Основне місце роботи працівника-сумісника: є чи немає?

Право на працю є одним із основних прав людини. Це право закріплено Загальною декларацією прав людини (стаття 23), Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права (стаття 6), Європейською соціальною хартією, Конституцією України, Кодексом Законів про працю України тощо.

Частина 1 ст. 43 проголошує, що

Відповідно до статті 21 КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 03.04.1993 р. №245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» працівники підприємств, установ, організацій мають право, крім основного трудового договору, укладати трудові договори про роботу за сумісництвом. При цьому таких договорів може бути кілька, тобто працювати за сумісництвом можна не на одному підприємстві, в установі, організації, а на кількох.

Згідно з п.1 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій, затвердженого наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28.06.1993 р. №43, сумісництвом вважається виконання працівником, крім своєї основної, іншої оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому самому або іншому підприємстві, в установі, організації або у підприємця-фізичної особи.

Відтак у зв’язку з цим на практиці існують поняття зовнішнього (у іншому підприємстві, в установі, організації або у іншого підприємця-фізичної особи) та внутрішнього (на тому ж підприємстві, в установі, організації або у того ж підприємця-фізичної особи) сумісництва.

Варто також пам’ятати, що і постанова Кабінету Міністрів України від 03.04.1993 р. №245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій», і Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій, затверджене наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28.06.1993 р. №43 поширюють свою дію лише на роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ та організацій і встановлені ними обмеження не застосовуються у приватному секторі.

Особа, яка працевлаштовується на роботу за сумісництвом, не зобов’язана надавати копію трудової книжки, а вимагати від осіб, яких приймають на роботу, документи, подання яких не передбачено законодавством, забороняється (ст. 25 КЗпП).

Працівник, якого приймають на роботу за сумісництвом на інше підприємство, повинен пред’явити роботодавцю паспорт (відповідно до п.3 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженого 

При прийнятті на роботу, що потребує спеціальних знань, роботодавець має право вимагати від працівника диплом або інший документ про набуту освіту чи професійну підготовку.

Для роботи за сумісництвом згода адміністрації за основним місцем роботи не потрібна (абз. 2 п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 03.04.1993 р. № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій»).

Водночас, висловити пропозицію (а не вимогу) у ввічливій формі особі, яка бажає працювати за сумісництвом, надати копію трудової книжки, засвідчену за основним місцем роботи, звичайно ж можна. У більшості потенційних кандидатів при правильному поясненні для чого це необхідно це навряд чи викличе негатив, адже нерідко копія трудової книжки потрібна, аби переконатися, що працівник має необхідний досвід, стаж для зайняття тієї чи іншої посади.

У разі відмови працівника надати копію трудової книжки з’ясувати, чи має працівник основне місце роботи, можна і без трудової книжки, проте вже після видання наказу про прийняття на роботу. Для цього можна отримати індивідуальні відомості про застраховану особу (витяг з Державного реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування України за формою ОК-5 або ОК-7) (відповідно до Положення про реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування, затверджене постановою Пенсійного фонду України від 18.06.2014 р. № 10-1 ). У цих формах містяться відомості про страхувальників застрахованої особи, тобто, про роботодавців.

Водночас варто пам’ятати, що у п.1 розділу 3 вказаного Положення є застереження, що інформація з реєстру застрахованих осіб використовується з додержанням вимог Законів України «Про інформацію» та «Про захист персональних даних» виключно для потреб, визначених статтею 17 Закону України від 08.07.2010 р. №2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», а саме: виключно для потреб, визначених цим Законом та законами з окремих видів загальнообов'язкового державного соціального страхування, а також для призначення всіх видів державної соціальної допомоги та субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива, виявлення фактів використання праці неоформлених працівників та порушень законодавства про працю та для обміну інформацією з Централізованим банком даних з проблем інвалідності.