У площині “реальної політики” Порошенкову риторику можна хоч якось виправдати. Але і тут не все так гладко.

По-перше, формулювання “я поважатиму, допоки” є аж занадто некоректним і політично пустодзвінним. Одразу виникає питання: а що Порошенко зробить, якщо німці таки підтримають “популістів”? Напевно, те ж саме, що і після перемоги Трампа, — нічого не зробить, просто замовкне.

По-друге, такі заяви не гірше за Дугіна чи телеканал “Russia today” формують на Заході проросійські симпатії. У Німеччині та інших країнах ЄС все більше людей розчаровується у мейнстрімній, ліберальній політиці. Якщо ці люди поглянуть на нинішній московсько-український конфлікт крізь призму заяв Порошенка або державної риторики України в цілому, то їхні симпатії будуть явно не на українському боці. По тій простій причині, що Україна в їхніх очах виглядатиме країною дурнів, що хапаються за дискредитовані речі (натомість Росія цілеспрямовано створює на Заході образ країни, яка успішно обійшла небезпеки лібералізму, і хоч цей образ є далеким від реальності, він все одно приносить їй значні дивіденди). Навіщо допомагати Кремлю розбудовувати на Заході своє лобі — незрозуміло. Адже, навіть не маючи ніякої прихильності до правої ідеології, можна зберігати елементарну коректність.

Сучасна, порошенківська Україна нагадує УРСР останніх років свого існування. Тоді, попри наростання протестного руху, “офіційна” УРСР була загумінком консервації комуністичних порядків. “Вітри Перебудови” досить сильно віяли в центрі імперії, у Москві та Ленінграді, а от в Україні їх стримувала колоніальна полохливість. Сьогоднішня ситуація є подібною. Україна — це периферія Заходу. По обидва берега Атлантичного океану збудована лібералізмом система руйнується, дає все більше тріщин, стає вчорашнім днем. Натомість Україна орієнтується на цю систему: з жестом піонерського салюту і ледве не словами “Всегда готов!” Відмінність між УРСР та сучасною Україною полягає у тому, що в УРСР мова йшла про консервацію застарілої системи, Україна ж лише наздоганяє. Наздоганяє вчорашній день, як би парадоксально це не звучало.

Показово, що слоганом цьогорічного “Євробачення” обрали слова “Celebrate Diversity” — відоме гасло радикального лібералізму. “Різноманіття”, яке закликають шанувати у цьому гаслі, стосується подолання будь-якої нормативності: етнічної, релігійної і навіть сексуальної (інакше кажучи, “Celebrate Diversity” — це, передусім, заклик до мультикультуралізму і визнання “нормальності” ЛГБТ).

За кілька тижнів до того, як українців “ощасливили” слоганом “Євробачення”, на сайті Білого дому встиг зникнути розділ про “права ЛГБТ”, а Дональд Трамп у перші ж дні після інавгурації почав робити серйозні кроки по подолання кризи мігрантів. Про курс, який обрали безпосередні західні сусіди України — Польща та Угорщина — годі й згадувати. Слоган “Celebrate Diversity” сьогодні виглядає подібно до “Слава КПСС”, старанно намальованого біля контори одного з колгоспів Ульянівського району Кіровоградської області напередодні “первомая” 1989 року.

В Україні і після 1991 року не поспішали з декомунізацією. Та ж ліквідація радянських назв у топоніміці (як і “ленінопад”) відбулася лиш після Майдану. Але якщо для Росії експлуатація радянського міфу послужила імперським інтересам, то для України консервація “совка” стала ознакою національної слабкості. Не можна з упевненістю на всі сто говорити, що “поворот праворуч” охопить увесь Захід. Невідомо, наскільки серйозними стануть здобутки цього “повороту”. Але безперечним фактом є те, що запопадливе підлаштування під ліберальний Захід, Захід вчорашнього дня, матиме для України згубні наслідки.

Наздоганяти вчорашній день безглуздо. Краще набратися сміливості і будувати власне завтра і післязавтра. Натомість в нинішній Україні будується колгосп імені П. Порошенка. Без власної гідності. Без власної правди. Зате із “Celebrate Diversity” і гаслами боротьби з “правим популізмом”.
УкраїнаУРСРпорошенкоідеологія