Це сталося. Нарешті. І коли я про це читала, я просто не вірила власним очам. Ця тема таки піднялася і почала обговорюватись. Публічно. На найвищому рівні. Хтось мав почали цей публічний дискурс і я щаслива, що він почався з самої верхівки – від нового міністра освіти.  Міністр освіти та науки Оксен Лісовий закликав громадськість обговорити питання кількості предметів, яку сьогодні діти вивчають сьогодні в українських школах. А також головний освітянин країни попросив батьків, чиї діти навчаються за кордоном, поділитися своїм теперішнім досвідом.   

Ділюсь, як то кажуть, з перших вуст. 

Але для спочатку трохи історії, як я готувала свою дитину до початку навчання в першому класі української школи. Ця історія просто критично необхідна для контрасту, щоб ви зрозуміли всю трагедію, як на мене це дуже влучне слово, української сучасної освіти.

Отже до вступу в перший клас обраної мною української школи я свою дитину готувала два роки. Щоб просто почати навчання в першому класі,  моя дитина мала пройти співбесіду, під час якої учителі оцінювали її розвиток, а також перевіряли знання з читання і писання. Окремо перевірявся - увага! - рівень, на якому дитина знає іноземну мову. В 7 років. Просто для того, щоб її зарахували в перший клас обраної мною школи. 

Відтак, замість того, щоб йти після садочку з дитиною в парк, я вмикала маму-досягатора і вела малого на додаткові заняття з письма, читання і англійської, за які, звісно, платила додаткові гроші. Бо в садочку вони просто малювали і співали. Я пам’ятаю, як тоді ще сердилася на вихователів, мовляв, як це так, школа висуває такі вимоги, а в садочку діти лише забавляються, байдикують і співають. Ех, якби ж мені тоді мій теперішній розум і знання…

Зрештою мою дитину взяли в перший клас омріяної школи. Я була щаслива і з нерозумінням і подивом дивилася на «паралельників», яких того самого року набрали в класи НУШ взагалі без уміння читати і писати. Я ж гордилася своїм власним досягаторством і тим, що моя дитина опановуватиме програму «Інтелект-Україна».

Малий почав вчитися. Крехтів, пихтів: уроків багато, підручників на щотиждень ще більше. Але справлявся. І друзі з’явилися. Моє себелюбство і гордість за дитятко вирощувались і плекалися одночасно з його навчанням.

«Передоз» у науці я вперше запідозрила під час карантину, коли клас малого вчився онлайн. Вчитель – молодець, реально на своєму місці. Але коли урок третьокласника в ZOOM з української мови послухала моя мама, вчитель-методист української мови і літератури старших класів ліцею-МАН, вона мене обережно запитала: якщо третій клас нині такі теми вчать, що вони робитимуть у сьомому? Але що зробила я? Так, ще більше запишалася дитятком і сказала, нехай вчиться.

І він сопів і вчився… Уроки в школі, виконання домашніх робіт по 3 години щодня, додаткові предмети на вивчення з репетиторами… І десь там, за отою всією наукою ми ледве знаходили час сходити в басейн або покататися на самокаті. Бо ж ніколи… А самокат здавався таким не важливим…

А потім була війна і ми опинилися в Ірландії. І вже більше року моя дитинаходить в ірландську школу. І хоча в Броварах за його віком він вже вчиться у середній школі, в Дубліні до 12 років - це все ще початкова школа.

Четвертий клас дублінської початкової школи, провчившись лише 3 місяці, моя дитина закінчила з рівнем вище середнього. І все завдяки його знанням з математики. Він шкутильгав лише там, де не міг пояснити математичну логіку англійською, а самі приклади і задачі виконував на ура. Однокласники дивувались таким знанням математики, бо вважали це «ненормальністю» і «заучкуватістю». А я стояла збоку і продовжувала гордитися… 

Зі свого боку малий дивувався двом урокам фізкультури щодня і обов’язковому шкільному правилу проводити кожну перерву по 15-20 хвилин на вулиці навіть попри дощ, а вони тут часто.

Предметів у початковій школі лише чотири – математика, урок про природу і суспільство, англійська та ірландська. Все викладає один вчитель. Важливо, що кожного року вчителі змінюються (в Україні вчитель початкових класів 3 роки один той самий – авт.), щоб діти не звикли до одного і могли краще призвичаїтись до наступного навчання в середній школі. Тобто шість років початкової школи – шість різних вчителів.

Кардинально відрізняється не лише кількість уроків, але й якість їх проведення. Наприклад, одного разу син розповів, як вони на уроці математики вчили, що таке діаграма і як її робити. Для цього вчитель щодня три дні поспіль водив дітей на вулицю, де вони сідали на асфальт і рахували кількість автівок, що проїздили повз, акуратно заносячи «кілочки» у зошит. Після трьох днів таких «польових досліджень» діти рахували палички і визначали, в який день автівок було найменше, яка середня арифметична кількість автівок, як зростає чи спадає кількість автівок від середи до п’ятниці і тд.

Інша розповідь сина була про те, як вони робили природній фільтр води: потрібно було кожному пропустити брудну воду 10 разів через пісок, щоб вона стала питною. І в кінці, вчитель таки дозволив її випити дітям.

Ще після ірландської школи у мого сина з’явились непрості запитання, часом риторичні. Він сказав: «Мамо, а чому в українській школі тільки дівчат вчать готувати їжу, а хлопців вчать працювати лобзиком і збивати табурети? От дивись, колись я буду вчитися в універі і жити в гуртожитку. Мені потрібно буде вміти готувати собі їжу. І що я робитиму, натомість збиватиму табурети?». Це питання у нього виникло після того, як вчитель просто замість усіх уроків приніс два кілограми курячих ніжок, діти їх самостійно маринували, а потім готували на кухні і їли. А на Млинцевий Вівторок (Масляна – авт.) вони готували цілий день млинці і оладки. І їли, і уроків цього дня також не було, бо млинці важливіші.

І найголовніше – дітей в початкових школах Ірландії вчать через розвиток особистості, через комунікацію із соціумом, через генерацію варіантів і можливостей, дозволяють і заохочують помилятися.

До слова, я одного разу відкрила класний зошит сина, який водночас  і зошит, і альбом, і чернетка, і простір для презентацій і все так гарно ним самим підкреслено-перекреслено і помальовано… що просто в паралельній реальності навіть не змогла уявити, а яку ж оцінку йому б поставила українська вчителька «за ведення зошита»?

Коли питаєш у місцевого директора школи чи у місцевих вчителів, що для дитини найважливіше, відповідь одна - щоб дитина була щаслива і соціалізована, і щоб здобула навички для життя. І про це ж говорила міністерка освіти Ірландії, коли приїжджала в нашу школу і зустрічалася з дітьми, вчителями і батьками, серед яких була я. Не наукові досягнення і оцінювальні рівні у предметах важливі для початкової школи, а те, наскільки дитина щаслива, наскільки вона емоційно врівноважена, як проявляє себе, як розвивається…

І головне - така школа не відбиває у дітей бажання вчитися. Навпаки, вони вирушають туди кожен день як на нову пригоду!

А знаєте, що люди чи знайомі найперше запитують при зустрічі? Яким спортом займається ваша дитина і що її захоплює? Ніхто ніколи не запитає про школу, а тим більше про оцінки. Лише спорт і хобі, і чи дитина щаслива?

Раніше школа в Ірландії була такою ж як в Україні зараз. Строга і напхана від зав’язку купою не зовсім прикладних знань і жорстким оцінюванням. Так було десь до середини 60-х років… Але ірландці відійшли від цього, бо вирішили, що в початкові школі їм потрібні щасливі діти з розвиненими софт скілами. А за науку вони вже беруться з середньої школи, достатньо підготовленими психічно і соціально. І результати навчання стали набагато кращими, коли діти вже осмислено вчаться, як особистості, яких поважають, вчаться у партнерстві з вчителем, коли з ними радяться і запитують, а не на рівні - я головний і тільки я маю рацію, а ви, тобто діти, маєте слухати і безапеляційно підкорятися.

Тепер, коли мій син більше року вчиться в ірландській школі і щиро захоплюється школою, а не крехтить і пихтить… Коли я здобула освіту коуча в американській і шотландській академіях і зрозуміла, що дуже, м’яко кажучи, помилялась, коли вела 5-річну дитину на чергову «розвивайку», а не в басейн. Коли під час моєї приватної практики я зустрічаю переважну більшість клієнтів, у яких кризи і проблеми в житті саме через неправильне розподілення пріоритетів, і це все родом родом з дитинства… Коли в гонці за знаннями ми втрачаємо своїх дітей, а вони втрачають своє дитинство… Коли український міністр освіти нарешті підняв тему скорочення кількості предметів, я просто голосно плескаю в долоні і намагаюсь з усіх сил продовжити дискусію навколо цього питання для максимального привернення уваги…

Виховуйте щасливих дітей, а не запихайте їх під зав’язку часто не потрібними знаннями. Не ведіть їх у 5 років на репетиторство, дайте їх дитинство. Дайте їм спорт, залученість в активне і цікаве шкільне життя, проводьте більше часу з ними, і їхній інтерес до школи зросте ще більше, ніж би ви цього очікували. Соціалізуйте їх, розвивайте таланти, підтримуйте прагнення у творчості! 

І, зрештою, відчепіться від дітей з надмірною наукою, не завантажуйте їх, робіть їх просто щасливими. У результаті матимете і освічених хороших дітей, і потім психічно здорових дорослих.