Нещодавня невдача українського Мінфіну на переговорах щодо реструктуризації варантів вкотре ставить на порядок денний питання, яким чином і за рахунок яких ресурсів відбуватиметься повоєнне відновлення України.

Нагадаю, мова йде про виплати за спеціальними облігаціями, що були випущені у 2015 році в рамках угоди із зовнішніми кредиторами України про реструктуризацію частини зовнішнього боргу на суму $2,6 млрд. За кабальними умовами, під якими підписалася тодішня міністерка фінансів Наталія Яресько, обсяги виплат за облігаціями залежать від темпів зростання української економіки. Якщо вони вищі за 3% на рік, то виплати збільшуються. Своєрідний податок на економічне зростання. На таке «щастя» Яресько прирекла Україну до 2040 року.

Тут звісно виникає питання про відповідальність українських топчиновників за рішення, що впливають на майбутнє України. Дуже хочеться, щоб така відповідальність врешті решт настала і українці побачили те, що в народі називають справедливістю. Варто зазначити, що в далекому 2015 році за підсумками реструктуризації нам обіцяли списання 20% усіх зовнішніх боргів, але ця обіцянка залишилася не виконаною. Чому так сталося? Запитайте у МВФ та ексурядовців, автографи яких стоять на угоді про варанти. Можливо, колись хтось таки запитає.

Наразі йдеться про сплату $600 млн за те, що у 2023 році економіка України зросла на 5,3%. При цьому кредитори не хочуть брати до уваги, що роком раніше було падіння майже на 30% (!). Взагалі ситуація безпрецедентна: країна, яка стала жертвою військової агресії та наразі є воюючою стороною у найбільшій війні з часів Другою світової, має дбати про виплати за кабальними угодами про зовнішні облігації. Це при тому, що Україна втратила майже 20% території, 5-7 млн громадян, які виїхали за кордон (мінус робоча сила), сотні тисяч загиблими та пораненими (військові та цивільні), а також зазнала близько $500 млрд економічних збитків.

Покажіть мені хоча б одну країну у світі, яка б за цих умов переймалася виплатами за варантами Яресько?! Тим не менш, згідно з умовами оновленого Меморандуму з МВФ, підписаного чинним міністром фінансів Сергієм Марченком, Україна має провести реструктуризацію зовнішнього боргу, зокрема, в частині, що стосується варантів. Мінфін під час переговорів запропонував власникам останніх обміняти їх на звичайні зовнішні облігації. На мою думку, це правильна стратегія і ми маємо право наполягати саме на такому рішенні.

Відключити

Другий варіант – не платити, що означатиме дефолт. Звучить неприємно, але насправді для України, на мою думку, це також цілком непоганий варіант. Війна – це форс-мажор, а велика війна – великий форс-мажор. То ж, маємо причину і маємо право. Не думаю, що це якось вкрай негативно відобразиться на нашій репутації та інвестиційному рейтингу. Багато наших партнерів і великих фінансових гравців розуміють, що варанти Яресько були фактично нав’язані Україні та, ймовірно, мають чималу політичну складову. До речі, наша готовність піти на цей дефолт може змінити думку власників варантів у кращу для України сторону.

На тлі переговорів про завершення російсько-української війни повстає питання економічного відновлення. Поки тут багато туману: «плану Маршала» для України немає, є тільки розмиті обіцянки та натяки західних партнерів. Уряд має стратегію, принаймні на папері, але вона, на мою думку, не спирається на реальні джерела коштів, а лише відображає бажані Кабміном напрямки економічної політики. Тим не менш, ніхто не заважає нам намагатися мінімізувати ризики усіх факторів, що заважатимуть розвитку повоєнної економіки.

Варанти Яресько є саме таким фактором, як і загальний обсяг зовнішнього боргу України, який, за прогнозами МВФ, до кінця 2025 року перевищить 100% ВВП. З таким ярмом нам вкрай важко буде зміцнити нашу обороноздатність, що безперечно є питанням №1 відсьогодні й на найближчі 20-30 років. Варанти Яресько мають зникнути зі структури зовнішнього боргу, а Уряд - розпочати великі переговори про списання/реструктуризацію більшої частини боргів перед зовнішніми кредиторами. Україні потрібний «ковток свіжого повітря», щоб отримати можливість проводити більш маневрову економічну політику.