Люстрація правосуддя: вчимося судити по-новому

Ідея люстрації та намагання її реалізувати дуже активно обговорюється ідосі. На жаль, виваженого, логічного шляху її реалізації до теперішнього часутак і не склалося. Подібне гасло є як яскравим, так і одночасно сумним.Величезна кількість яскравих гасел або пуста всередині, або нелогічна взагалі,якщо не злочинна. Згадайте: «Мир – народам, фабрики – робітникам, земля –селянам!». Хіба це погано? Хто проти? А що вийшло…

Поняття «люстрації», на сьогодні, цілком і повністю увійшло в повсякденнийобіг та уми не лише звичайних громадян, а й політиків та чиновників найвищихрангів. Фактично, термін притаманний для Стародавньої Греції та СтародавньогоРиму, по-новому відродився в сучасній Україні. І якщо, в ті давні часи люстраціябула обрядом очищення з усіма відповідними атрибутами та процедурами, то насьогодні в люстрацію намагаються закласти зовсім інші процеси. Треба сказати,що більше за всіх інших, «процес очищення» торкнувся судової системи України.Саме для кардинальної зміни ситуації і був прийнятий Закон України «Провідновлення довіри до судової влади в Україні». Назва наведеного Законуоднозначно наштовхує нас на висновок, що довіра до правосуддя в нашій державібула втрачена. Але чи дійсно це так?

На нашу думку, в ситуації, в якій ми всі опинилися, таке твердження вбільшій мірі є популістським. Адже серед нині працюючих суддів багато тих, хтозаслуговує не лише на професійне визнання, а й на чисто-людську повагу. Інапевно прийнятий Закон першочергово підкреслює недовіру нової влади до судовоїсистеми, сформованої без її участі. В такому випадку кидати всіх «під однугребінку» і говорити про те, що Українці недовіряють судам – це вкрай нелогічнота непослідовно.

Залишається загадкою – як можна відновити довіру до судової влади[1]?Хоча у проекті Закону, який було підготовлено до першого читання йшлося щегірше – про відновлення довіри до судової системи. Але судова система – цепевна організація, ієрархічна побудова судових органів. Саме таким чином було визначеносудову систему в ст. 3 «Судова система України» Закону України «Про судоустрійта статус суддів», яку складають суди загальної юрисдикції та судконституційної юрисдикції. Суди загальної юрисдикції утворюютьєдину систему судів[2]. Такимчином, логічно, що від відновлення довіри до судової системи своєчасновідмовились.

Але не здається гідним і акцент про відновлення довіри до судової влади. Відповіднодо ст. 1 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», судова влада вУкраїні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюєтьсянезалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом. Судову владуреалізовують професійні судді та, у визначених законом випадках, народнізасідателі і присяжні шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судовихпроцедур[3].Тобто законодавець не визначає природу судової влади, а торкається лише аспектуорганізації її діяльності – хто здійснює. Інша мова – відновлення довіри доправосуддя, відновлення довіри до фаховості, людської гідності тих осіб, якіприймають рішення та проголошують: «Ім’ям України!».

Люстрація – модне гасло, але чи так вона потрібна? Якщойдеться про якісне оновлення судової влади, покарання осіб, які приймалинеправосудні рішення – то чому ми відмовляємось від тих засобів, які є тазастосовуючи які, можна досягти того ж або навіть більшого. Хіба ми не можемодо судді, який вчинив злочин, застосувати кримінальне законодавство? Хіба ми неможемо (об’єктивно з’ясувавши обставини справи) позбавити суддю повноважень –все це є. Так чому ми відмовляємось від тих важелів, якими можна не лишенавести лад в реалізації судової влади, але і переконати суспільство в вірномунапрямку її дії. Справа ж не в тому, як назвати той чи інший процес, а яку метуставити та якими засобами цього досягати.

Оздоровлення гілки суддівської влади, пов’язується, на наш погляд, не звиключною обов’язковістю заміни чинних суддів на інших, а з відмовою від послугтих, у діях яких доведено склад правопорушення, або які за фаховими критеріямине можуть виконувати ці функції. Якщо позбавити повноважень всіх (або переважнубільшість) чинних суддів – як будуть працювати суди? За рахунок тих, хто запринципом курсів «Постріл» блискуче за два-три місяці розбереться у всіхособливостях носіння мантії? Мабуть, все ж таки, треба більш обережно підходитидо цього. Як вже зазначалося, переважна більшість суддів – порядні, фаховіособистості! Хто-небудь замислювався над тим, як зараз працюють суди тавиносяться рішення в зоні АТО, на території Донецької та Луганської області.Що, судді з цих регіонів – це теж зрадники загальнолюдських цінностей тазакону? Часто вони здійснюють правосуддя під пострілами та не йдуть додому, томущо безпечніше зайвий раз не виходити на вулицю, тому що разом почувають себевпевненішими. Це теж ті, хто порушив закон та повинен бути люстрований?

Якісна ревізія суддівського корпусу, з використанням наявних засобівреформування та запровадженням нових, об’єктивно обґрунтованих форм цього;підвищення фаховості чинних суддів та підготовки якісного поповнення – це, нанаш погляд, той «еволюційно-революційний» шлях, на якому доцільно зосередитись.Повертаючись до розгляду Закону України «Про відновлення довіри до судовоївлади в Україні», треба одразу сказати, що і текст цього акту намагалися підлаштуватипід «наявні засоби» - чинне законодавство та процедури. Так, в преамбулі Законумова йде про те, що він визначає правові та організаційні засади проведенняспеціальної перевірки суддів судів загальної юрисдикції з використанняміснуючих процедур розгляду питань про притягнення суддів судів загальноїюрисдикції до дисциплінарної відповідальності і звільнення з посади у зв’язку зпорушенням присяги^[4].

Можливо повторимося, але, з наведеного чітко видно, що цей Закон стосуєтьсялише «суддів судів загальної юрисдикції» до яких застосовуються «спеціальніперевірки» та «існуючі процедури притягнення до відповідальності». Поряд з цим,в «Прикінцевих та перехідних положеннях» цього ж Закону вводяться новіконструкції притягнення до відповідальності, вирішується доля інших осіб, непередбачених преамбулою та іншими статтями Закону. Мова йде про положення,згідно з яким, з адміністративних посад звільняються голови та заступники,фактично всіх судів загальної юрисдикції. Аналогічні відчуття викликає іположення про звільнення з посад секретарів судових палат вищих спеціалізованихсудів, їх заступників та секретарів судових палат апеляційних судів. Причомутакі особи звільняються, так би мовити, «без суду і слідства». Вам не здається,що хтось просто знову намагається взяти важелі управління судовою владою в одніруки?

Позитивним моментом в питанні люстрації правосуддя, на нашу думку, є те, щодо так званої Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальноїюрисдикції, увійшли дійсно професійні та обізнані особистості. Будемосподіватися, що їх діяльність не буде супроводжуватися тиском з бокузацікавлених осіб. Адже в такому випадку, відновлення довіри до судової влади –перетвориться на декларативне гасло, яке так і залишиться літерами на папері.

Повертаючись до освітньої складової розглядуваного питання, потрібносказати, що прикладів проблемності фахової підготовки суддів вистачає. Ми нехочемо породжувати анекдоти та байки – лише конкретні посилання. Невигаданийвипадок: суддя адміністративного суду (навіть не першої інстанції) з’ясовував вході засідання по справі щодо бюджетного відшкодування з податку на доданувартість у сторони: «В якому банку Ви отримали податковий кредит?». Питання вочах представника сторони призвело до висновку, що ця особа намагається завестисуд в оману та перешкоджає справлянню правосуддя. Зрозуміло, подібних випадківодиниці, але вони є. Не менший сум викликають і ситуації, коли судові рішеннясвідчать або про випадковість потрапляння особи до лав суддівського корпусу, абопро відсутність елементарного бажання розібратися в справі.

Безумовно, ми не можемо досліджувати та з’ясовувати правильність всіхрішень, винесених судовими органами. Ми можемо аналізувати лише деякі з них.Але і в такій ситуації становиться прикро, коли в судових рішеннях минатикаємося на елементарні помилки, коли обґрунтування «…ім’ям України»робиться в такому вигляді, за що, мабуть, «трійку» на іспиті в ВУЗі неможливобуло б отримати. Наприклад, в одному із рішень Вищого адміністративного судуУкраїни, мова йде про наступне. «Колегія суддів погоджується з висновком судупершої інстанції, що наявність податкового боргу у відповідача є підставою длястягнення суми цього боргу в дохід бюджету… Крім того, слід звернути увагу, щоподаткові вимоги, на які посилається позивач, датовані 2005 роком, в той час якподаткові декларації з податку на додану вартість датовані 2011 роком.

Також, судам необхідно врахувати, що в разі існування не скасованого, невизнаного недійсним рішення податкового органу про нарахування податку(штрафних, фінансових санкцій) не звільняє суд, який розглядає адміністративнийпозов податкового органу щодо стягнення податку (санкцій), від перевіркиправомірності рішення незалежно від дотримання строків звернення до суду задміністративним позовом»[5].

Хотілося б акцентувати увагу на принципових аспектах, які покладено воснову аргументації позиції Вищого адміністративного суду України у вказаномусудовому рішенні.

1.    Особливістьрозуміння судом матеріального змісту відносин. Звертаючи увагу на проблемністьв цьому сенсі, ми навіть готові відразу ж виправдати осіб, які таким чиномсформулювали свою позицію – дивись Податковий кодекс України. Безглуздаконструкція «фінансової санкції – штрафу» є особливістю всієї глави 11«Відповідальність» цього кодифікованого акту. Що може писати суддя (який маєкеруватися чинним законом), коли ст. 113 Податкового кодексу України називається«Штрафні (фінансові) санкції (штрафи)». Але ж штраф – і є фінансовою санкцією.Тобто ми є заручниками того, що закріплено в законі. Незрозумілим залишаєтьсяпідхід деяких суддів до рекламування помилковості та поверховості законодавця,навіть виходячи з того, що ми повинні керуватися «буквою закону». Але все жтаки здається, що можна в даному випадку знайти і більш виважений підхід, ніжповторювати ту маячню, яка комусь прийшла до уяви, та яку неможна було подолатипри роботі над проектом. Здається, замість акценту «…про нарахування податку(штрафних, фінансових санкцій)», логічніше б було послатися або на «грошовезобов’язання», або на «податковий борг»[6].При цьому ми абстрагуємося від іншого тупикового питання за чинним Податковимкодексом України щодо співвідношення «грошового зобов’язання», «податковогозобов’язання», «податкового боргу» та «пені».

Навряд чи можна погодитись і з такою об’єднуючою моделлю,яка запропонована в ухвалі: «податок (штрафні, фінансові санкції); податок(санкція)». Податок та штраф (санкція) є два різних за режимом виконання тазабезпечення платежі. Підставою сплати податку, збору (обов’язкового платежу) –є виконання конституційного обов’язку[7],підставою застосування санкції та сплати штрафу – є порушення платникомвідповідної норми закону. Поєднання їх в єдину конструкцію формує і підхід доподатку як до певної кари, де платник є правопорушником. Але ж переважнабільшість платників сумлінно виконує цей обов’язок і бажає приймати участь уформуванні фінансово забезпечених можливостей існування як своєї держави, так ісвоїх територіальних громад. Безумовно, певне поєднання податків та штрафівіснує на рівні законодавства (як «грошове зобов’язання») – мабуть, таким чиномі логічніше обґрунтовувати позицію суду.

2.    Дуже«авторський» підхід до застосування процесуальних засобів регулювання відносинпри вирішенні податкових спорів. Йдеться про те, що для деяких суддів Вищогоадміністративного суду України неважливо «…дотримання строків звернення до судуз адміністративним позовом». Виявляється, що строки давнини по цій категоріїсправ не застосовуються, і оскаржити податковий борг можна будь-коли. Звичайнопитання щодо строків звернення до суду, саме в податкових спорах, єбагатоаспектним та складним, потребуючим детального вивчення. Можливо, деякісудді в такому випадку покладаються на «аби-як…». Але, чи не Листами Вищогоадміністративного суду України було вирішене це питання?! Відповідь одна – так.Роз’ясненнями Вищого адміністративного суду України. Тоді вибачте, про якудовіру до судової влади ми можемо говорити, коли судді касаційної інстанціїігнорують власні ж роз’яснення.

Питання щодо строків звернення до адміністративного судуз позовом про оскарження податкового боргу, розглядається Вищимадміністративним судом України в Листі від 24.12.2010 року № 1843/11/13-10,Листі від 10.02.2011 року № 203/11/13-11, Листі від 05.07.2011 року №945/11/13-11 та Листі від 01.11.2011 року № 1935/11/13-11. Зупинимося на деякихз них. Так, в Листі від 10.02.2011 року № 203/11/13-11 Вищий адміністративнийсуд України зазначає, що «строк для звернення платника податків із позовом доадміністративного суду становить 1095 днів і обчислюється з дня отриманняплатником податків рішення, що оскаржено… Відповідно позовні вимогиконтролюючого органу, пов'язані зі стягненням податкового боргу з платниківподатків, повинні пред'являтися також протягом 1095 днів з дня виникненняподаткового боргу»^[8].Враховуючи певну колізійність норм Податкового кодексу України (п. 56.18 та п.56.19 ст. 56), щодо визначення строків звернення до адміністративного суд,Вищий адміністративний суд України у згаданому Листі пропонує судам виходити зтого, що «у цій ситуації слід керуватися п. 56.21 ст. 56 Податкового кодексуУкраїни. Цією нормою встановлено, що у разі, коли норма цього Кодексу чи іншогонормативно-правового акта, виданого на підставі цього Кодексу, або коли нормирізних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне(множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючихорганів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платникаподатків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платникаподатків». Тобто при вирішенні цього питання Вищим адміністративним судомУкраїни, цілком слушно, було застосовано презумпцію правомірності рішеньплатника податків. У випадку ж з розглядуваною ухвалою, судді касаційноїінстанції роблять висновки про не важливість «дотримання строків звернення досуду» без наявності на те будь-яких підстав.

Повертаючись до розгляду ухвали Вищого адміністративногосуду України[9] вконтексті саме процесуальної складової, однозначно можемо говорити, що суддіпри винесенні вказаного судового рішення вдалися не лише до негативногорозсуду, а й до нехтування переліченими роз’ясненнями власної судової інстанції[10],забули про норми Податкового кодексу України^[11],норми міжнародних конвенцій^[12] тапрактику Європейського суду з прав людини^[13].Адже вказана Ухвала приймалися суддями вже після оприлюднення відповіднихроз’яснень Вищого адміністративного суду України.

Одразу скажемо, що ми не вважаємо все наведене хибою лише суддів. Завждитреба починати з себе. І в цьому випадку виникає питання: а як ми на рівні Вищоїшколи формуємо бачення студентів, які завтра отримують дипломи, а потім,можливо, займуть місяця сьогоднішніх суддів? Яскравим прикладом такоговідношення є те, що лише пару років тому для податкового права було відведенодо п’ятнадцяти лекцій, п’яти-шести практичних занять та закінчувалось все цедосесійним заліком. Тобто позитивну оцінку можна було отримати – не відповівшижодного разу та не будучи спійманим за прогул. Більш того, в деяких провіднихюридичних вузах, на окремих факультетах, податкове право не викладалосявзагалі.

Традиційно тривалий час не помічали нового типу суспільних відносин, які нелише набули відповідного законодавчого закріплення, але і змістовноускладнились та структурувались. Це, перш за все, стосується відносин оподаткуваннята адміністративної юстиції. Інтенсивний розвиток податкових відносин, їхконфліктність, тільки сьогодні сприяють якісній переробці учбових програм тапояві відповідних дисциплін. Позитивним в цьому сенсі вбачається запровадженняв Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого магістерськоїспеціалізації «Податковий юрист».

І ще одна аналогія. Понад 10 років існує адміністративна юстиція, з 2005року є чинним Кодекс адміністративного судочинства України (до речі, дужеспецифічний акт, який запровадив нетрадиційні для знайомих процесуальнихвідносин конструкції, наприклад, коли суд виступає суб’єктом доказування). Втой же час: наявність Цивільного процесуального кодексу України обумовлюєіснування як низки дисциплін відповідного профілю, так і профільних кафедр;наявність Кримінального процесуального кодексу України – віддзеркалює ту ж самутрадицію; наявність Кодексу адміністративного судочинства України – … А чому?Чому ми досі охороняємо студентський світогляд від того, що вже є нагальним танеобхідним. Хіба в таких умовах можна чекати фаховості від тих, хто будеприймати рішення в податкових спорах…

Неможна вважати досконалою в цьому сенсі ситуацію і в роботі Національної школисуддів. При підготовці та проведенні іспитів серед осіб, які готувалися статисуддями, тестів ні з фінансового, ні з податкового права не було взагалі. Алепробачте, що, юрисдикція адміністративних судів не пов’язана з вирішеннямоднієї із найскладніших категорій справ – податкових спорів. Так звідки жвзятися фаховості, коли для студентів податкові відносини залишаються трохизрозумілими, а при підготовці суддів – непотрібними взагалі. Напрошуєтьсяцілком логічний висновок, що «люструючи всіх і вся», непотрібно забувати і проосвіту та фаховість тих, хто сього здійснює правосуддя. Забуваючи про такіпрості істини, ідея відновлення довіри до судової влади, перетворюється наборотьбу «з вітряками».

Саме тому ми обома руками за люстрацію, але яка передбачає:

а)    якісне оновлення складу судівчерез позбавлення статусу судді виключно тих, щодо яких об’єктивно доведенопорушення присяги та є беззаперечні підстави притягнення до відповідальностізгідно з чинним законодавством України;

б)    підвищення фаховості як суддів,так і обґрунтованості та якості судових рішень, які ними виносяться.