Нерідко між батьками з цього приводу починаються запеклі суперечки, які, інколи, переходять у так зване “викрадення дитини”. Але чи усе те, що один з батьків вважає “викраденням дитини” є таким з точки зору приписів закону.

За змістом пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція 1950 року) кожен має право на повагу до свого сімейного життя.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (пункт 2 статті 8 Конвенції 1950 року).

Кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України (стаття 8 Закону України «Про охорону дитинства»).

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (стаття 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Відключити

Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків (частина перша стаття 160 Сімейного кодексу України (далі - СК України)).

Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 161 СК України).

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини (частина друга статті 161 СК України).

З огляду на вказані приписи СК України втручання у право на повагу до сімейного життя одного з батьків шляхом визначення місця проживання дитини з іншим із них є передбаченим законом.

Основний компонент сімейного життя - право жити разом, з тим, щоб сімейні відносини могли нормально розвиватися» (рішення ЄСПЛ у справі "Маркс проти Бельгії" від 13 червня 1979 р.).

Відключити

ЄСПЛ зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага, і для дотримання такої рівноваги особливу увагу необхідно приділити найважливішим інтересам дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України», заява № 31111/04).

У постанові від 14 лютого 2022 року у справі № 761/25544/19, провадження № 61-20015св21, Верховний Суд дійшов висновку, що сім`я є цінною для розвитку дитини, і коли вона руйнується, батьки, які почали проживати окремо, мають віднайти способи захистити дитину і забезпечити те, що їй потрібно, щоб дитина зростала у благополучній атмосфері, повноцінно розвивалася та не зазнавала негативного впливу.

Зміна одним з батьків чи іншою особою місця проживання дитини без згоди іншого з батьків є самочинною зміною місця проживання дитини лише якщо є рішення суду чи рішення органу опіки та піклування і в ньому визначено з ким з батьків проживає дитина та таке місце змінено. Крім того, така зміна може стосуватися лише малолітньої дитини, тобто тієї, яка не досягла 14 років.

Стаття 162 Сімейного кодексу України (далі – СК України) закріплює правило, що якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.

Відключити

Особа, яка самочинно змінила місце проживання малолітньої дитини, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала.

Отже, існує усталена практика застосування абзацу 1 частини першої статті 162 СК України, яка полягає у тому, що дана норма підлягає застосуванню у тих ситуаціях, коли місце проживання малолітньої дитини було визначено органом опіки та піклування або судом.

Норми статті 162 СК України створені для захисту прав одного з батьків, з яким суд чи орган опіки та піклування визначив місце проживання дитини, від протиправних дій іншого з батьків, який самовільно змінив місце проживання такої дитини.

14 травня 2025 року був зареєстрований Законопроєкт № 13282 «Про внесення змін до статті 162 Сімейного кодексу України щодо уточнення питань зміни місця проживання дитини».

Метою проекту Закону, обумовленою в пояснювальній записці до нього, є удосконалення положень Сімейного кодексу України в частині уточнення положень щодо самочинної зміни місця проживання малолітньої дитини одним із батьків. Обґрунтування необхідності законопроекту пов'язано з метою формування єдиної судової практики та дотримання принципу правової визначеності.

Автор проекту Закону пропонує ч. 2 ст. 162 Сімейного кодексу України доповнити реченням такого змісту: «При цьому не вважається самочинною зміною місця проживання дитини одним з батьків, якщо таке проживання не було встановлено рішенням суду або органом опіки».

Розглянемо актуальну судову практику з питання зміни місця проживання дитини:

  • У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 357/17852/15-ц зроблено висновок, що відповідно до статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Особа, яка самочинно змінила місце проживання малолітньої дитини, зобов`язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала. Положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання, і не можуть застосовуватися до спірних правовідносин, оскільки місце проживання неповнолітнього було визначено судом саме з відповідачкою.

  • Учасники сімейних правовідносин можуть мати особисті та майнові суб`єктивні сімейні обов`язки. Свої обов`язки учасники сімейних відносин здійснюють різними способами: здійснення активних дій; утримання від здійснення активних дій. Якщо невиконання особистих обов`язків учасників сімейних відносин у випадках, передбачених в законі, може припинятися або не зумовлювати відповідних наслідків, то невиконання сімейного обов`язку майнового характеру не допускається. Оскільки на відміну від особистих, майнові обов`язки можуть виконуватися незалежно від самого носія такого обов`язку за допомогою інших суб`єктів. Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування відповідних правових наслідків, що можуть визначатися в: нормах СК України; домовленості (договорі) сторін. Наслідки невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку можуть мати: особистий характер, коли негативний вплив відбувається на особисту сферу зобов`язаної особи; майновий характер, якщо такий вплив здійснюється на майнову сферу зобов`язаної особи (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2022 року в справі № 711/679/21 (провадження № 61-18434св21));

  • Законодавець визначив порядок усунення прогалин в сімейному праві. Сімейні відносини є різноманітними, а соціальне життя - рухливе. У зв`язку з цим може виникнути необхідність визначення певного правила, яке не закріплено в законі безпосередньо. Умовами застосування аналогії закону є те, що: відносини, до яких застосовується аналогія, охоплюються предметом сімейно-правового регулювання (статті 1, 2 СК України); наявність прогалини в їх регулюванні (прогалини в праві); відсутній регулятор, який визначав би правило поведінки учасників сімейних відносин (норми законодавства або договору); існує норма, що регулює подібні за змістом відносини; застосування аналогії закону не повинно суперечити суті цих відносин (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 31 липня 2023 року в справі № 461/3122/19 (провадження № 61-10148сво22)).

  • В СК України є прогалина та відсутній регулятор, який визначав би правило поведінки учасників сімейних відносин для випадку, коли один із батьків змінив місце проживання дитини до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання її не змінював. Подібною нормою є стаття 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону. Очевидно, що позбавлення матері (батька) права ініціювати позов про відібрання дитини, у разі коли один з батьків змінив місце проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання сина не змінював, суперечить принципу розумності та справедливості. Тому Об`єднана палата вважає, що мати (батько) має право на пред`явлення позову про відібрання дитини, у разі коли один з батьків змінив без згоди іншого з батьків місце проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання сина не змінював, згідно з статтею 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону. За таких обставин Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 682/2778/17 (провадження № 61-37919св18).

  • У справах щодо визначення місця проживання дитини вбачається підхід, що базується на нормах Конвенції, та першочергова увага приділяється дитині, виявленні її потреб та забезпеченню найкращих інтересів. Як приклад, у постанові Верховного Суду від 14.09.2022 у справі № 466/1017/20 вказано, що рівність прав батьків стосовно дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й першорядно повинні бути визначені й враховані інтереси дитини з урахуванням об’єктивних обставин спору. Норми міжнародного права та національне законодавство не містять положень, які б наділяли одного з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. При визначенні місця проживання дитини судам потрібно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Отже, під час розгляду справ щодо визначення місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи сталі соціальні зв’язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов’язком батьків діяти в її інтересах. У постанові від 30.10.2019 у справі № 352/2324/17 Верховний Суд зауважив, що вирішуючи питання про визначення місця проживання дитини, суди мають врахувати об’єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.

  • У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 183/1464/22 (провадження № 61-7478сво23) зазначено, що судове рішення про визначення місця проживання дитини по своїй суті є рішенням про визнання, а за своїм змістом є рішенням немайнового характеру. Зважаючи на відсутність у судовому рішенні про визначення місця проживання дитини обов`язку вчинення дій боржником (тим з батьків, з яким фактично проживає дитина), таке рішення не підлягає примусовому виконанню. Чинне законодавство не передбачає, що невиконання одним з батьків судового рішення щодо визначення місця проживання дитини з іншим з батьків, є умовою/підставою застосування статті 162 СК України. Основною умовою застосування статті 162 СК України є факт «самочинної зміни місця проживання дитини».

  • У статті 162 СК України встановлено презумпцію правомірності поведінки того з батьків, з ким проживає дитина. А тому, якщо інший з батьків вважає певні умови непридатними для дитини, то способом захисту прав дитини є пред'явлення позову про зміну місця проживання дитини, а не самочинна зміна її місця проживання (постанова Верховного Суду від 17.03.2021 у справі № 753/21632/18).

- Місце проживання малолітнього не було визначено ні судом, ні органом опіки та піклування, а тому підстав для застосування у даній справі абзацу 1 частини першої статті 162 СК України та постановлення на її підставі рішення про відібрання малолітнього і повернення його за попереднім місцем проживання не було (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 жовтня 2024 року справа № 453/1515/22).

Також такі правові позиції узгоджуються з висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 953/6251/21; від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19; від 25 травня 2021 року у справі № 461/9578/15-ц; від 25 березня 2024 року у справі № 183/1464/22; від 27 липня 2022 року у справі № 475/431/21; від 21 червня 2023 року у справі № 336/2426/20; від 25 березня 2024 року у справі № 183/1464/22; від 25 березня 2024 року у справа № 183/1464/22.

Таким чином, від суто формального підходу суди у питаннях оцінки самочинності зміни місця проживання дитини перейшли до застосування, у тому числі, аналогії закону і аналогії права для усунення існуючих прогалин в правовому регулюванні і забезпечення захисту прав дитини в усіх спірних випадках, з урахуванням принципу забезпечення найкращих інтересів дитини, що є головним критерієм при вирішенні таких сімейних спорів.