставою для позбавлення її батьків батьківських прав. Водночас у межах рекодифікації доцільним було б встановлення чітких критеріїв оцінки фактичної участі батьків у житті дитини та процедурних тригерів для перегляду її правового статусу – з урахуванням поважних причин, пов’язаних, зокрема, зі станом здоров’я або іншими об’єктивними обставинами.

Окремої уваги потребують положення, що стосуються ситуацій, коли дитину фактично залишають у закладі охорони здоров’я після народження. Збереження конструкцій, які допускають таку можливість, коли дитина має “істотні вади фізичного та/або психічного розвитку”, відтворює підхід, за якого дитина радше виступає об’єктом рішень дорослих, ніж самостійним носієм прав. Більш узгодженою з сучасними підходами виглядала б модель, у якій центр ваги переноситься на обов’язки держави щодо дитини: негайне інформування органу опіки та піклування, оцінку обставин у сім’ї, організацію підтримки, а за потреби – тимчасове влаштування та чіткі строки ухвалення рішень, щоб дитина не “осідала” у системі охорони здоров’я або інституційного догляду.

“Відібрання” без відібрання: як суди працюють із уже вилученими дітьми

Проєкт Кодексу також зберігає конструкцію відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав. У теорії цей інститут має працювати як тимчасовий режим до усунення загроз для дитини та засіб впливу на поведінку її батьків. На практиці ж у більшості справ дитина вже вилучена органом опіки та піклування і тимчасово влаштована до патронатної сім’ї чи закладу. Суд у таких випадках фактично не здійснює відібрання як фізичну дію, а визначає подальший правовий режим здійснення батьківських прав після того, як роз’єднання дитини з батьками вже відбулося. Через це сама назва інституту не повністю відображає його реальний зміст і може вводити в оману щодо наслідків рішення.

Другий практичний аспект – правові наслідки для батьків. Якщо права не припинені, але дитина не проживає з батьками, закон має чітко визначати, що саме обмежується: право на спільне проживання, право визначати місце проживання дитини, повноваження ухвалювати рішення щодо освіти й лікування. У країнах Європи запроваджена інша модель – не відібрання як разова дія, а тимчасове обмеження батьківських прав із визначеним переліком обмежень, умовами поновлення, обов’язками батьків і планом роботи із сім’єю. Такий підхід дисциплінує систему й дає дитині визначеність щодо того, хто ухвалює рішення, де дитина проживає і що має змінитися для її повернення.

Окремий блок – негайне відібрання у випадках безпосередньої загрози життю чи здоров’ю дитини. Проєкт Кодексу права приватного, як і чинний Сімейний кодекс, передбачає можливість ухвалення такого рішення органом опіки та піклування з подальшим зверненням до суду у встановлений строк, що у нормативній логіці виглядає як гарантія швидкої реакції. Однак конструкція органу опіки та піклування як колегіального органу не завжди узгоджується з потребою оперативних рішень у кризових ситуаціях. У цьому контексті дискусійним є питання, чи не доцільніше закріпити алгоритм негайного реагування за службами у справах дітей у взаємодії з поліцією – з обов’язковим подальшим судовим контролем, але без залежності від механізму, який за своєю природою не пристосований до екстреного реагування.

Таким чином, проєкт Кодексу права приватного відкриває можливість не лише модернізувати приватне право, а й переглянути місце дитини у правовій системі загалом. Частина запропонованих положень задає правильний напрям. Водночас частина підходів у сфері дітей і сім’ї відтворює чинний стан, який вимагає перегляду з позицій найкращих інтересів дитини, євроінтеграційних зобов’язань України та необхідності розвитку сімейних форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Саме тому обговорення проєкту Кодексу – це не лише юридична дискусія про формулювання статей. Це розмова про те, яку модель дитинства закріплює держава на рівні базового приватного права. ​​

Викладені у цій колонці міркування не претендують на вичерпність чи остаточну істину – радше це запрошення до професійної розмови і зіставлення різних підходів.

Було б цінно, щоб у цій розмові звучали різні погляди. Ми зі свого боку відкриті до долучення до такої дискусії.