Про що Порошенку варто було б згадати?

Він міг би згадати про війни проти Московії. Про військові успіхи Костянтина Острозького, Петра Конашевича, Станіслава Жолкевського. Цього, мабуть, було б достатньо, аби символічно підкреслити значення українсько-польської співпраці для протидії нинішнім прагненням Кремля. Але хотілось би, аби символізм апеляцій до минулого резонував із більшою кількістю смислів, що є актуальними як для Польщі, так і для України.

Порошенко міг би згадати про роль, яку згуртована польська, руська і литовська військово-політична еліта відіграла у захисті Європи від ісламського натиску. Про завзяття, продемонстроване під Цецорою, Хотином, Віднем. І це було б не просто проявом бажання заімпонувати польському суспільству, яке об'єднує сильна насторога відносно мігрантського вторгнення. Хіба Україна — не частина Європи? І хіба ми не ризикуємо втрати свою європейськість, будучи поглиненими мігрантами з Азії та Африки? Хіба ми не повинні цінувати того, що, подібно до своїх західних сусідів, поки що є дійсно європейською країною?

Нарешті, Порошенко міг би згадати про перемогу у битві під Грюнвальдом, у якій Центрально-Східна Європа дала рішучу відповідь германським претензіям.   Це, напевно, заімпонувало б полякам найбільше. Але хіба одна лише Польща потребує нової грюнвальської перемоги? Порошенко у своєму виступі слушно відмітив значення спільного протистояння проекту “Північного потоку-2”. Але чомусь промовчав, що у справі цього проекту доводиться протистояти не лише Москві. Польща знаходиться у стані відвертої конфронтації із Німеччиною. Але хіба політика Берліну суперечить виключно її інтересам? Хіба ця політика не принесла шкоди України?

Два останні “міг би” — це просто риторичні фрази. Бо Порошенко не міг би згадати ні першого, ні другого. Бо це радикально суперечить парадигмі його зовнішньої політики. І він радше буде жертвувати українськими позиціями у питанні драматичних подій минулого століття, аніж наважиться вийти за межі цієї парадигми.

У стосунках України та Польщі справді вистачає каменів спотикання, що стосуються політики національної пам'яті. Але їм шкодить не лише минуле, але й небажання нинішньої української влади мислити стратегічно в оцінці сьогодення та майбутнього.