Битва за Русь і за борщ: чи важливий переможець для міжнародного права?

Серед підстав, якими РФ намагається виправдати агресію щодо України, є заперечення існування нашої держави як незалежної. 

“В результате большевистской политики и возникла современная Украина. Ее можно назвать Украина имени Владимира Ильича Ленина, которого можно назвать архитектором и автором Украины. Это подтверждается архивными документами”.

“Украина для России не просто соседняя страна, а часть истории, наши товарищи и близкие”.

“Общность народа, в основе своей всегда чувствовавшего себя единым”.

“Украина и Россия десятилетиями, веками разви­вались как единая эко­номическая система”.

“Широкая авто­номия Украинской Право­славной Церкви при сохранении духов­ного единства с Мос­ковским Патри­архатом их катего­рически не устраивает”. 

Українці, яких категорично не влаштовує подібне тлумачення історії, ще намагаються довести засліпленим російською пропагандою сусідам, що наша держава існувала як самостійна політична одиниця впродовж віків. У цій публікації, натомість, буде продемонстровано, що незалежно від того, чи державі рік або ж кілька тисяч років, вона є рівноправним суб’єктом міжнародних правовідносин, суверенітет і територіальна цінність якого є недоторканою. 

Канадський дослідник Сергій Єкельчик вдало зазначив: “Якщо ви не хочете жити в буремні часи, то краще уникати тих частин світу, де глави держав пишуть історичні трактати”. У 2021 році В. Путін видав статтю “Об историческом единстве русских и украинцев”, ймовірно, призабувши, що ще в 2003 році Л. Кучма відкинув подібну ідею в праці “Україна - не Росія”. Втім, обидва президенти вдалися до utra vires, адже жоден з них професійним істориком не є. У той час В. Путіну слід згадати знання з міжнародного права, магістром якого він став у 1975 році. 

Так, відповідно до принципу суверенної рівності держав первинні суб’єкти міжнародної системи зобов’язані поважати суверенітет один одного, тобто право в межах власної території здійснювати законодавчу, виконавчу, адміністративну і судову владу без втручання з боку інших держав, а також самостійно проводити свою зовнішню політику. Формальне визначення державного суверенітету відсутнє в міжнародному праві, однак, найчастіше ця категорія вживається у зв’язку з правосуб’єктністю держави. Такий підхід розділяє і російська міжнародно-правова доктрина. Зокрема, заслужений юрист РФ І. Барциц наполягає, що суверенна держава - це суб’єкт міжнародного права, який не знаходиться під контролем жодної іншої держави і фактично довів свою здатність існувати в якості суб’єкта міжнародних відносин. То ж наступного разу російському Президенту перед одіозною промовою слід проконсультуватися не лише з кишеньковими істориками, але і юристами. 

Цікаво, що з 24 серпня 1991 року РФ жодного разу не заперечувала суверенітет України у правовій площині. Навіть більше, окрім конклюдентних дій, пов’язаних із економічними, фінансовими та торговельними відносинами, співпрацею з гуманітарних та юридичних питань, Росія визнала кордон України та його непорушність у Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство від  31 травня 1997 року. Принагідно слід згадати, що тимчасово окуповані території АР Крим, міста Севастополь, Луганської та Донецької областей були невід’ємною складовою України, неоскаржувані як такі з боку РФ. 

14 лютого 1992 року між Україною та Росією були встановлені дипломатичні відносини. Подібний акт у міжнародному праві свідчить про визнання (конститутивна теорія) обома державами міжнародної правосуб’єктності один одного de jure (повне офіційне визнання нової суверенної і незалежної держави). Той факт, що дипломатичні відносини були розірвані 24 лютого 2022 року у зв’язку з черговим актом агресії та повномасштабним вторгненням РФ на територію України не впливає на визнання міжнародної правосуб’єктності. У той же час заперечення незалежності України з боку російських контрольованих владою медіа та політиків, які послідували після вторгнення, не мають жодного юридичного значення у зв’язку з дією принципу естопеля. 

Естопель - це заборона для держави заперечувати те, що вона визнала або на що погодилася на основі явно виражених актів або своєї поведінки. Окремі елементи принципу закріплені у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 року (стаття 45), а також у рішеннях Міжнародного суду ООН у справах “Барселона трекшн” (Бельгія проти Іспанії), “Храм Преах Віхеар” (Камбоджа проти Таїланду), “Про континентальний шельф Північного моря” (ФРН проти Данії та Нідерландів). Зокрема, це означає, що якби питання територіальної приналежності Криму РФ вирішувала в МС ООН, то, неминуче би програла, адже завданням Суду є не копатися в горах датованих різними історичними періодами карт, які держави так охоче надають, щоб затягти розгляд, а встановити, чи відбулося фактичне або юридичне визнання суверенітету однієї зі сторін над предметом спору. РФ de jure визнала незалежність та суверенітет України в кордонах 1991 року, тому зобов’язана дотримуватися принципу суверенної рівності. 

Г. Елінек у своїй праці "Загальне вчення про державу" підкреслив, що “суверенітет є властивість, і притому така, яка не може бути ані збільшена, ані зменшена”. Визнаючи незалежність, наприклад, КНР та не втручаючись у її внутрішні справи, РФ зобов’язана надавати такий самий режим і Україні. Попереднє формулювання зумисно взяте з міжнародного торговельного права, оскільки В.Путін готував дипломну роботу щодо режиму найбільшого сприяння, тож мусить орієнтуватися у змістові відповідних категорій.

Цікаво, що з ХІХ століття принцип суверенної рівності юристи-міжнародники ілюструють на прикладі Росії, немов прагнучи нагадати їй, що вона не перша серед рівних. Так, суддя Маршалл у 1825 році у рішенні щодо захопленого судна “Антилопа” зазначив: “Жоден принцип загального права не є більш універсально визнаним, ніж рівність націй. Росія і Швейцарія мають рівні права. З цієї рівності ніхто не може іншому нав’язати свої правила”. Та РФ досі безпідставно вважає себе вищою. 

Відтак, слід погодитися з професором Л. Оппенгеймом, який стверджував, що яка б нерівність між державами не існувала щодо їх розміру, населення, влади, ступеню цивілізованості, багатства та інших якостей, вони - рівні як міжнародні суб’єкти». 194 держави, які на сьогодні є членами ООН, абсолютно різні: чиясь суверенна історія налічує кілька тисяч років (наприклад, Китай, Індія), а інших - лише 20 (наприклад, Східний Тімор), одні народи мають кілька держав (китайці - Китай і Сінгапур), а інші - досі не мають власної (курди). Та з того моменту, як державу визнають на міжнародному рівні жодний інший суб’єкт міжнародного права більше не може заперечувати її існування та втручатися у її внутрішні справи.

Історія та її спотворені варіації не мають значення.