Це помітно по самому культу Анни Ярославни. Річ, яка в Середні віки була чимось звичним, сьогодні сприймається як предмет національної гордості. Насправді, у тому, що представниці роду Рюриковичів виходили заміж за представників західноєвропейських чи скандинавських монарших родів, не більше підстав для гордості, ніж у тому, що представниці цих родів ставали дружинами Рюриковичів. Якщо українці мають якось “гордитися” тим, що донька київського князя була французькою королевою, то шведи мали б плекати культ матері Анни — Інґіґерди (доньки шведського короля Олафа Шетконунга, що вийшла заміж за Ярослава Мудрого і мала чималий вплив на політичне життя в Київській імперії).

Династичні зв'язки минулого можуть використовуватися як елемент своєрідного декору сучасної дипломатії. І не більше. Натомість культ Анни Ярославни говорить про те, що українці намагаються якось довести свою “європейськість”, а це доволі хвороблива схильність. Європейськість непотрібно доводити, бо Україна й так є європейською країною.

У ставленні до Середньовіччя варто стерегтися надмірної “націоналізації” тодішніх осіб та подій. Бо, дивлячись на ту епоху з позицій XIX-XX ст., ми неодмінно прийдемо до її хибного розуміння. Ще в XI ст. Рюриковичі були надзвичайно сильно пов'язані зі скандинавськими елітами. Ярослав Мудрий, як було згадано, одружився на шведській принцесі Інґіґерді. Їхня донька Єлизавета стала дружиною норвезького короля Гаральда ІІІ Сміливого, який свого часу, перебуваючи у вигнанні, знаходився на службі у Ярослава, потім очолював елітний загін скандинавських найманців у Візантії, потім здобув владу у себе на батьківщині, після чого загинув у боротьбі за англійську корону. Так само як Гаральд на своєму шляху до здобуття влади певний час перебував на руських землях,  Ярославів батько Володимир у боротьбі за київський престол мусив переховуватися у Скандинавії і набирати там військо. Водночас при дворі Володимира у Новгороді виростав норвезький король Олаф І. Володимир і Ярослав — українські монархи. Гаральд Сміливий, Олаф I Трюґґвасон чи Олаф II Святий — норвезькі. Одначе всі вони належали до єдиного, хоч і розтягнутого військово-політичного і культурного простору.

Те, що донька київського князя і шведської принцеси була французькою королевою, — це цілком буденний факт. Як і те, що син Генріха I і Анни Ярославни Гуго Великий був одним із вождів Першого Хрестового походу, а їхня донька Едігна шанується як свята католиками Баварії.

Київська імперія часів Святослава, Володимира і Ярослава — це одне з найпотужніших політичних утворень тодішньої Європи. І ми явно не мусимо доводити її, а відтак і нашу європейськість. На жаль, повернення Україні її середньовічної спадщини сьогодні відбувається з відтінком антиколоніалізму. Натомість образ Київської імперії мав би сприяти ментальному підсиленню нашої суб'єктності. Не бажанню “інтегруватися в Європу” чи протиставитися Росії, а ствердженню власної самості.
Українаісторіяполітика пам'яті