Репродуктивні права ґрунтуються на визнанні фундаментального права усіх пар і окремих осіб на здійснення самостійного і відповідального вибору щодо кількості дітей, яких вони збираються мати і часу їх народження, тривалості часових інтервалів між пологами та доступ до інформації та засобів, необхідних для реалізації такого вибору, а також на визнанні права кожного індивідуума на досягнення найвищого рівня сексуального і репродуктивного здоров’я (Уніфікований клінічний протокол первинної, вторинної (спеціалізованої), третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги «Планування сім’ї», затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я України № 59 від 21.01.2014 р.).

22 серпня 2025 року Кабінет Міністрів України схвалив і передав на розгляд Верховній Раді України законопроєкт №13683 «Про застосування допоміжних репродуктивних технологій», що мав би врегулювати ключові питання застосування допоміжних репродуктивних технологій в Україні.

Наразі законопроєкт зазнав значної критики з боку правничої та медичної спільнот й потребує подальшого доопрацювання.

Водночас орієнтація уряду на уніфікацію норм, що регулюють сферу репродуктивного права, зокрема, застосування ДРТ, свідчить про позитивну тенденцію розвитку, оскільки багато питань, пов’язаних із застосуванням ДРТ, залишаються поза законом, що, своєю чергою, призводить до низки проблем як для медичних закладів, так і для пацієнтів.

А поки закон про застосування допоміжних репродуктивних технологій не прийнято, з’ясування підходів до тлумачення та застосування відповідних правових норм на практиці та окреслення правових прогалин у вітчизняному законодавстві можна зробити через аналіз судових рішень, що пройшли судову вертикаль трьох судових інстанцій і дозволили сформувати правові позиції Верховного Суду у сфері репродуктивних та сімейних прав людини.

Відключити

Постанова Верховного Суду від 28 квітня 2020 року у справі № 520/12514/18

Верховний Суд, встановивши, що сторони не знаходились у зареєстрованому шлюбі, письмова згода-зобов`язання на процедуру штучного запліднення не вимагалась, а у разі незгоди з проведенням процедури чоловік мав можливість взагалі не займатись вказаним питанням, або написати заяву-відмову, яка б свідчила про небажання ним здійснення штучного запліднення жінки з використанням його біологічного матеріалу, та зважаючи на те, що позивач (чоловік) усно та письмово не заперечував проти того, що він погодився на запис свого батьківства щодо дитини, тому дитині було присвоєно його прізвище суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що оспорювання чоловіком батьківства є неможливим, оскільки вагітність відбулась з застосуванням допоміжних репродуктивних технологій за згодою сторін, незалежно від наступного розвитку відносин між ними, зокрема, факту подання позову про стягнення аліментів.

Постанова Верховного Суду від 03 серпня 2022 року у справі № 344/1962/19

Згода батька на використання для лікування безпліддя донорських ембріонів має фундаментальне значення для виникнення у нього батьківських прав та обов`язків, адже така методика лікування виключає будь-яку кровну спорідненість батька з дитиною.

Повага до людської гідності та свободи волі, лягли в основу рішення відповідного органу про прийняття правового Порядку, який не допускає жодних виключень використати для лікування безпліддя сторін ДРТ, які передбачені розділом V Порядку без відповідної згоди на це пацієнта.

Відключити

Саме тому позивач повинен був бути проінформованим про таку методику лікування для прийняття добровільного рішення стати батьком дитини, яка генетично з ним не пов`язана, що відповідало б статті 8 Конвенції.

Постанова Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 742/2669/21

Жінка звернулася до суду з позовом до чоловіка про визнання його батьківства та внесення відповідних змін до актового запису про народження сина.

Позивачка зазначала, що у 2007–2009 роках вони з відповідачем проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу та спільно звернулися до державного закладу для проведення екстракорпорального запліднення (ЕКЗ) із використанням сперми чоловіка, після чого вона завагітніла та народила дитину.

Відключити

Водночас відповідач відмовився подати заяву про визнання батьківства, і запис про батька в актовому записі було зроблено за вказівкою матері відповідно до ст.135 СК України.

Рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 26 листопада 2021 року, залишеним без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 15 серпня 2022 року, позов задоволено: визнано чоловіка батьком дитини та зобов’язано орган РАЦС внести зміни до актового запису про народження дитини.

Суди виходили з того, що матеріалами справи, зокрема заявами-зобов’язаннями сторін та медичними документами Прикарпатського центру репродукції людини, підтверджено використання біоматеріалу чоловіка та його добровільну згоду на ЕКЗ, а також відсутність заперечень щодо біологічного батьківства.

У касаційній скарзі чоловік просив скасувати рішення, посилаючись на неправильне застосування норм права та відсутність висновку судово-медичної експертизи як єдиного, на його думку, належного доказу. Також він стверджував, що сторони не проживали разом у заявлений період та що існувала домовленість про його роль лише як донора.

Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, залишив рішення попередніх інстанцій без змін.

Суд зазначив, що для визнання батьківства за статтею 128 СК України можуть використовуватися будь-які належні та допустимі докази в їх сукупності, а наявні документи та пояснення сторін підтверджують добровільну згоду відповідача на проведення ЕКЗ і його біологічне батьківство. Інтереси дитини та принцип верховенства права вимагають офіційного закріплення походження дитини від біологічного батька, тому підстав для скасування рішень вищестоящих судів не було встановлено.

Подібні висновки викладені також у постановах Верховного Суду від 10 листопада 2022 року у справі № 444/526/18, від 08 березня 2023 року у справі № 205/5698/21.

Постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2019 у справі №150/628/16-ц

Верховний Суд розглянув справу за позовом подружжя до жінки, з якою був укладений договір про виношування вагітності сурогатною матір’ю щодо повернення сплачених коштів та стягнення неустойки. Позивачі стверджували, що відповідачка не виконувала обов’язків, не дотримувалась графіка лікування та не прибула до Києва, через що вони розірвали договір в односторонньому порядку та вимагали повернення понад 100 тис. грн. і стягнення моральної шкоди у розмірі 20 тис.грн.

Суд першої інстанції відмовив у позові, вказавши, що матеріали справи не містять доказів порушення умов договору та факту призначення процедури ЕКЗ.

Апеляційний суд частково задовольнив позов, стягнувши частину коштів як витрати на програму «Сурогатне материнство». Щодо стягнення моральної шкоди суд зазначив, що ні чинним законодавством, ні договором про виношування вагітності сурогатною матір`ю, укладеним замовниками та виконавицею, не передбачено право замовників на відшкодування моральної шкоди у зв`язку із невиконанням цього договору чи порушенням його умов, а тому вимоги позивачів про стягнення з відповідача на їх користь моральної шкоди не ґрунтуються на законі та не підлягають задоволенню.

У касаційній скарзі на рішення Апеляційного суду Вінницької області від 27 квітня 2017 року сурогатна мама посилалась на те, що судом апеляційної інстанції ухвалене рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.

Переглядаючи справу, Верховний Суд зазначив, що договір про сурогатне материнство є договором про надання послуг і відповідальність виконавця може наставати лише за умов, чітко визначених у договорі.

Пункт 4.16 договору, який передбачає повернення усіх коштів та штраф, застосовується лише у випадку, коли сурогатна мати після настання вагітності перервала її або порушила програму лікування.

У даній справі вагітність не настала, а доказів порушення медичних рекомендацій чи встановленого графіка лікування позивачі не надали. Також умова про постійне перебування виконавця в Києві діяла лише після підтвердження вагітності, що не відбулося.

Враховуючи відсутність передбачених договором підстав для повернення коштів та стягнення штрафу, Верховний Суд скасував рішення апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.

Аналіз судової практики Верховного Суду України свідчить про поступове формування цілісного підходу до захисту репродуктивних прав як складного міждисциплінарного феномену, що поєднує у собі особисту автономію, медичні стандарти та етичні виклики сучасності.

Верховний Суд України, спираючись на ці стандарти, поступово формує власний підхід, розглядаючи репродуктивні права крізь призму права на приватність, гідність та свободу волі.

У низці рішень (зокрема, у справах про встановлення батьківства та застосування допоміжних репродуктивних технологій) Верховний Суд підкреслює значення добровільної згоди на використання ДРТ та пріоритет інтересів дитини при визначенні її походження, зокрема, у програмах сурогатного материнства.

Разом з тим, практика виявляє суттєві прогалини українського законодавства: відсутність комплексного закону про репродуктивні права зумовлює фрагментарність регулювання, неузгодженість норм сімейного та медичного права створює труднощі при встановленні батьківства і визначенні правового статусу ембріонів, а недостатність процедурних гарантій ставить під загрозу реалізацію права на приватність та гідність.

У цих умовах науково-практичними орієнтирами мають стати закріплення репродуктивних прав у спеціальному законі або розділі актів про охорону здоров’я, забезпечення рівного доступу до допоміжних репродуктивних технологій на засадах недискримінації, посилення механізмів інформованої згоди та захисту персональних даних, а також запровадження незалежного нагляду за діяльністю медичних установ, що надають послуги у сфері допоміжних репродуктивних технологій.

Врахування європейських стандартів пропорційності й послідовності у поєднанні з національними особливостями, врахування критичних зауважень медичної та юридичної спільнот, які обізнані з проблематикою застосування допоміжних репродуктивних технологій і реалізації репродуктивних прав людини загалом, дозволить українському законодавцю забезпечити реальну, а не декларативну реалізацію репродуктивних прав та досягти балансу між правами батьків, інтересами дитини, діяльністю медичних закладів та лікарів і потребами суспільства.