Але ситуація цим не вичерпується. Досвід останніх двох років змушує серйозно засумніватися у справедливості піднесення поняття “свобода слова” до рівня якогось фетишу, фундаментальної ідеї. Якщо ми визнаємо, що “свобода слова” — це дійсно щось фундаментальне, то повинні не обурюватися, коли чуємо і бачимо антиукраїнську пропаганду, котра підриває нашу національну безпеку і є одним із засобів московської агресії. Якщо ж ми обурюємося і хочемо, аби це зло було подолане, то повинні відкинути і сам фетиш, яким це зло прикривається.

У розумних межах свобода висловлення думок і поширення інформації — це цілком справедлива річ. У ряді випадків вона навіть корисна і необхідна. Але існує суттєва відмінність між справедливою свободою слова і “свободою слова” як фетишем. Перша регулюється речами, які за своєю цінністю стоять вище за право окремих людей чи якихось організацій поширювати певну інформацію  (скажімо, безпека держави, суспільний спокій, базові норми моралі тощо). Другу ж намагаються видати за якийсь вищий принцип, котрий не потребує регуляції.

Інакше кажучи, існує свобода слова як можливість (в т.ч. юридично закріплена) поширювати інформацію. Й існує “свобода слова” як ідеологема. Ці речі потрібно принципово розмежовувати. Так само потрібно проводити більш масштабне розрізнення: розрізняти права людини у юридичному сенсі і “права людини” як ідеологічну конструкцію, котру нерідко використовують проти дійсних особистих і суспільних благ (наприклад, коли використовують гасло “прав людини” для поширення тих ідей і практик, які морально знищують суспільство).

За останню чверть століття наше суспільство намагалися привчити до низки демоліберальних фетишів-ідей. В контексті сьогодення, зокрема досвіду війни з Москвою, більшість із них були дискредитовані. За таких умов нам варто задуматися, чи й надалі повторювати ці майже беззмістовні мантри, чи, все ж таки, знайти собі більш надійній орієнтири.
ЗМІідеологіялібералізмсвобода слова