Мешканці Біликів і справді мають достатньо підстав робити усе, що лиш можуть, аби закрити свинокомплекс. Підприємство діє з порушенням численних природоохоронних норм. Відсутність повноцінної очисної системи  помножується на той факт, що поголів'я тварин у рази перевищує допустиму кількість. Відтак спостерігається забруднення повітря і ґрунту, а це несе численні ризики для ґрунтових вод. Крім того, селян обурюють об'єми використання артезіанської води.

Удар по екології і здоров'ю місцевих мешканців доповнює відсутність достатніх соціальних резонів від його діяльності. Через високий рівень автоматизації  кількість робітників є невеликою. До того ж, більшість із них є мешканцями сусідніх сіл. Підприємство не здійснює ні вливань у розвиток інфраструктури селища, ні організації слушних соціальних проектів (якщо не рахувати епізодичне окозамилювання).

Ситуація у Біликах не є унікальною. Проблеми з великими тваринницькими комплексами характерні для багатьох куточків України. У деяких випадках місцевим громадам вдається дуже швидко досягти закриття шкідливих підприємств. У інших перемагають інтереси крупного бізнесу або ж спостерігається суїцидальна байдужість громад. Та за усім різноманіттям локальних ситуацій криється концептуальне питання: як збалансувати економічні інтереси і важливі речі неекономічного характеру?

Найперша проблема криється у корумпованості органів влади та місцевого самоврядування включно з інституціями, котрі мали б слідкувати за екологічною безпекою. А це провина центральної влади, котра не зуміла вибудувати вільних від корупції виконавчих вертикалей. Україна потребує радикального оновлення політичної еліти і приходу до влади людей, здатних продемонструвати тверду і сильну руку. Допоки цього не станеться, захист елементарної справедливості залежатиме від місцевих громад, активісти яких інколи б'ються немов риба об лід, аби змусити органи влади діяти належним чином.

Але самим примушуванням агропідприємств до виконання чинних природоохоронних норм уся повнота питання не вирішується. Адже сам факт концентрації аграрного виробництва у великих підприємствах є дуже проблемним. Основні грані цієї проблемності є такими:

1) екстенсивні методи господарювання впливають і на довкілля, і на на саму якість продукції (погіршення якості продукції особливо характерне для тваринницької галузі);

2) крупні аграрні підприємства у зв'язку з автоматизацією виробництва не створюють достатньої кількості робочих місць;

3) діяльність крупних аграрних підприємств витісняє з ринку дрібних і середніх виробників.

У підсумку ми маємо таку ситуацію: селяни не мають ані робочих місць, ані спонукань для ведення приватної справи, живуть у забрудненій місцевості, а відтак мають чимало підстав переїхати до міста у пошуках роботи; при цьому основна маса населення країни змушена споживати продукти сумнівної якості.

Не потрібно вдаватися до утопізму і гадати, що за умов доброї політичної волі агромонстри зникнуть із України за лічені роки. Це неможливо. Проте цілком можливими є розробка і впровадження національної стратегії розвитку дрібного і середнього сільськогосподарського виробництва.

Ця стратегія має включати низку заходів з боку держави: інформаційно-пропагандивна і освітня діяльність, кредитування, впровадження екологічно чистих і фінансово доступних технологій (того, що відомий економіст, прихильник дистрибутизму Ернест Шумахер називав “середніми технологіями”), стимулювання кооперації, цілеспрямоване обмеження крупного виробництва. Щодо останнього, то підхід до нього має бути розумним. Потрібно звільняти ринок від продукції крупного виробництва настільки, наскільки він може бути заповнений продукцією дрібних і середніх виробників (без створення дефіциту). Надмірне виробництво може спрямовуватися виключно на експорт.

Зрозуміло, що чекати такої стратегії від нинішньої політичної еліти немає сенсу. Тож, поки революційного оновлення не відбулося, є сенс робити ставку на низові ініціативи: від кооперативного руху до створення екопоселень.

Обмеження крупного і стимулювання дрібного та середнього сільськогосподарського виробництва є питанням не суто екологічним чи соціально-економічним. Це питання органічного розвитку усього суспільства (причому не лише сільського, але й міського населення). Від вирішення цього питання залежить те, у наскільки природних, відповідних людському існуванню умовах житимуть наступні покоління українців.
екологіясільське господарствоПолтавщинаТретій шлях