У зв’язку з військовою агресією російської федерації проти України наше суспільство стикається з новими викликами, що зумовлюють потребу у регулюванні суспільних відносин по-новому й зміні підходів до вирішення деяких категорій справ.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» від 11 квітня 2024 року № 3633-IX були внесені зміни до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а саме статтю 23 доповнено новим пунктом 4 частини 1, яким передбачено, що жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України, мають право на відстрочку від призову під час мобілізації.

Ідентичні положення викладені також у статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».

Ця новела в українському законодавстві має на меті забезпечення реального захисту дітей, які через певні об’єктивні обставини виховуються в сім'ї з одним з батьків під час воєнного стану.

Водночас зазначені положення спрямовані також на забезпечення дієвого соціального захисту батьків. Такий підхід становить послідовну й обґрунтовану реакцію законодавця на суспільну потребу посилення гарантій права на сім’ю та досягнення належного балансу між інтересами держави у сфері підтримання обороноздатності та правами осіб, що виконують батьківські обов’язки в умовах збройного конфлікту. Запровадження додаткових підстав для надання відстрочки від призову під час мобілізації чи звільнення від проходження військової служби особам, які самостійно виховують дітей, відображає принципи соціальної справедливості та пропорційності, закріплені в Конституції України та міжнародно-правових актах, що регулюють захист прав дитини.

Відключити

Крім того, передбачені положення сприяють реалізації положень статті 51 Конституції України, яка гарантує охорону сім’ї, дитинства та материнства державою, а також узгоджуються з положеннями Конвенції про права дитини щодо забезпечення найкращих інтересів дитини у будь-яких рішеннях, що її стосуються. Такий підхід свідчить про прагнення законодавця не лише виконати обов’язок щодо мобілізаційної підготовки, але й зберегти цілісність та належні умови існування сімей, у яких виховання дітей здійснюється одним із батьків.

Однак, незважаючи на закріплення права відстрочки від призову за фактом самостійного виховання та утримання дитини, процесуальне законодавство не містить однозначного порядку встановлення такого факту.

Зокрема, відповідно до частини 7 статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Частина 1 статті 293 ЦПК України визначає, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 зроблено висновок, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо:

Відключити

  • згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян;

  • чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення;

  • заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення;

  • встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

    Відключити

Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян.

З таких самих критеріїв виходила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18, від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21.

Отже, зважаючи на вищевикладене, справи про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, від яких залежить виникнення права на відстрочку від призову під час мобілізації, мали б розглядатися за правилами окремого провадження.

Проте Верховний Суд у постанові від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 дійшов висновку, що факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, «оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини».

Правова позиція Верховного Суду з цього питання сформульована таким чином:

«Факт про встановлення одноосібного виховання дитини одним із батьків не підлягає з`ясуванню/встановленню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини».

12 лютого 2025 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду своєю ухвалою передала на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 127/3622/24 для уточнення висновку, який викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23), за яким факт самостійного виховання дитини матір`ю (батьком) взагалі не може бути встановлений за правилами окремого провадження, у зв`язку із чим такі заяви слід залишати без розгляду.

Розглянемо приклади актуальної судової практики Верховного Суду у справах щодо встановлення факту самостійного виховання дитини під час дії воєнного стану:

  • Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 жовтня 2024 року в справі № 754/2736/24 вказав, що чоловік звернувся до суду у порядку окремого провадження з заявою про встановлення факту самостійного виховання та догляду дитини. Зазначав, що мати дитини померла, після її смерті спільна дитина - малолітня дочка - стала проживати разом з ним, він самостійно опікується дитиною та виховує її; відмовляючи у відкритті провадження на підставі частини четвертої статті 315 ЦПК України суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, вважав, що у цій справі вбачається спір про право, проте не звернув увагу на те, що мати дитини померла, що підтверджується поданими до заяви доказами, а тому батьківські права та обов`язки матері припинені. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану, зокрема свідоцтвом про смерть, та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. Тобто, факт самостійного виховання та утримання малолітньої дитини одним з батьків у разі смерті іншого презюмується, у зв`язку з чим не потребує підтвердження рішенням суду; за таких обставин суди не врахували, що подана чоловіком заява про встановлення факту самостійного виховання та догляду дитини взагалі не підлягає судовому розгляду, а тому підставою для відмови у відкритті мав бути пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України, а не частина четверта статті 315 ЦПК України, як помилково вважали суди».

  • Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 13 березня 2025 року у справі № 755/12923/24 виснував, що якщо Позивач просить встановити факт самостійного виховання дитини в зв’язку з тим, що матір дитини безвісно відсутня, це неможливо зробити без вирішення питання щодо визнання матері дитини безвісно відсутньою й надати відповідь на питання чи підлягає судовому розгляду факт самостійного виховання та утримання малолітньої дитини одним з батьків, як і порядок його встановлення.

Таким чином, факт самостійного виховання та утримання дитини одним із батьків не підлягає розгляду в порядку окремого провадження.

Також окремої уваги потребує питання залучення до участі в справах цієї категорії територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП) або військових частин.

З огляду на те, що встановлення факту самостійного виховання дитини безпосередньо впливає на реалізацію права на відстрочку від призову під час мобілізації або є підставою для звільнення з військової служби (у разі її проходження), суд залучає ТЦК та СП або військову частину до участі у справі як третю особу, а в тих справах, де цього не було здійснено за ініціативою суду, сама військова частина, в якій військовослужбовець проходив службу, ініційовувала перегляд рішень судів першої інстанції в апеляційному порядку.

Апеляційні скарги, що подавалися у таких категоріях справ військовими частинами як особами, які не брала участі у розгляді справи в суді першої інстанції, були мотивовані тим, що позивач виконує військовий обов`язок з оборони України, а поданий позов стосується встановлення юридичного факту, що дає право на звільнення з військової служби, тому військова частина підлягає залученню до участі у справі, оскільки є особою, для якої рішенням суду створені підстави для виникнення обов'язків, які не існували до рішення суду першої інстанції, а тому права військової частини є порушеними оскаржуваним нею судовим рішенням суду першої інстанції.

Варто зауважити, що на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, особа, яка не була залучена до участі у справі в суді першої інстанції, повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто, судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах.

Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб.

У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків.

Подібні правові висновки викладеніу постановах Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 466/5766/13-ц та у постанові від 24 лютого 2021 року у справі № 351/592/18.

Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з'єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій.

Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язані з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України (стаття 65 Конституції України).

Порядок звільнення з військової служби визначений статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Тому якщо на момент звернення до суду з позовом і пізніше позивач є військовослужбовцем Збройних Сил України, призваним на військову службу під час мобілізації, зарахованим до списків та призначений на посаду в підпорядкування відповідної військової частини, таке рішення вплине на права та обов’язки військової частини.

Відтак, за апеляційними скаргами військових частин рішення судів про позбавлення матері батьківських прав, про встановлення факту самостійного виховання дитини були змінені (скасовані), як наприклад, у справах №495/432/23, №495/2284/23, №495/894/23 тощо. Верховний Суд, у справах, в яких був касаційний перегляд судових рішень, залишав такі рішення апеляційних судів без змін.

Також, з огляду на те, що справи про встановлення факту самостійного виховання дитини спрямовані на виникнення права на відстрочку від призову під час мобілізації, суди залучають до участі в справі ТЦК та СП для надання пояснень, як, наприклад, в справі № 202/1983/25.

У справі № 143/1033/24 судом до участі в справі було залучено Міністерство оборони України, так як відповідно до пункту 3 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою КМУ від 23.02.2022 №154, діяльність територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки координується та спрямовується Міноборони, а рішення суду може вплинути на права та інтереси зазначеної особи. Аналогічно Міністерство оборони України залучалось до участі в справі № 505/2987/24.

Отже, системний аналіз чинного законодавства та сучасної судової практики дає підстави для формулювання декількох ключових узагальнень, які відображають як правову природу встановлення факту самостійного виховання дитини, так і особливості його застосування під час дії воєнного стану.

По-перше, процесуальний механізм реалізації цих гарантій поки що залишається неоднозначним.

Цивільний процесуальний кодекс України формально дозволяє встановлювати юридичні факти в порядку окремого провадження, якщо вони мають правове значення, не можуть бути підтверджені іншим способом і не пов’язані зі спором про право. Здавалося б, факт самостійного виховання дитини відповідає цим умовам, оскільки він безпосередньо впливає на виникнення права на відстрочку від мобілізації.

Проте, Верховний Суд у низці рішень сформував більш обережну позицію: у більшості випадків наявність або відсутність участі іншого з батьків у вихованні дитини не може бути підтверджена без дослідження доказів, що відображають баланс інтересів обох батьків та самої дитини. Будь-яке судове підтвердження «самостійності» одного з батьків потенційно зачіпає права іншого і, відповідно, містить спір про право, який виключає окреме провадження.

По-друге, суди послідовно розмежовують дві групи ситуацій:

  1. Безспірні випадки, коли батьківська правосуб’єктність іншого з батьків об’єктивно припинилася або не виникла (смерть, визнання безвісно відсутнім чи померлим, позбавлення батьківських прав, запис про батька за ст. 135 СК України). Тут факт самостійного виховання презюмується, а заявнику немає потреби звертатися до суду, оскільки достатньо подати до компетентних органів документи цивільного стану (свідоцтво про смерть, рішення суду про позбавлення прав тощо).

  2. Спірні випадки, коли інший з батьків формально не позбавлений прав, але фактично не бере участі у вихованні або виконує обов’язки частково. У таких ситуаціях доведення «самостійності» виховання неможливе без встановлення обсягу батьківських прав і обов’язків, що є предметом позовного провадження (наприклад, визначення місця проживання дитини, порядку участі у вихованні, стягнення аліментів тощо).

Узагальнюючи наведені положення, слід констатувати, що встановлення в судовому порядку факту самостійного виховання дитини чоловіком в умовах дії воєнного стану є вкрай непростим.

На практиці такі судові процеси показали потребу у:

• внесенні відповідних змін до Сімейного кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України та інших нормативно-правових актів;

• уніфікації судової практики задля забезпечення єдності правозастосування та передбачуваності судових рішень;

• створенні ефективного механізму міжвідомчої інформаційної взаємодії між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, службами у справах дітей та територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки та військовими частинами.

Тільки комплексне поєднання законодавчих гарантій, чітко визначених процесуальних процедур та належного організаційно-адміністративного забезпечення, єдність та стабільність судової практики усіх судових інстанцій здатні забезпечити необхідний баланс між конституційним обов’язком громадян щодо захисту суверенітету і територіальної цілісності держави та пріоритетом охорони сім’ї й найкращих інтересів дитини в умовах триваючої збройної агресії.