Чому нинішній владі невигідні добровольці? Тому що вони — це така собі палиця в колесах політики мінімальної геополітичної суб'єктності, котру обрала Банкова. Добровольці — це люди, що зробили ставку на військову боротьбу. Натомість Порошенко, як він сам сказав, є “президентом миру”, а поняття “мир” у випадку нинішньої України розшифровується як відмова від суверенітету і слухняне виконання домовленостей, досягнутих на “міжнародному” рівні.

Ситуацію з “Азовом” варто розглядати в контексті дворічного нищення владою добровольчого руху в цілому. Важливою точкою відліку в цьому процесі стало прийняття в лютому 2015 року “Комплексу заходів по виконанню Мінських домовленостей”. Десятим пунктом “Комплексу заходів” передбачалося “роззброєння всіх незаконних груп”. В тому, що під такими групами малися на увазі “нелегальні” українські формування, а не “ополчение Новороссии”, можна було переконатися уже навесні. Після тривалого тиску командуванню вдалося вивести з селища Піски підрозділи “Правого сектора”, а також батальйон “ОУН”. За цим послідував інцидент із блокуванням бази “Правого сектора” і численні інформаційні кампанії проти добровольців.

Полк “Азов” попри свій легальний статус не став винятком. Адже його основу складають ідейно вмотивовані добровольці, котрі явно не бажають бути акторами для розігрування спектаклів, сценарії яких пишуться поза межами України.

Явище добровольців — це протилежність до політики мінімальної геополітичної суб'єктності. У випадку останньої Україна відмовляється від власного суверенітету. Натомість тисячі відчайдухів готові цей суверенітет утверджувати ціною власної крові. У той час, коли офіційний Київ не претендує на повноцінну суб'єктність, її утверджують ті, що б'ють ворога, плюючи на злочинні накази та позбавлені юридичної ваги “міжнародні домовленості”. Нинішня Україна мало схожа на дійсно суверенну державу — український суверенітет сьогодні концентрується у відвазі і принциповості фронтовиків: у відчайдушних вилазках українських ДРГ, у “несанкціонованих” обстрілах ворожих позицій, у більших операціях на кшталт взяття бійцями “Азова” Широкиного.

Те, що боротьба проти добровольців продовжується, свідчить про неготовність Банкової відмовлятися від парадигми недосуб'єктності. Попри свої недоліки, Порошенко міг стати лідером дійсно суверенної держави. Для цього йому потрібно було зробити ставку на внутрішні сили українського народу, зокрема піти на тісну співпрацю з націоналістами, а також будувати зовнішню політику на основі співпраці з тими державами, які зацікавлені у зміцненні України. Він же зробив ставку на “партнерів”, для яких Україна — це просто об'єкт неоколоніальних інтересів. За таких умов залишається лише сподіватися, що той капітал суверенітету, котрий здобули на фронті українські вояки, з часом усе ж таки конвертується у реальні політичні зміни всередині країни. Без таких змін виграти війну з Росією неможливо.
війнаатопорошенкоАзов